На першому хрусткому листопадовому сніжку, ще по ранковій темряві, перед магазином зібралися сільські метелики. Вони куталися, хто в прості тілогрійки, хто в пальто з пухнастими комірами, постукували валянками – дихаючи ранковою білою морозною парою. Вони чекали на автолавку.
Єлизавета прийшла четвертою, а вже за нею зібрався цілий натовп. Приїжджала авто з яким добром до села двічі на тиждень. У вівторок привозила лише продукти, а ось в суботу – асортимент товарів був більшим.
– Вірці моєї сказали, що на базі ревізія у них. Сьогодні може чогось і викинуть.
Жінки в черзі не стояли, юрмилися купкою. Прийшли заздалегідь, щоб посварити, довідатися про новини односельців. Тут усі одне одного знали, і про один одного теж знали. Вже давно склалися свої стосунки, перехоплені ниткою довгого життя в одному великому селі, з дружбою та ненавистю, з подяками та образами, з добрими зв’язками та дрібними сварками.
Єлизаветі потрібні були чоботи для доньки. Вимахала вона вище неї і ногою більше. Хотіла Ліза та її вранці притягнути сюди, але, дивлячись на те, як Наталка розкинулася в ліжку, передумала. Не факт, що чоботи привезуть та й знає вона її ногу – візьме і без неї.
Баба Надя, сусідка Єлизавети, прийшла пізніше за інших. Була вона стара, до лавки ходила вже рідко, але зараз йшла, спираючись на тростину, обережно ступаючи білою припорошеною доріжкою. Зазвичай Ліза прихоплювала і їй продукти, чи Тетяна, продавщиця, бігала до неї із продуктами сама.
І не тільки до неї, таких бабусь по селах було чимало. Але сьогодні, як пояснила баба Надя кумушкам-сусідкам, вирішила вона пройтися, бо почувається добре, повітря “дуже смачне”, та й “Татянку шкода – всі ноги витоптала, до них бігаючи”.
– Та взяла б я Вам, баб Надь. Чого Ви… Холодно, – казала їй Ліза.
Надія відмахувалася.
– Та ти, Надія, слабо одяглася. Кожух тонкий, то напевно і не гріє до пуття, – зустріла стару свою приятельку трохи молодша Клавдія Степанівна.
Була вона одягнена в драпове пальто з хутряним пісковим коміром, і своїм незрівнянним з Надією виглядом безперечно пишалася. Степанівна була завжди спритна, і, здавалося, з віком її активність тільки зростала. Прийшла сюди вона нині п’ята, за Лізою.
– Та нічого. Потерплю… – відповіла баба Надя.
– Нас уже й тіло не гріє, зносилося… Чи достоїш?
– А йдіть поперед мене, я пропущу, – запропонувала Олена, молода ще мати чотирьох дітей.
– І вірно, йдіть, бабо Надю…, – пропонували в черзі.
— То тоді й бабусю Дусю пускайте, давайте всіх тоді пускайте! – обурилася Семенівна.
– А я тоді за ким буду? – вже збилися такі.
– Нема чого чергу бити, заплутаєте зараз всіх…, – обурювалися інші метелики.
– Не треба, постою я. Спеціально й прийшла, щоб погуляти, – голос баби Наді був гортанний, голосний – почули всі і питання було закрите, тому залишилося все як є.
Баба Надя була не балакуча, в міру горда, жила сама по собі. У селі її вважали надто важливою. Особливо так вважали її ровесниці, які знали про неї всі, хто любив язики почесати, тому вони зовсім не розуміли мовчазну сусідку. Був у баби Наді син, але він багато років тому не повернувся з армії.
Як пішов, так і лишився десь у невідомих краях. Подейкували різне. Деякі стверджували, що його вже немає в живих, а мати не хоче в це вірити, інші, що ображений на матір і приїжджати не хоче, треті – сподівалися, що син зрештою все ж таки згадає про матір.
Надія про сина нічого не говорила. Відмовчувалася. Одягнена зараз баба Надя була погано – в плюшеву потерту жакетку, що вже не гріє, на ногах – в’язані шкарпетки і калоші прямо на них.
– Їде, їде!
Вдалині з’явилася машина.
– Ой, а Петро де, – сполошилася баба Нюра, яка стояла перша.
– То ти, Нюро, всю крамницю що скуповувати вирішила? – Сміялися баби.
– А ось що мені треба, то й візьму. Приходили б уперед!
– Та тебе не обженеш, як не біжи, – баби жартували, баба Нюра відмахувалася, ображалася і відверталася.
Зелений фургон котив все ближче білою дорогою. Під’їхав зовсім близько і хвацько розгорнув так, що баби трохи шарахнулися.
– Оце Сергій шалений!
Водій усміхався. Продавчиня Тетяна, яка сидить з ним поряд, його лаяла.
– Доброго дня, Тетяно, – врізнобій заспівали метелики. – Чим порадуєш? А калоші є? А тканини привезла?
Сергій, все ще посміхаючись, відчиняв задні дверцята фургона.
– Не тисніть, бабусі, не тисніть, бо дружина не зрозуміє.
– Порадую, порадую, – відповіла Тетяна, – Багато товару сьогодні. Тільки все не віддам. По точках розподілила. Відразу говорю… І в Іванкові не дала. Якби дала, вам би взагалі нічого не привезла. От і вам все не дам, мені ще після вас у п’ять точок їхати.
– Ох, де ж Петро? – Озиралася Нюра.
– А ти візьми, та Оленку пропусти, дивишся, і Петро твій підбіжить, – радили їй.
-Зараз… Тебе послухала …, – підібгала губи Нюра, вона виглядала сина.
Тетяна викладала на стіл товар. Перелічувала.
– Настольні лампи є, каструлі та посуд. Ох, тарілки-то по наших дорогах возити – одні проблеми, пакували, пакували… Тапки, калоші. Дам по одному товару тільки. Калоші – двоє. Чоботи викладу для розміру, але продам тільки двоє, так і знайте. У мене їх було всього десять пар, двоє в Іванкові віддала. Пальто є стьобане. Два віддам, більше навіть не просіть. Самі вирішуйте – кому. А ще павутинка пухова… теж тільки дві хустки продам.
Вона діставала та діставала товар, викладала на стіл – прилавок, розповідаючи, що дістає.
– Так, а може хліб спочатку даси? Мені ось нічого, крім хліба, і не треба, – крикнула Шура Балакірєва. Стояла вона наприкінці черги-натовпу.
– Це вже самі вирішуйте, – відповіла Тетяна.
Натовп пошумів і вирішив, що нехай все по черзі буде. Багатьом тут потрібні були лише продукти, багато хто ще не вирішив, що взагалі братиме. Загалом, плутанину влаштовувати не хотілося, але попереду вже простягали руки за товаром.
– Стривайте, зачекайте. Давайте по черзі, перші двоє візьмуть, а вже потім… – Тетяна ще не все виклала.
– Так у нас тут все Нюрка та Семенівна зараз і заберуть. І чоботи, і пальто, і шалі. Он вже Петро з тачкою на підході. Давайте по одному або два товари в руки, а то нам взагалі нічого не дістанеться, – запропонував хтось із кінця черги.
– Як вирішите, так і буде. Я не проти, – відповіла продавчиня, відкриваючи коробку з капцями.
– Так і вирішимо. Одну посудину в руки, одну одежу і одну пару взуття, – запропонувала Галя Самойлова, висока жінка, молода пенсіонерка, яка повернулася до села не так давно.
Майже всі підтримали.
– Це як це – одну пару, – обернулася Олена, яка стоїть у черзі другої, – а у мене дітей четверо, і всі з взуття повиростали. То що?
– Ну, дитяче бери. Ми ж проти? Але ж і нам треба. Моїм двом нічого не дістанеться… А до міста… сама знаєш. Та й немає нічого там на прилавках. Їздили, знаємо. Все по своїх та по наших у них розходиться.
– Приходили б перші! – Вставила Нюра.
– Ось-ось, – кивала Семенівна.
– Дитячого трохи в мене, – сказала Тетяна, – ось бурки та панамки. Прям, сезон на панамки… Іграшки є.
Єлизавета захвилювалася. Ех, дарма Наталку свою не розбудила… Є чоботи на неї. І у черзі вона четверта. Невже до неї заберуть? Чорні, шкіряні, високі, з металевою шпорою збоку, красувалися вони на прилавку. І є розміри. І ціна нормальна. Їй би тридцять восьмий. Взяла б одразу, не мірявши, але Тетяна сказала продасть чобіт двоє. Ех, трохи б раніше встати!
– Бабоньки, баб Нюр. Чоботи б Наталці моїй. Мріє дівчисько. У галошах і валянках соромиться. Все, каже, у чоботях, а я…
– І моїй Світлані треба, Ліз. Подивитися треба, – відповіла Олена.
– Я не братиму, Ліз. Ми витратилися нині, вугілля взяли з наших пенсій, – поохала тітка Зіна, що стоїть перед Лізою.
Баба Нюра вже тримала чобіт у руках, розглядала.
– Пальто покажи, – просила продавщицю.
Тетяна розв’язала замотане мотузкою пальто, воно миттю розпрямилося і всі ахнули. Дрібно стьобане, відтінку морської хвилі, гарним рядком прошите, з бронзовими ґудзиками та пухнастим коміром із рудого єнота. Виглядало воно в руках Тетяни чудово. Вона й сама задивилась.
– Собі б взяла! В Іванкові миттю забрали два.
– Так і в нас заберуть. Хто б узяв? Руки підняти! – Раптом скомандувала Галина і першою підняла руку.
Руки підняли майже все. Навіть баба Надя повільно та скромно підняла руку.
– Ну, ось ті й на! – Похитала головою баба Нюра, нервово складаючи в сумку хліб, – А я перша. То що – не маю права взяти? Захочу та візьму. Влаштували тут… партком.
– І правда, – підтримала її Семенівна, і потихеньку вже питала попереду її стоять, – Дівчата, а ви будете пальто дивитися?
Зверталася вона до Лізи та Олени. Про Зіну й сама здогадалася – не буде. Якщо тітка Нюра візьме пальто, то їй друге дістанеться.
– Я ні, напевно… Я – дітям, – відповіла Олена.
– А мені б чоботи Наталці…, – розмірковувала Ліза.
– По черзі все! – голосно оголосила тоді Клавдія Семенівна. – Нехай Нюра бере, що хоче. І я візьму, нікому нічого поступатися не буду. Вигадали теж…
Баба Нюра тримала пальто в руках, крутила, розглядала підклад.
– А я пропоную вирішити, кому воно потрібніше, – дивлячись на Нюру, продовжила свої імпровізовані збори Галина.
І всі зрозуміли, проти кого збори.
– І справді, Нюр. Тобі навіщо воно? Он у тебе якесь добротне, нове, – Алька Вєдєнєєва стояла за Семенівною.
– А це не тобі вирішувати треба чи ні? Може їй треба…, – заступалася Семенівна, отримувавши свою вигоду.
– І ти візьмеш, так? Так ось у тебе, нове … І кожушок у тебе є, недавно хвалилася, що Нінка тобі подарувала.
– А це не твоя справа. Захочу та візьму. Перед тобою стою…
– Звичайно, бігла як, спотикалася…
Семенівна хотіла відповісти міцніше, але її перебили.
– Не лайтеся, бабусі. А я вважаю, бабі Наді треба. Он у неї жакетка одна плюшева, – вставила Віра Миколаївна, шкільна вчителька, – пропоную голосувати.
– Я – за, – кинула руку Єлизавета.
– Яке голосувати? Яке? Чай не на зборах, – обурювалася Нюра, кричала Семенівна.
– Голосувати, голосувати. Я за те, щоб бабі Наді пальто. У неї немає нікого, а у Семенівни Нінка у місті, і тут – Катерина.
– Голосуємо?
– Я вам покажу, голосуємо! Де це бачено, щоби по черзі товар не віддати!
– Та не треба мені. У цьому доживу, – махала рукою Надія.
Баби розкричалися, рознервувалися. Хтось сказав, що пальто молодіжне, старим таке брати нема чого. Старші жінки обурилися, а тут ще Тетяна розгорнула перед Нюрою білу павутинку – хустку напрочуд гарну в’язку. Усі почали кричати, що тому, хто взяв пальто – хустку не давати. І нічого більше, крім продуктів – не давати.
– Тетяно, кажу ж хліб спочатку дай, а потім хоч уголосуйтесь.
– Чого це я не можу взяти і пальто, і шаль? Маю право… І чоботи давай…
– Тань, чоботи мені тридцять восьмого відклади, а…, – просила Ліза.
– Таня, не давай Нюрці нічого… Вона вже своє взяла, нехай валить…
Натовп розпітушився. Дійшло до того, що Галина влізла перед прилавком і не давала взяти бабі Нюрі і пальто, і хустку разом. Звеліла вибирати щось одне. Стояв гвалт, Тетяна і та розгубилася, безуспішно намагалася навести лад. Вже не розуміла, як і торгувати. І тут голосно пробашив Сергій!
– Ану, мовчати! Розмови у строю! – і всі разом притихли. Веселун Сергій раптом став грозен, – Відійшли всі на крок від прилавка! – І всі корилися, – Все по черзі! Чого беруть, те й даємо. Чи не на зборах.
Семенівна кивала:
– Правильно, вірно, Сергію.
Тетяна спокійно почала торгувати, відраховувати решту, записувати у зошит борги. Нюра пальто взяла, і павутинку взяла, і чоботи теж… Набрала всього стільки, що Сергій допомагав їй убік знести. Другі чоботи забрала Олена, а ще взяла бурки дітям, посуд та тапки.
Єлизавета так засмутилася, що нічого й не хотіла. Озирнулася на свою сусідку – бабу Надю. Вона стояла наприкінці черги, втягнувши голову до воріт курткою жакетки.
– Молодець, Сергію, молодець, – шепотіла Семенівна, – Швидко порядок навів. Пальто візьму, може собі, а може, Нінці. Хоч і є в неї, синє, гарне, але візьму…
Другу, останню для їхнього села павутинку забрала Зінаїда.
– Чоботи, Тань, не даси?
– Все. Ліміт чобіт вичерпаний. Ось тапки, калоші беріть…
Єлизавета взяла настільну лампу, продукти, почала обирати тапки. Семенівна стягнула своє пальто, поклала на прилавок.
– Пальто, Тань, який мені розмір, як думаєш?
– Стривайте. А ви пальта не берете? – Запитала продавщиця Лізу, що стоїть попереду.
І тут раптом Єлизаветі так прикро стало! За себе, за бабу Надю… Кажете, по черзі? Ах, по черзі…
– Беру. Чому це не беру?
– Ну, тоді останнє вже продаю. Вибачте, – сказала Тетяна Семенівні.
– Ти ж сказала, що не треба тобі? – Округлила очі та, дивлячись на Єлизавету.
– Так мені й не треба. Ану це й дайте.
Тетяна простягла їй пальто, яке хотіла вже приміряти Семенівна. Єлизавета кивнула, взяла пальто і попрямувала до баби Наді до кінця черги. Усі притихли, дивилися на Лізу.
– Ану, накинь, баб Надь.
Пальто одягли прямо на її тонку тужурку. Було воно завелике. Тетяна метнулася вглиб фургона, швидко знайшла менше.
– Це як це? Вона ж он де стоїть, – показувала на Надію Семенівна, – Моя черга.
– Так не Ваша ще, черговий бере. Що я зроблю, – розвела руками продавчина
Друге пальто підійшло ідеально.
– Не знімайте, баб Надь. Он як тепло, ярлик я сховаю, – сказала Єлизавета, застібаючи гудзики
Баба Надя лише кивнула, – було їй ніяково, що стала центром усієї цієї історії, а ще встав у неї в горлі ком слізної подяки сусідці Лізі. Таке пальто… таке… І не мріяла. Плечі охопило воно теплими обіймами, коліна перестав обдувати вітер, вуха та щоки закрилися теплим коміром.
– Ліз, а грошей вистачить? – тихенько питали метелики в черзі. – А то додамо.
– Досить. І у баби Наді є гроші на пальто. Знаю я… Розрахуємось.
Ліза взяла бабі Наді та продукти, пішли вони до будинків своїх разом. Баба Надя – у новому пальті. Натовп притих. Вже ніхто не жартував, не міркував про товари, охопило всіх якесь потаємне почуття, що прокинулося в душах.
Його неможливо передати словами, неможливо описати. Воно підкочувало до горла, одночасно хвилювало кожного і робило всіх якимись причетними до великого. Воно було найважливішим, воно було загальним всім. Ось тільки як це почуття називалося, ніхто не знав…
– Бабоньки, тушонку хто брати буде? А то остання… Ти, Валю. Ну бери, бери, залишу. У мене ще щипані кури лежать.
– Душогрійку цю бабі Вірі залиште, або я візьму для неї. Хай діду візьме. Спина в нього хвора.
Баба Нюра дочекалася сина. Він говорив голосно, весело, розповідав, як заснув знову після того, як його мати розбудила.
– Ух ти! Чого у нас? Свято чи що? Набрала…
Нюрі було ніяково, вона косилася на баб і цикала на сина, а потім раптом обернулася до всіх.
– Бабоньки, вибачте вже. Може кому треба пушинку? То віддам.
– Ти краще пальто віддай он Семенівні, а то пропаде, замерзне за зиму, – не могли не підколупати баби.
– Не треба мені. Не замерзну! – тут же вставила Семенівна. – Чого в мене нема чого носити чи що?
Пушинку все ж таки взяла Алька. Для матері взяла, як подарунок. Ліза засмутилася вдома, що не дісталися їй чоботи, поскаржилася Наталці. Та засмутилася не сильно, а за пальто бабі Наді розхвалила.
– О, мам, це шедеврально!
А у вівторок, коли знову приїхала Тетяна з продуктами, запитала Лізу – чи візьме продукти бабі Наді, і, накладаючи товар, шепнула:
– Не взяли чоботи?
– Та ні, – махнула Ліза.
— Адже тридцять восьмий? Мабуть, там у кабіні коробка. Випросила на базі. Сергію гроші віддай.
Хрумтів сніжок під ногами, валив пластівцями з неба. Ліза з коробкою під пахвою, забігла до баби Няді – занести їй рису, цукру, хліба, що взяла для неї в лавці. Сьогодні було слизько, тож баба Надя йти не наважилася. Тільки Ліза й знала, наскільки самотня баба Надя.
Син її потрапив після армії до місць ув’язнення, та там і помер. Лише якось у хворобі сказала їй про це сусідка. Ліза не сказала нікому. Баба Надя чекала Лізу у дворі. Стояла, спираючись на тростину, в теплому дрібно стьобаному пальті відтінку морської хвилі з коміром з пухнастого рудого єнота.
Стояла і щасливо дивилася на сніг, що пурхав. І всі сільські, кому зустрічалася вона в цьому пальті, тепло вітали і щасливо посміхалися, згадуючи те саме неназване ніким почуття.
