Діти, покинуті батьками, так чи інакше час від часу опиняються на дорозі життя. Але далеко не всі буквально опиняються на нічній трасі. Я спершу не міг зрозуміти, звідки тут дитина і де її мама, пригальмував і вийшов з авто.
На сирій траві сиділа маленька забруднена дівчинка з іграшкою в руках. Маленькі ручки були стиснуті в міцні кулачки, а з кишені курточки стирчала записка. Маленька не знала, що було в записці, яку їй поклала бабуся.
Вона знала тільки те, що вдома не все гаразд і зараз їй потрібно потрапити туди, де допоможуть. Бабуся гарно одягла онуку: колготи, комбінезончик, курточка… А коли черга дійшла до шапочки, у дім почали сильно стукати.
Це була мама. Вона знову була злою і кричала щось нерозбірливе. Тому дівчинці стало страшно. У таких випадках, коли зла мама намагалася увійти в дім, бабуся грала в мовчанку. Щоб зла мама думала, що нікого немає вдома.
Тоді вона піде в інше місце. Туди, де їй точно наллють, як каже бабуся. Цього разу було так само. Вони чекали, поки шум за дверима і стукіт не припинилися.
Бабуся поклала заздалегідь приготовану записку в кишеню курточки дівчинки і дала їй її улюблену іграшку. Потім ще почекала біля дверей, взяла її за руку, і вони вийшли з дому.
Дівчинка кілька разів запитувала в бабусі, куди вони йдуть, але та тільки відповідала, що треба дістатися до міста. Що там їй допоможуть. Що там не буде мами та її друзів. У якийсь момент позаду почувся голос мами.
І не тільки її. Разом із нею були і її галасливі друзі. Вона кричала щось бабусі й швидко наближалася. Бабуся нахилилася до дівчинки і сказала бігти вперед щодуху і вона послухалася. Вона не оберталася, коли позаду лунала лайка.
Її не повинні наздогнати. Їй потрібно в місто. Коли я посадив дівчинку на заднє сидіння машини, то розгорнув записку. Там були вказані ім’я та прізвище дівчинки, дата народження і прохання відвести її в міські органи опіки.
Про те, щоб везти дівчинку до місця призначення посеред ночі, не було й мови. Я почав розпитувати її про те, де і як вона живе. Спершу дівчинка мовчала, але через певний час усе ж почала розповідати.
З її слів дуже швидко почала вимальовуватися картина сумного дитинства. Мама із залежністю і впливовими друзями, залякана бабуся, яка не придумала нічого кращого, окрім як віддати онуку в органи опіки.
Мабуть, здоров’я вже не дозволяло доглядати за дівчинкою, тому їй і довелося йти на такі крайні заходи. Я зателефонував у поліцію. Ті приїхали і разом із дівчинкою пішли до місця, де вона востаннє бачила маму і бабусю.
Там було порожньо. А ось удома знайшлися всі. І мама, яка активно розпиває з галасливою компанією чоловіків, і бабуся, яка плаче в сусідній кімнаті на ліжку. Після тієї ночі в маленької з’явилася своя справа.
Вона не дуже розуміла, що це означає, але зате тепер усе відбувається так, як того хотіла бабуся. Щоправда, було дуже важко, коли чужі люди забирали її. Вона тоді довго плакала. Але дуже скоро за нею прийшли інші люди.
Одного з них вона добре пам’ятала. Це був я, а невідомою жінкою – моя дружина. Ми довго розмовляли з дівчинкою, а потім запитали, чи хоче вона жити разом із нами. Вона лише знизала плечима, але загалом не була проти.
Єдине, що їй було цікаво, – це чи зможе вона бачитися з бабусею. Ми посміхнулися і сказали, що вона може бачитися з нею, коли захоче. Тоді дівчинка погодилася й обійняла нас.
