Він цілував кінчики її пальців, але вони вже були холодними. Вона відходила.
Стоячи на колінах біля їхнього двоспального ліжка, він не відривав від неї погляду, намагаючись запам’ятати всі риси дорогого йому обличчя, аж до дрібних зморшок, родимок і пігментних плям.
А адже скільки разів він милувався своєю обраницею вранці, відразу після пробудження, і ніяк не міг надивитися! Навіть зараз, вона була дуже красива. Її шовковисте русяве волосся безладно розсипалося по подушці. Він сам підфарбовував його, намагаючись приховати від оточуючих сивину та зберегти їй молодість, привабливість і свіжість.
Миловидне овальне обличчя, майже завжди бліде, з ніжною та матовою шкірою, і зараз було для нього найпрекраснішим. Ніс коханої
вже почав загострюватися, був холодним і пожовк.
Засмучений чоловік руками гладив її волосся, маючи намір назавжди запам’ятати його запах, колір і свої тактильні відчуття. Своїм подихом він зігрівав її вже майже безжиттєві запалі щоки. Своїми гарячими сльозами він намагався зігріти її вже неживі руки. Ніжно й трепетно він накривав дружину легкою вовняною ковдрою, хоча в кімнаті було спекотно, намагаючись вдихнути тепло і життя в кохану жінку.
– Коханий! Підійди до мене ближче, нахилися. Я обійму тебе, – прошелестіла вона, прагнучи своїми неслухняними й прозорими руками обхопити його за шию. Але в неї це не виходило – руки, піднявшись на кілька сантиметрів вгору, падали на ковдру, і, здавалося, зовсім не підкорялися її бажанням.
– Візьми, будь ласка, мої руки і сам поклади їх собі на плечі, – промовила жінка і заплющила очі.
Він слухняно виконав її прохання.
– Коханий! Як же мені добре з тобою! – шепотіла вона.
Жінка хотіла говорити голосніше, але голос її зрадницьки не слухався.
– Я хочу тобі в чомусь зізнатися. Зараз уже можна. Зараз мені вже все можна. Знаєш, виявляється, п..ирати не так уже й страшно, як я собі раніше уявляла.
– Не кажи так, ти не зможеш залишити мене одного, – від нахлинувших емоцій його голос звучав дуже глухо.
– Я прошу тебе залишитися ,– він підняв своє обличчя і дивився на неї, вже не маючи наміру приховувати свій біль, сльози, неймовірний відчай і безнадію.
– Я можу тебе залишити, лише на деякий час. На жаль, це станеться. Ось так. Пробач мені, що мало тебе любила, що іноді засмучувала, що часто ображала словами, а іноді робила це навмисно.
Пробач за те, що завдавала тобі болю. Пробач за те, що обманювала тебе – це траплялося лише іноді, а все тому, що боялася сказати тобі правду – мені здавалося, що вона тобі може не сподобатися.
Це не були таємниці. Тоді мені здавалося, що так буде краще. Мені й справді за це зараз соромно. Це було нерозумно з мого боку, але так було. Нехай усі наші образи залишаться в минулому.
Він мовчав. Потім обережно змочив мокрою хустинкою її потріскані й пересохлі губи.
– Дякую тобі за все ,– продовжила вона після невеликої паузи, ніби боялася зупинитися на півслові, так і не висловивши тих останніх думок, які переповнювали її, – дякую тобі за твою невпинну турботу, увагу та ніжність. Дякую за твоє терпіння – іноді я була жахливою.
Дякую за твою стійкість і самовладання – мені завжди бракувало цих якостей, яких у тебе було вдосталь. На щастя, ти завжди був поруч. Завжди, коли ти був мені потрібен і необхідний, завжди, коли я не знала, що мені робити, завжди, коли я нічого не розуміла і боялася.
Велике спасибі тобі за наших дітей. Завдяки твоїм зусиллям вони стали хорошими людьми.
Її очі були напівприкриті й постійно заплющувалися, вона ще намагалася боротися, і їй це поки що вдавалося. У куточках очей з’явилися сльозинки. Вони капали на подушку і були, немов крапельки прозорої роси. Холодної роси.
Він обережно витирав їх, боячись своїми дотиками заподіяти їй біль. На хвилину вона замовкла. Зібравши всі свої сили, вона продовжила.
– Пробач мене за те, що не завжди була з тобою справедливою, доброю і поступливою. Ображала тебе необдуманими словами. Була нестриманою й емоційною.
Просто була неправою. Але я завжди любила тебе. Завжди, навіть коли злилася. Я хочу, щоб ти це знав. І пробачив мене. Я намагалася бути для тебе хорошою дружиною, подругою і опорою, правда.
Він не відриваючись покривав поцілунками її холодні кінчики пальців і мовчки слухав. Він боявся перервати її думки, боявся більше не почути її слів, і вбирав, як губка, її останню промову.
Його плечі тремтіли, і він, щоб вона цього не помітила, нахилявся все нижче. Але вона цього вже не бачила, проте відчувала, що він плаче.
– Ти плачеш? – її голос затремтів ,– прошу тебе, не плач, – він уже читав її слова по губах.
– Дай мені, будь ласка, знеболювальне.
Його руки підняли її голову, і він з ложки дав їй випити ліки. – Дякую. Я з нетерпінням чекаю на зустріч з тобою. Там, де ми знову зустрінемося, ми знову будемо молодими й здоровими. І нас уже ніщо не зможе розлучити. Тільки вір.
Там ми будемо з тобою щасливими, адже ми є і були з тобою щасливою парою. А зараз я трохи посплю. Ах, так, знову тебе обдурила, вибач – мені трохи страшно. За тебе страшно. Я буду на тебе чекати. Завжди.
– Ти теж мене вибач, – тихо сказав він, – я кохаю тебе. Завжди кохав. Вибач, що не завжди тебе розумів. Пробач за твої сльози. За невисловлені слова вдячності. За час, який провів не з тобою, займаючись не дуже важливими справами, але тоді вони здавалися дуже потрібними.
Я дуже шкодую, що іноді був з тобою грубим, мовчазним і вимогливим. Пробач. Дякую тобі за все. Я люблю тебе! До зустрічі, кохана, — він посміхнувся крізь сльози, — я люблю тебе назавжди!
Вона заплющила втомлені повіки, що самі закривалися, посміхнулася йому наостанок і заснула…
Він сидів на підлозі біля ліжка. Голова спочивала на грудях коханої. Тисячі думок кружляли в його голові, не даючи змиритися з неминучим. Її більше немає. Тоді й його більше немає….
Він кохав її. До останньої секунди. Своєї. Він знав це і ні про що не шкодував. Ні про жоден день, прожитий з коханою. Навіть коли було несолодко – навіть тоді він не забував дороги до неї. Навіть коли було боляче й прикро. Навіть коли було просто нестерпно. Але це було того варте. Він кохав.
Він цілував холодні кінчики її пальців. Його губи теж були холодними. І вже ніщо не могло їх зігріти. Поки не могло.
Кохання не іржавіє.
Він кохав……
