Мій колишній привів нову господиню до нашої малогабаритної двокімнатної квартирки. Новоспечену господиню звали Галиною. Вона без сорому розпоряджалася на кухні, не морочилася з прибиранням, її брудна білизна валялася горою в тазі у ванній. Я вирішила розміняти квартиру.
Сашко з Галиною відразу висунули зустрічну пропозицію. При розділі я зможу купити кімнату в комуналці, а в Галі є кімната! І коли мені все одно нічого, крім кімнати, не світить, то, може, я туди і з’їду?
А якщо наполягатиму на тому, щоб розміняти нашу квартиру, то повинна розуміти, яке життя мене тут чекає протягом місяців, а то й кількох років. Я зібрала речі та поїхала за новою адресою. Я ніколи не підозрювала, що люди можуть жити за таких умов. Без гарячої води. Без ванни.
З кухнею, де на три сім’ї одна плита та три столи. Однією сусідкою була стара. Друга сусідка, Тамара, — вульгарна бабуся не найскромнішої поведінки, тож ночі в комуналці мало відрізнялися від ночей у моїй колишній квартирі.
Я вирішила продати цю кімнату та вкластися в новобудову. На перший внесок мені вистачило б навіть більше, ніж на перший. Побачивши, що я шукаю нерухомість, Тамара вирішила не втрачати момент. Вона мала дачку. 20 хвилин до міста електричкою. Зручності на вулиці, натомість лазня є.
Дачку можна продати навіть дорожче, ніж я продам кімнату. Тож для мене угода буде більш вигідна. Я запитала, чи їй у чому вигода? Тамара хрюкнула, що продасть дачу та купить таку кімнату, а потім об’єднає їх – от і буде в неї одразу двокімнатна квартира, а там гляди і трикімнатна.
У вихідні Тамара відвезла мене на дачу. Побачивши будиночок, невеликий, але майже новий і оцінивши транспортну доступність, я погодилася. Восени дачники почали роз’їжджатися, і до зими у селищі майже нікого не лишилося. А на Новий рік та канікули вулиця знову ожила.
Дізнавшись, що я живу тут постійно, до мене зачастили сусіди. Мене просили заглядати у двори, перевіряючи цілісність замків на дверях та хвіртках і якщо що їм подзвонити. У моїй телефонній книжці з’явилися нові контакти, а в кишені загалом кілька тисяч.
У середині січня надійшло повідомлення: «Шановна Жанно Леонідівно! Якщо ви побачите нашого кота – прихистіть його, будь ласка, і дайте нам знати. Сіріус втік дорогою до міста, коли ми зробили зупинку. Ми сподіваємося, що він з’явиться у селищі. З повагою, Петро».
Фото, що прийшло слідом, показувало морду із зеленими очима. Якось на вечірній прогулянці, мені почулося жалібне нявкання. Увімкнувши на телефоні ліхтарик, я увійшла у двір, звідки долинали звуки. Відобразивши світло, в ліжниці блиснули вогники очей. Принесла кота додому.
Вранці сфотографувала знахідку та відправила знімок господареві. Відповідь на моє послання прийшла негайно: «Я у відрядженні. Забрати Сіріуса зможу за тиждень. Велике вам спасибі за цей клопіт». На мій рахунок брякнулася тисяча.
Напередодні приїзду господаря товстий Сіріус видав несподіваний сюрприз. Коли я повернулася з роботи, на моєму ліжку лежали три коти — Сіріус і два кошеня. Я очманіла, але не розгубилася. Поки пічка розгорялася, закип’ятила чайник і поклала грілку під покривало, під котяче сімейство.
Сіріуса перейменувала на Сірі, погрозила пальцем: «Могла б і раніше попередити. І що ми завтра скажемо Петру?» Сірі загадково дивилася на мене і щасливо муркотіла. Петро примчав в обід. Я продемонструвала йому кішку із приплодом.
Він свиснув: «Тепер втеча зрозуміла. Але ж треба, з притулку нам її віддали, сказавши, що це молодий кастрований кіт! Вона така пухнаста, ми й подумати не могли… Послухайте, Жанно, ви можете наглядати за ними кілька місяців? Я куплю все необхідне, заплачу за занепокоєння». Я кивнула.
З котиками мені було веселіше. Наступного дня Петро зустрів мене з роботи і довіз до дачі. Багажник його машини був забитий коробками з кормами, приданими для кошенят, пакетами з фруктами та цукерками. Поверх покупок стояв кошик із квітучими гіацинтами. Я здивовано підняла брови.
Петро посміхнувся: «Це вам. У компаньйонки моєї кішки має бути гарний настрій!» За тиждень Петро знову приїхав, а потім почав зустрічати мене з роботи та відвозити на дачу щовечора. Він сказав: «Я втрачаю лише годину. Точніше, не втрачаю. Я знаходжу величезне задоволення від спілкування з вами».
Я пильно подивилася на нього: «А ваша дружина? Вона не проти?» Виявилося, що він живе один. Ще за тиждень я погодилася переїхати до Петра. Влітку ми зіграли весілля. До мене доходили якісь чутки про Сашка та його дружину, здається, вони ділять нашу квартиру, але це їхні проблеми. В мене проблем більше немає.
