– Безпорадний слинтяй – твій зять!
– Ну, по-перше, він такий же мій, як і твій. А по-друге, не можна так, Толь. Еля його любить, і він не такий вже й безпорадний.
– Такий-такий: безпорадний, малозабезпечений, та ще й з ідіотськими амбіціями та принципами. Сам – у злиднях жив, і жити буде, вилазити звідти не бажає, та ще й наших – туди ж.
– Не нервуй! Знову серце прихватить. Ти цього хочеш? – зітхнула, – Не так вже все й погано.
– Це ти сама себе заспокоюєш. Я чув – ти не спала вночі.
Анатолій Андрійович Остапенко сидів у кріслі на вечірній веранді свого солідного двоповерхового будинку.
Ще вчора тут бігали онуки, а сьогодні – вони з дружиною Лілією – самі. Дочка з зятем переїхали в маленьку двокімнатну квартиру до його матері. Розташовувалася ця квартира в «ущербному», як казав Анатолій, районі і такому ж будинку.
Та й зять дістався їм «ущербний». Що ж.
Старший син був іншим. Хоч і приніс клопоту, одружившись перший раз невдало, але все ж послухав батьків – закінчив той перший шлюб, і зараз жив з другою дружиною, в повній злагоді з батьками.
А Анатолій, будучи людиною в місті не останньою, що займала посаду заступника голови з питань транспорту, міг і хотів своїм дітям допомогти. Його син вже теж займав вагому посаду в адміністрації з перспективами кар’єрного зростання, мав свою прекрасну чотирикімнатну квартиру, будував будинок за містом.
Син, як людина розсудлива, розумів, що без допомоги батьків жити не так вже й солодко.
А ось дочка …
Привела на світ Ліля Елечку пізно. Дочка була їхньою втіхою, маленьким щастям, завжди була оточена турботою, благополуччям і достатком.
Зять же Сергій ріс з матір’ю – простою жінкою, робітницею місцевого заводу. Звик задовольнятися малим, розкоші не бачив, виріс, як бур’ян у дворі… Якось виріс.
Він не читав тих книг, які, на думку Лілії, повинні були прочитати всі діти в дитинстві, байдуже дивився на шедеври мистецтва.
Коли вони вперше прийшли до драматичного театру, Сергій просидів недовго. Чекав на них у коридорі, розглядаючи ліпнину стелі.
Специфіка ліпнини зацікавила його набагато більше, ніж оперна вистава трупи артистів театру.
Ліля була в шоці, Анатолій заспокоював.
– Нічого. Зробимо і з нього людину. Раз Елька любить …
Але, на жаль, зять виявився ще й упертим – він не приймав допомогу. Точніше так: не все приймав.
До першої дитини вони жили у його матері. Елька страждала – це було видно по ній. Але вперто тримала сторону чоловіка: «Ми самі повинні всього домогтися».
Рік пішов у батьків на те, щоб вмовити їх переїхати до них в будинок. Вони обладнали для дітей дві кімнати, окремий вхід, допомагали з маленькою Даринкою і частенько їхали до себе в квартиру, щоб дати молодим побути наодинці.
І все одно обоє відчували, що Сергій перебуває «не в своїй тарілці». Він був ніби в гостях. Тут він не відчував себе главою, не був господарем. Навколо онуки крутилися бабуся і дідусь, не даючи йому стати справжнім, потрібним дочці батьком.
– Сергій квартиру орендувати хоче, – сказала якось Еля, опустивши очі.
Вони обідали в суботу, всі, крім Сергія, були вдома.
– Квартиру? Цікаво, на які гроші? Адже він мене не слухає – не хоче кидати свої дешеві підробітки.
Анатолій вже не раз пропонував зятю допомогу в працевлаштуванні. Не те, щоб йому було, прямо, легко просунути зятя на хорошу посаду в адміністрації, але на посаду з перспективою подальшого просування – цілком можливо. Ось тільки для цього потрібно бажання і прагнення самого зятя, а його-то якраз і не було.
– Дякую. Мене влаштовує моя робота. Я сам якось.
– «Якось» нас не влаштовує. Ти розумієш, що ми тільки допомогти хочемо. Це ж наша дочка, онучка…
А незабаром з’явився на світ і онук.
Чи треба говорити, що, живучи з батьками, матеріальних проблем Сергій і Еля не знали? Онуки були «упаковані» від заколисуючого центру до останньої пінетки, вартість подарунків Елі перевищувала часом місячну зарплату Сергія.
– Елечка, це тобі за онука від нас з татом, – теща простягала коробку, а в ній золотий годинник відомої фірми.
– Ого! Мамо, але ж вони коштують ого-го …
– Ну, що ми – за онука не можемо зробити дорогий подарунок? – теща косилася на Сергія.
Він подарував квіти і парфуми.
Звичайно, холодильник, який заповнювали батьки, був і їхнім холодильником. Так вважали Анатолій і Ліля. Так звикла вважати і Еля.
Але в один момент Сергій раптом купив і привіз додому новий холодильник.
– Що це, Сергію? Навіщо? – вийшла у двір до кур’єрів Лілія.
– Час нам з Елею і своїм господарством обростати. Тепер наші продукти будуть окремо. Ми і так довго за ваш рахунок харчуємося, – промовив він, розпаковуючи холодильник, не дивлячись на тещу.
– Так для нас це не накладно зовсім. Ми ж не проти. Ми навіть раді.
– Але це неправильно. У нас – своя сім’я, діти.
– Діти… Так вони ж – наші онуки! І куди ти його? – дивилася вона на місткий холодильник, – Він же весь інтер’єр зіпсує.
Ліля була м’яка, а ось Анатолій був категоричний. Повернувшись з роботи, він заявив, що холодильник з кімнати треба прибрати.
– Тільки спробуй – не пусти дитину до нашого холодильника! – погрожував він зятю.
Почалася сварка. Вони кричали обоє. Злива, що почалася за вікном, намагалася ,але не могла заглушити їхні крики. Потім Еля і Сергій закрилися в кімнаті, а вранці, коли Анатолій вже був на роботі, зібралися з’їжджати.
– Толик! Вони їдуть. Куди-куди! До Світлани. У цю тісноту. Господи! Що ж робити?!
– Нехай їдуть! – Анатолій відключився, але Лілія точно знала – теж мучиться зараз , онуків шкода.
Вона зрозуміла, що з Сергієм розмовляти марно, намагалася зупинити дочку.
– Мамо, я з Сергієм. Ну, він не може з татом жити. Та й взагалі, не потрібно нам допомагати. Ми самі хочемо спробувати, без вас.
– Але там же розвернутися ніде.
– Орендуємо житло потім…
– Це дорого!
– Нічого, впораємося. Інакше ніяк, мамо. Я Сергія не залишу.
– Це, звичайно, твоє рішення. Але нерозумно жертвувати щастям дітей через впертість або заради чиїхось амбіцій.
Еля подивилася матері в очі.
– А щастя дітей тільки в метрах, достатку і присутності бабусі?
Лілія зніяковіла, не знала, що відповісти. Вона дивилася на дочку, ледь приховуючи розчарування.
Ох! Стільки вкладено в неї! Такі надії! А вона сама вганяє себе в безглузде життя. Лілія промовчала, просто образилася і пішла в спальню. А коли дочка заглянула, щоб попрощатися, не стала виходити.
– Ми поїхали, мамо. Взяли не все. Сергій завтра після роботи приїде ще раз.
Лілія не спала всю ніч.
– Безпорадний слинтяй – твій зять!
– Ну, по-перше, він такий же мій, як і твій. А по-друге, не можна так, Толь. Еля його любить, і він не такий вже й безпорадний.
– Такий-такий: безпорадний, малозабезпечений, та ще й з ідіотськими амбіціями і принципами. Сам – у злиднях жив, і жити буде, вилазити звідти не бажає, та ще й наших – туди ж.
Але Лілія за цю ніч передумала багато чого. Неправильно вона вчинила – потрібно було по-доброму попрощатися. Онуків все одно потрібно бачити, і допомагати їм потрібно. Ненав’язливо грошима допомагати. Хоча б поки Еля не працює.
– Не нервуй! Знову серце прихватить. Ти цього хочеш? – зітхнула, – Не так вже й все погано.
– Це ти сама себе заспокоюєш. Чув я – не спала вночі.
***
– Скільки? Щось дуже дешево… Підозріло дешево, Елю.
– Сергію, просто він завтра виїжджає. Треба сьогодні договір укласти. Я так зрозуміла: йому головне – комуналка і відсутність турбот.
– А про дітей ти говорила?
– Ну, звичайно. Сергію…
– Та добре, добре. Давай домовляйся про зустріч, подивимося.
– Ура! Зараз тобі фотки кину.
Схвильована від нетерпіння і надії на те, що скоро вони з’їдуть з квартири свекрухи, Еля зателефонувала господареві житла і домовилася про зустріч.
Як не намагалася Еля звикнути до тісноти, до життя зі свекрухою, це все одно її обтяжувало.
Вони розташувалися у великій кімнаті – залі зі старомодною полірованою стінкою, кришталем і порцеляновими рибками. Тут же зібрали дитячі ліжечка для сина і доньки.
Свекруха за звичкою поверталася до них, сподіваючись ввечері подивитися телевізор, але згадувала, що зараз ця кімната їй не належить, просила вибачення, розверталася і йшла геть.
Жінкою вона була скромною, старанною і надміру улесливою. Хвилювалася, надмірно метушилася, мріючи, щоб невістці в її будинку сподобалося. Тут Еля не відчувала себе господинею. Побут, звичний свекрусі, її гнітив. Вона розуміла, що свекрусі з ними не легко – у них галасливі маленькі діти.
І хоч у цій квартирі руками Сергія ще до шлюбу був зроблений стерпний ремонт, замінені вікна і двері, сантехніка і батареї, але все одно низькі стелі, тіснота кухоньки, і навіть вид з вікна тиснули на Елю.
А ще більше тяжіла невизначеність майбутнього. Її майбутнього і майбутнього дітей. Вона посміхалася Сергію, вголос говорила, що все її влаштовує, але мріяла з’їхати в пристойну квартиру.
Коли ж вони почнуть жити самостійно?!
Тому так завзято вона і взялася за пошук орендованої квартири. Сергій обмежив її матеріально, знайти пристойну квартиру за цю суму було практично нереально.
Вона перебрала масу варіантів в інтернеті, обдзвонила контори, ріелторів. Гуляла з дітьми, годувала їх, дивилася в екран телефону – шукала.
І раптом. Оголошення це випливло якось випадково. Вона швидко перегорнула фотографії, схопила з столика фломастер і написала на малюнку дочки номер телефону. Дочка обурювалася, але Елі було вже не до дрібниць.
Вона набрала господаря. Через п’ять хвилин вона вже дзвонила чоловікові. Здавалося, удача посміхнулася їм.
Вона так хотіла орендувати саме цю квартиру, що не довірила одному Сергію, зібралася і сама.
Був жовтень, стояли холодні дні, вона тепло одягла дітей, майже бігом бігла на зупинку. Квартира знаходилася на іншому кінці міста, в хорошому районі.
Сергій повинен був приїхати на зустріч з господарем з роботи. У призначений час вона вже виходила з автобуса, розклала складений візок і попрямувала за адресою.
Район, в якому здавалася квартира, був новим: сучасні яскраві двори, сімнадцятиповерхівки.
Еля зателефонувала чоловікові, він здивувався, але нічого не сказав. Сказав, що скоро теж буде.
Еля навіть встигла посидіти біля пісочниці, гойдаючи сина і дивлячись на дочку, яка бігала по дитячому майданчику. Тут, на відміну від їхнього двору, були викладені доріжки, висаджені молоді деревця.
На лавках сиділи такі ж, як і вона, молоді мами. Дітей було багато.
От би вдалося орендувати житло тут!
Господар подзвонив, повідомив, що він на місці, а незабаром приїхав і Сергій.
За простору мебльовану двокімнатну квартиру з відмінним ремонтом на всі шістдесят квадратів, господар- чоловік невеликого зросту років сорока, просив сім тисяч і оплату комунальних послуг.
– А чого так дешево? – запитав Сергій.
– Знаєте, мені головне – щоб надійно і надовго, щоб комунальні – вчасно. Я в Німеччині живу, приїжджати не зможу. А ви, я бачу, люди серйозні. Квартира під наглядом. Чого ще треба?
Сергій знизував плечима, не вірив такому щастю, сумнівався. Якщо так, чому чоловік виставив оголошення, а не здав через знайомих? Таку халяву схопили б багато хто.
Однак документи були в порядку, договір вони уклали, і на вихідних переїхали сюди.
Еля була щаслива. Нарешті, вона повноправна господиня!
І потекли дні молодого самостійного життя. З гордістю повідомляла вона батькам, що у них все добре, що квартиру зняли дуже пристойну, не бідують. І доходів їх цілком вистачає на гідне життя.
Незабаром мама приїхала в гості, квартиру і господарство дочки хвалила. Еля була горда.
Ось так! Її Сергій – не жебрак, як назвав його батько в серцях, а цілком собі заможний чоловік.
Про ціну за оренду вони не говорили. Само собою передбачалося, що така квартира дешевою бути не може.
Поступово відносини з батьками налагодилися. Вони поїхали в гості. Сергій з батьком не розмовляв, лише привітався і попрощався. А Еля розуміла, що Сергій теж пишається тим, що зміг влаштувати свою сім’ю непогано – ніби доводячи тестю, що і він на щось здатний без будь-якої допомоги з боку.
У дворі вона швидко познайомилася з молодими мамами, склалася компанія, встигла завести подруг.
І одного разу у дворі дізналася, що сім’я її нової знайомої Юлі, молодої матусі двох дівчаток, орендує в цих будинках однокімнатну квартиру за двадцять тисяч.
– А ви скільки за двокімнатку платите? Дорого ж…, – запитала її Юлія.
– Та я й не знаю. Чоловік платить. Не вникаю, – відмахнулася Еля.
Еля була не дурна, шукала підступ, задавала питання інтернету. З Сергієм теж часто розмірковували про це. Але відповіді так і не знайшли.
Просто пощастило. А від добра добра не шукають.
А ось до травня Еля згадала, що в підвалі рідного будинку зимують у неї цибулинні квіти. Вона зателефонувала матері, але та трубку не взяла. Еля вирішила з’їздити. Тут, в квартирі квітів не було, та й нова подружка Юлія зацікавилася і легко взяла на себе дітвору.
Вдома нікого не виявилося. Мамин телефон вимкнений, батька Еля турбувати не стала.
Вхід у підвал знаходився в передпокої їхнього великого будинку, під сходами, що вели на другий поверх. Блідо-жовта квітка паросток дивилася на неї з докором – пізно.
Вона підхопила пару горщиків, зробила крок нагору, як раптом почула голоси батьків. Грюкнули вхідні двері.
«Ось і чудово. Можна побачитися, трохи поговорити», – встигла подумати. Вона зробила крок на сходинку вище.
– Дурням ніколи не щастить безкоштовно. Це істина, мила моя, – продовжував розмову батько, – А наш зять і є самозакоханий дурень, раз повірив, що йому так пощастило з квартирою.
– Так адже й Еля повірила, – відповідала мама, – Начебто не дурна.
– Не дурна. Просто кохання сліпе. Закохана, як кішка, ось і … А гординя прямо розпирає їх. Ось дурні! Ха, – посміхався батько.
Еля так і завмерла з однією ногою на сходинці. У передпокої стояла її сумка, в підвалі горіло світло, але батьки помітили це занадто пізно.
– Еля? – побачивши сумку, покликала Лілія, – Ти що, вдома?
Еля вийшла з підвалу з горщиками в руках. І незрозуміло, хто був сумніший: квіти чи вона.
– Ох, Елечка, – розгублено бурмотіла мати, – А чому не подзвонила? Ой, у мене телефон розрядився, я … Ти все чула?
– Так. То що там з нашою квартирою?
Виявилося, все дуже просто. Батьки змушені були зізнатися. Це оголошення якимось чином підсунув Елі помічник батька, працівник сайту їх адміністрації. Вона була дорогою, батько легко домовився з господарем, заплативши наперед, та ще й з гаком за брехню.
А вони з Сергієм вирішили, що їм дуже пощастило. Невиправдано нерозумно і наївно вирішили.
– Еля, ну, ти нас теж повинна зрозуміти. Ми не могли допустити, щоб ви опинилися в якихось злиднях. Ти зрозумій…
Мама виправдовувалася, а батько дивився похмуро.
Еля перебувала в стані внутрішнього заціпеніння. Лише через деякий час заціпеніння відпустило, пішло, як тінистий приплив, залишивши після себе острівці брудного мулу. Потрібно було прийняти реальність, усвідомити її, а для цього потрібен був час.
Вона збирала горщики в пакет, а мама все метушилася поруч, виправдовуючи свій проступок, просила вибачення. У Елі на душі лежала туга.
У передпокої з’явився батько.
– Елька, бери дітей і приїжджай додому. Досить вже поневірятися по квартирах.
– А Сергій?
– Він тобі потрібен!– махнув рукою батько.
– Потрібен, тату. І мені, і дітям.
Тільки в автобусі вона прийшла до тями. Треба було прийняти рішення: говорити про це Сергію? І чим ближче вона під’їжджала до будинку, тим більше сумнівалася.
Вже біля під’їзду, набрала номер господаря квартири. Він зізнався – так, квартиру йому оплатив Анатолій Андрійович Остапенко. Трохи оплати повісили на них, щоб не було зовсім неправдоподібно.
– Щось сталося? Невже через квіти так засмутилася, Ель? На тобі обличчя немає, –питала Юлія.
Розповідати їй Еля не стала. Сама ще не обдумала.
А ось Сергію не розповісти не змогла. Просто не змогла. Розповіла цього ж вечора.
– Сергію, ну, не мовчи. Я ж не винна.
– Завтра почнемо пошук іншого житла.
– Тато оплатив рік, до жовтня, – нагадала вона, опустивши очі.
– Завтра почнемо шукати квартиру, Елю.
Вона встала з-за столу, пройшла в кімнату і повернулася із золотим годинником відомої фірми.
– Це зайве, Елю.
– Це моє рішення. Я продам.
Анатолій Андрійович, шанована і важлива в місті людина, тепер не знав, де живуть його дочка і онуки. Не знала цього і його дружина.
Дочка не зникла, вона дзвонила, надсилала фото онуків, але в гостях з того самого часу не бувала, скільки Лілія не благала дочку – онуків привезти. В гості не кликала теж.Спеціально для сайту Stories
