По засніженій вузькій стежці з боку п’ятиповерхівок неквапливо йшов згорблений силует. За кілька хвилин у магазин увійшла старенька у старенькому пальті та штопаних рукавичках, а на голові у неї була шапка з бубоном, прикрашена сніжинками.
Вона привіталася з двома хлопцями, які струнко витягнувшись по стійці, в один голос відповіли. Потім Ігор штовхнув Сергія в бік ліктем, і вони одночасно посміхнулися. Щоправда, щойно вона зникла між рядів, променисті посмішки змінили насуплені брови.
Ця бабуся одразу їм не сподобалася. Аж надто вона підозріла. Ходить туди-сюди, дивиться, винюхує щось. Позавчора взагалі півгодини простояла в одному ряду. Якби Сергій не підійшов до неї з черговою фразою: «Вам підказати щось?», то б до вечора там стирчала. А все не могла обрати цвяхи.
Навіщо старенькій знадобилися цвяхи, Сергій не став уточнювати. За цвяхами бабуся прийшла до їхнього магазину і наступного дня. І знову вона довго не могла вибрати. «Забула, чи які цвяхи вчора купувала?» – подумав Сергій і поділився своїми міркуваннями з напарником.
«Ні, спеціально так робить, на стійкість до стресів перевіряє…» — відповів Ігор, старанно протираючи пил на стелажах. Він був упевнений, що ця бабуся підробляє таємним покупцем. Що це господар магазину її підіслав, щоб перевірити, чи справляються вони зі своїми обов’язками, чи ні.
Ось вони й намагалися не облажатися. Зазвичай таємні покупці більше двох днів за одними й тими ж «точками» не ходять, але бабуся ця чомусь приходила частенько. Ось і зараз вона підійшла до прилавка і поклала маленький пакетик із цвяхами.
Сергій перерахував їх, потім постукала клавішами клавіатури, подивився в комп’ютер і назвав суму. Бабуся повільно зняла рукавичку, полізла в кишеню і дістала жменю копійок. Сергій посміхнувся. У старечій долоні не було жодної монети великого номіналу.
З третьої спроби йому вдалося відрахувати потрібну суму і він простяг їй пакетик із цвяхами. Бабуся подякувала хлопцям і попрямувала до виходу. Коли вона пішла, продавці знову побігли на вулицю, а заразом обговорити дивну стареньку.
Сергій дивився вслід згорбленому силуету, що віддалявся, і щось у ньому його бентежило. «Ну, не схожа вона на таємного покупця. Звичайна старенька, яка половину пенсії віддає за квартиру, а на копійки, що залишилися, купує дешеву тушонку, крупу, чай по акції і… цвяхи. Блін, навіщо їй цвяхи?».
Це питання не давало йому спокою протягом усього робочого дня, а потім ще й уночі. Він уявив, як бабуся забирається на дерев’яну табуретку, що покосилася, встає на носочки, щоб дотягнутися до стелі, і прибиває старі шпалери, що відклеїлися, до пухкої штукатурки.
Напевно, це було безглуздо, але о пів на першу ночі Сергій спіймав себе на думці, що щось добре та світла є в його душі до цієї бабусі. Навіть версія Ігоря щодо таємного покупця здалася йому безглуздою. Домовившись з собою, що завтра отримає відповідь на питання, що хвилює його, він заснув.
А вранці стояв біля дверей магазину, постійно дивився на годинник. Сергій дивився в бік багатоповерхівок. В цей момент його друг незадоволено пробубнів: «Знову йде…». Сергій різко обернувся і, не побачивши нікого на стежці до магазину, здивовано глянув на Ігоря.
“Наліво подивися” – сказав напарник і зник за дверима. Сьогодні старенька йшла до них не з боку п’ятиповерхівок, як завжди, а з супермаркету, і в руках у неї був великий пакет із продуктами. Сергій не став заходити за своєю курткою, а просто в светрі побіг їй назустріч.
Він запропонував їй допомогу і запитав, чи купуватиме вона цвяхи. Жіночка відповіла, що їй ще трохи залишилося. Коли вони вийшли з магазину, Сергій узяв стареньку під руку та повів у бік п’ятиповерхівок. На її німе запитання відповів коротко і ясно, що хоче її провести. Бабуся суперечити не стала.
Навпаки, зраділа. А дорогою додому розповідала, що беру трохи цих цвяхів у надії, що вистачить, а їх щоразу не вистачає. А багато не хоче брати, бо як залишаться, то що вона з ними робитиме. Вони підійшли до будинку, де Сергій помітив конструкцію, що нагадувала собачу будку.
Тільки от дивитись на неї без сліз на очах було неможливо. Конструкція ця була зібрана з кривих палиць, шматків картону та інших сумнівних якостей будматеріалів, які були скріплені цвяхами. Для повного щастя не вистачало лише нормального даху. Мабуть, тому вона й порожня.
Будку старенька намагалася збудувати для старого дворового пса, який був вимушений жити просто неба за будь-якої погоди. Сергій подивився на тремтячого собаку і сам здригнувся від холоду. Він доніс пакет до квартири і зібрався йти, але бабуся схопила за руку та запросила на чай з пиріжками.
Повернувся він приблизно через півгодини на машині і став діставати з багажника вже нормальні будматеріали: розпиляні за розміром дошки, фанеру, бруски, шматки металочерепиці і, звичайно, цвяхи. З них усе почалося, ними й закінчувати.
Бабуся дивилася у вікно і тільки встигала скидати сльози рукою, а Сергій трудився не покладаючи рук. Через деякий час замість «хатинки на курячих ніжках» стояла добротна собача будка.Любо-дорого подивитися. Залишилось лише пофарбувати, але це як уже потеплішає.
Сергій покликав пса, який увесь час спостерігав за ним. Він радісно завиляв хвостом, розмітаючи сніг у різні боки, підвівся, обтрусився і пішов у свій новий будинок. За хвилину з під’їзду вийшла бабуся. В одній руці у неї була металева миска з кашею та шматками м’яса, а в іншій — теплий плед.
Ще не раз Ольга В’ячеславівна заходила до будівельного магазину, але тільки тепер не за цвяхами, а щоб пиріжків принести хлопцям. Ігор хотів був пожартувати, але Сергій штовхнув напарника, від чого той одразу подавився і почав кашляти, а старенька вдала, що нічого не почула.
А за місяць він сам до неї прийшов у гості. Точніше приїхав машиною. Т оді він навідався, щоб попрощатися, бо в нього захворіла мама і він мав їхати жити до неї. Сергій стояв, переступаючи з ноги на ногу і не міг підібрати потрібних слів. Тому вирішив сказати, як є.
Він запитав стареньку, чи вона не проти, щоб він пса забрав з собою. Та старенька проти не була, вона навіть зраділа, що в кудлатого на старості буде власна родина куток та тарілка гарячої каші. Ольга В’ячеславівна схопилася з лави, підійшла до Сергія і міцно обійняла його.
Кращої долі для Дружка вона й уявити не могла. Аж від серця відлягло. Ще півгодини вони спілкувалися, а потім Сергій подивився на годинник, покликав до себе Дружка і повернувшись до Ольги В’ячеславівни, сказав, що настав час прощатися. Він зрозумів. Собаки взагалі дуже розумні тварини.
Підійшов до старенької, уткнувся в неї носом і стояв так з хвилину. Ольга В’ячеславівна ще раз обняла хлопця та собаку, дивилася, як вони сідають у машину, як їдуть. «З Богом, милі» — прошепотіла вона ледве чутно і пішла щаслива у квартиру годувати кошенят, яких підібрала на смітнику.
