Осінній вечір повільно опускався на село. У невеликому будиночку на околиці тьмяно горіла лампочка під стелею, відкидаючи жовті тіні на стіни. Дід Іван сидів за кухонним столом, застеленим потертою клейонкою у вицвілу квіточку.
Перед ним – проста вечеря: варена картопля в мундирі, оселедець на газеті й окраєць чорного хліба. Старий телевізор на підвіконні серед горщиків з геранню показував новини, трансляція постійно переривалася через перешкоди. Диктор щось говорив про ціни на паливо, але його слова тонули в шипінні та тріску.
— Знову барахлить, – пробурчав Іван, постукуючи вилкою по тарілці. – А лише три роки як купив.
Він потягся до сільнички – старої, з облупленими квіточками, що залишилася ще від дружини, якої вже не було на цьому світі. Все тут нагадувало про Марію – і фіранки в дрібний горошок, і буфет з чашками, і навіть запах кропу, який вона завжди вирощувала на підвіконні.
— П’ятий рік один, – промимрив дід, звично розмовляючи сам із собою. – А все ніяк не звикну.
Раптом його роздуми перервав дивний звук з ганку. Тихий, але виразний стукіт, ніби хтось обережно шкребся у двері. Іван завмер з вилкою на півдорозі до рота. У селі всі знали – непроханих гостей він не шанував. Після смерті дружини зовсім замкнувся, навіть із сусідами рідко спілкувався. Звук повторився, цього разу трохи наполегливіший.
– Кого там нелегка принесла? – пробурчав старий, насилу підводячись з-за столу.
Його коліна протестуючи хруснули – погода мінялася, дощ збирався. Накульгуючи, він підійшов до дверей, принагідно ввімкнувши лампочку над ганком. Жовте світло залило дошки ґанку, що потемніли від часу.
За дверима знаходився худий рудий пес. Його ребра виразно проступали під хутром, що впало, а в карих очах читалася якась відчайдушна надія. Хвіст повільно хитнувся з боку на бік, залишаючи сліди на запорошених дошках.
— Іди з мого ґанку, бродяжко! – гаркнув дід, хапаючи віник, що стояв біля дверей.
Пес відсахнувся, але не втік. Тільки дивилася цим своїм поглядом, від якого в діда щось неприємно закрутилося в грудях. Він згадав, як Марія підгодовувала всіх навколишніх кішок, як сварився з нею через це.
— Нічого тут… – уже тихіше буркнув він, знову здіймаючи віник. – Іди, звідки прийшов.
Пес зробив крок назад, але продовжував дивитися на нього. У його очах читалося щось таке… щось схоже на розуміння. Наче він знав про його самотність, про порожній будинок, про тихі вечори в компанії несправного телевізора.
– Ану киш! – він рішуче змахнув віником, і пес неохоче пішов геть, раз у раз оглядаючись.
Іван закрив двері, з особливою старанністю провернув клямку. Повернувся до вечері, яка вже охолола, але шмат у горло не ліз.
– Нахлібники навколо, – бурчав він, забираючи тарілку в мийку. – То коти вештаються, то собаки. Всіх, мабуть, погодуй – на пенсію розоришся. Бач, чого надумав – на ґанок прийшов…
Він довго крутився у ліжку, прислухаючись до звуків за вікном. Десь вдалині пролунало протяжне собаче виття, від якого защеміло серце. Іван натягнув ковдру вище, намагаючись заглушити звук.
— І чого виє, погань, – промимрив він у подушку. – Мабуть, холодно…
Думка ця була непроханою, дивною. Він спробував відігнати її, але вона поверталася знову і знову. Зрештою він заснув тривожним сном, і всю ніч йому снилися карі собачі очі, що дивилися з німим докором.
За вікном починав накрапувати дрібний осінній дощ, і вітер гнав по небу рвані хмари, передвіщаючи довгу холодну ніч. Ранок видався похмурим. Низькі хмари повзли над дахами, обіцяючи дощ.
Дід Іван, за звичкою прокинувся рано-вранці, натягнув старі штани, накинув тілогрійку і поплентався відчиняти двері – насамперед завжди перевіряв, чи не зробили чого у ночі сільські хлопчаки.
Щойно повернувши ручку, він завмер на порозі. Картина, що постала перед його очима, змусила його протерти їх кулаком – може, спить ще? Той самий рудий пес лежав прямо біля ганку, згорнувшись клубком навколо трьох крихітних грудочок.
Цуценята, ще сліпі та безпорадні, попискували, тикаючись мордочками в живіт собаки. Один, особливо настирливий, намагався вибратися з-під материнської лапи.
— Ось… – Іван осікся на півслові. – Тільки цього не вистачало.
Він навмисне голосно тупнув ногою:
— Ану іди звідси! І виводок свій забирай!
Собака підняв голову, і в її очах читалися такі благання, що дід мимоволі відвів погляд. Перші краплі дощу впали на ганок, залишаючи темні плями на дошках. Собака тільки щільніше притиснула цуценят до себе, прикриваючи їх своїм тілом від дощу, що починався.
— Та що ж ти… – пробурчав дід, розвернувся і з гуркотом зачинив двері.
Цілий день він намагався займатися своїми справами. Увімкнув телевізор гучніше, щоб заглушити писк. Почав перебирати картоплю у підполі. Навіть дістав старий приймач – може, хоч радіо працюватиме краще за телевізор.
Та думки все поверталися до ґанку. Надвечір дощ розійшовся не на жарт. Великі краплі барабанили по бляшаному даху, а вітер завивав у трубі. Писк цуценят став гучнішим та жалібнішим.
— Та щоб вас! – не витримав Іван, схопившись із ліжка. – Ну, не помирати ж їм там…
Накинувши старий брезентовий плащ, він схопив гасовий ліхтар і вийшов на ґанок. Собака скинув голову, у світлі ліхтаря її очі блиснули насторожено.
— Гаразд, мати-героїня, – пробурчав дід, нахиляючись. – Давай своїх сюди.
Він обережно, один за одним, підняв цуценят. Ті були зовсім крихітні, уміщалися в долоні. Собака уважно стежив за кожним його рухом.
— У хлів підемо, – сказав він їй, наче вона могла зрозуміти. – Там хоч сухо.
У старому сараї, де колись зберігалися дрова та інструменти, він розстелив кілька мішків, а зверху кинув стару ковдру, яку давно збирався викинути. Собака прослизнув слідом, все ще тримався насторожено.
— Тільки не думай тут прижитися, – суворо сказав він їй, але в голосі його вже не було колишньої злості. – І це… якщо що треба буде – гавкни, чи що.
Повертаючись до хати, він упіймав себе на тому, що посміхається, і відразу спохмурнів:
— Зовсім з розуму вижив, на ніч собак пригріваю…
Ранок почався з невпевненого «гав» під вікном. Дід Іван, який уже годину не знаходив собі місця, тільки на це й чекав.
— Ну, чого розкричалася? – буркнув він, виходячи надвір із мискою каші. – Мабуть, зголодніли?
Собака завиляв хвостом, але до миски не кинувся – чекав дозволу. Це торкнулося чогось у душі старого.
— Та їж уже, дурна, – махнув він рукою. – Щенят треба годувати.
Кожен ранок тепер починався з походу в хлів. Спочатку Іван просто залишав їжу та йшов, але поступово почав затримуватися. Дивився, як підростають цуценята, як незграбно повзають, тикаючись мордочками куди попало.
— Ото ж нерозумні, – приговорював він, а сам непомітно сідав на старий чурбак.
Одного ранку він помітив, що одне цуценя, чорненьке з білою грудкою, накульгує.
— Ану, йди сюди, – дід обережно підняв малого. – Що там у тебе?
Цуценя довірливо лизнуло його шорстку долоню. Лапка була припухлою – мабуть, невдало приземлився під час гри.
— Ех ти, шустрик-пустка, – похитав головою Іван. – Ходімо до хати, підлікуємо тебе.
У хаті він дістав із шафки стару чисту ганчірку, змочив її теплою водою і акуратно промив лапку.
— Будеш зватися Шустриком, – вирішив дід. – Якщо такий прудкий.
Цуценя лишилося ночувати в хаті, влаштувавшись під грубкою, а наступного ранку Іван виявив, що мати-собака сидить біля порога і дивиться на нього з німим запитанням.
— Та живий твій охламон, живий, – заспокоїв дід. – Заходь, коли хочеш.
Вона обережно переступила поріг, принюхуючись. Знайшла цуценя, обнюхала його і, переконавшись, що все гаразд, вдячно лизнула дідову руку.
— Але без телячих ніжностей, – зніяковів він. – Ми з тобою не домовлялися.
А за тиждень сусідка, Марія Петрівна, принесла пирогів:
— Чула я, Іване, що ти прихистив собак? А казав – нікого не триматимеш.
— Та які собаки, – відмахнувся дід. – Так, нахлібники тимчасові.
– Тимчасові? – усміхнулася сусідка, дивлячись, як Шустрик плутається в його ногах. – А чого ж будку сколотив?
Іван зніяковів. Дійсно, третій день робив будку зі старих дощок. Спина немилосердно нила, але він уперто продовжував роботу.
— Не можна ж їх у сараї тримати. Зима незабаром.
— Ой, дивись, – сплеснула руками Марія Петрівна. – Ніяк посміхаєшся? Давно я тебе не бачила таким.
– Та ну тебе, – буркнув дід, але усмішку стримати не зміг. – Краще скажи, чи залишилося в тебе молоко вчорашнє? А то цим обормотом на кашу не напасешся…
Минув місяць. Подвір’я діда Івана вже не впізнати – скрізь сліди собачого життя. Біля ганку красується нова будка, пофарбована синьою фарбою. Біля неї розкидані саморобні іграшки – палиці, старий м’ячик, який принесла Марія Петрівна, пошарпаний черевик.
— Ану іди звідси! – гримить уранці дідовий голос. – Знову мої тапки поцупив, розбійнику!
Руде щеня, тікаючи зі здобиччю, плутається у своїх лапах. Іван, крекчучи, нахиляється і спритно підхоплює злодюжку:
— Що, думав найхитріший? А тапки нові, між іншим. Ось згризеш – сам будеш у магазин за новими бігати.
Цуценя у відповідь лиже його зморшкувату щоку, і дід, не втримавшись, усміхається:
— Ох, пропала моя душа… Розпестив я вас.
Мати сімейства, яку він тепер кличе Рудою, лежить на ганку, спостерігаючи за своїм виводком. Вона вже не той худий, побитий життям собака. Шерсть лиснить, в очах спокій.
— Що, мати, намилуватися не можеш? – бурчить дід, сідаючи поряд. – Ось хитра яка – знала, куди діток принести.
Увечері, коли сонце сідає за обрій, починає накрапувати дощ. Іван сидить біля вікна, дивиться, як краплі стукають по склу. На колінах у нього влаштувався Шустрик, улюбленець, все ще кульгає трохи, зате характер – вогонь.
– Пам’ятаєш, як ви з’явилися? – тихо каже дід, чухаючи цуценя за вухом. – У такий самий дощ…
За вікном миготить рудий хвіст – це інші цуценята наввипередки мчать до будки. Їхній гавкіт розноситься по всьому подвір’ю, а потім стихає – набігалися, вгамувалися нарешті.
— Казав же, нікого не візьму, – усміхається дід. – А тепер он як…
У будинку тепло та затишно. На столі чай, по телевізору щось розповідають, але дід не вслухається. Раніше він годинами міг бурчати на проблеми з ефіром, а тепер не помічає їх. Є речі важливіші. Шустрик уві сні смикає лапою, мабуть, сниться погоня за кішкою сусідською. Іван обережно гладить його:
— Спи, спи… Нікуди я вас не вижену.
З вулиці долинає приглушений гавкіт – це Руда робить останній обхід своїх володінь перед сном. Дід прислухається до знайомих звуків та відчуває, як усередині розливається тепло. Він більше не прокидається ночами від гнітючої тиші, не говорить сам із собою від самотності.
— І хто кому дав притулок, га? – шепоче він, дивлячись на спляче цуценя. – Наче я вас пустив, а виходить…
Він не домовляє, але й так зрозуміло. Тепер його будинок сповнений життя – тупіт лап по підлозі, радісний гавкіт у дворі, вологі носи, що тикаються в долоні, віддані очі, що дивляться з любов’ю.
Дощ посилюється, барабанить по даху, але в будці сухо й тепло – дід сам перевіряв, підстелив соломи, прибив над входом брезент від дощу. Він знає його собаки в безпеці. Як і його серце, що розмерзлося завдяки випадковій зустрічі на ганку вогким вечором.
— Все ж таки добре, що я тоді двері відчинив, – бурмоче він, засинаючи в кріслі. – Дуже добре…
