Ніна Іванівна ніколи й подумати не могла, що зважиться здавати кімнату у своїй квартирі. У її розпорядженні була лише двокімнатна квартира площею сорок квадратних метрів. Гарний район, сонячна сторона, середній поверх… Але кімнат усього дві, та й ті дуже маленькі. А кухня взагалі крихітна — п’ять метрів. Ну, куди тут пускати людей?
Але… Сусідка знизу, Маргарита Михайлівна, здала одну зі своїх кімнат дівчині-студентці. А на виручені гроші вже закінчувала ремонт балкона.
— Та нічого такого! — переконувала сусідка Ніну Іванівну. — Дівчина сидить у маленькій кімнаті, вивчає свої конспекти. Ну або цілий день в інституті. А на вихідних до батьків в область їде.
— Ну не знаю… — мляво відбивалася літня жінка. — Пустити до себе додому чужу людину… А раптом вона нечупара?
— Та що ти кажеш, — обурилася сусідка. — Катерина мені від батьків то кабачків привезе, то банку смородини. Думаю, і чого я раніше не здогадалася здати кімнату? Куди мені одній цілих дві кімнати.
«І це правда», — розмірковувала Ніна Іванівна, оглядаючи маленьку кімнату у своїй квартирі. Видовище було не дуже радісним: старі шпалери в жовті квіточки, похмурий просілий диван і старий килим. На великі гроші не потягне.
— Нічого… Поставлю поки що за дві, — виводячи чорним фломастером літери на аркуші, міркувала жінка. — Приклею на під’їзді, може, хтось і погодиться.
Бажаючий знайшовся вже ввечері. Смаглявий, з довгим волоссям, тридцятирічний чоловік не надто сподобався Ніні Іванівні, і вона навіть трохи пошкодувала, що вплуталася в цю авантюру зі здачею кімнати.
— Звісно, не євроремонт, але жити можна, — пробурмотіла вона, показуючи Артему кімнату. У душі вона сподівалася, що чоловік відмовиться, і вона знайде собі студентку, як сусідка знизу.
— Мене влаштовує, — кивнув чоловік. — Можна я відразу за три місяці заплачу? І заставу, напевно, треба, так? Скільки? Тисяча влаштує?
— Заставу? — Так-так, справа набула нових обрисів. — Звичайно, треба. Тисяча — нормально.
— А комунальні зверху?
Артем починав подобатися Ніні Іванівні все більше і більше. Ну і що ж, що довге волосся… У її молодості теж таке було в моді.
— Звичайно, — впевнено відповіла вона.
— Добре, — кивнув чоловік. — Тільки можна попросити — коли я буду працювати, мене не турбувати?
Ніна Іванівна подумки вже лікувала зуби й замінила стару сантехніку в туалеті, тому цей пункт угоди не викликав у неї заперечень.
На щастя, робота в Артема виявилася спокійною: за професією він був художником і облаштував у орендованій кімнаті майстерню. Мольберт знайшов своє місце біля вікна, кілька підрамників розмістилися на комоді, а ще по всій кімнаті стояли баночки з фарбами.
Господиня швидко звикла до квартиранта. Він нагадував їй сина, який жив далеко. Квартирант став для неї як рідний. Вечорами вони разом пили чай, Артем розповідав їй про свої замовлення, а Ніна Іванівна — про серіали та проблеми з хворими ногами.
— Тобі треба одружитися, — по-материнськи напучувала господиня мешканця. — Такий хлопчина й самотній… Треба знайти якусь гарну дівчину, теж художницю.
Артем тільки збентежено посміхався і нічого не відповідав.
А одного разу сталася подія, яка вивела Ніну Іванівну з душевної рівноваги. Пролунав дзвінок у двері, і кур’єр вручив їй коробку — замовлення для мешканця. Господиня, забувши, що обіцяла не заходити, коли Артем працює, заглянула в кімнату й остовпіла.
На дивані лежала оголена дівчина з розпущеним волоссям. Це була Катерина, мешканка Маргарити Михайлівни. Вона була злегка прикрита білим простирадлом нижче пояса.
— Ой! — дівчина сором’язливо натягнула простирадло аж до підборіддя і сильно почервоніла.
— Катю, ну я ж просив не чіпати простирадло… — невдоволено промовив Артем. — Що сталося?
Ніна Іванівна злякано зачинила двері й риссю кинулася на кухню. Накапавши собі ліків, вона змогла прийти до тями.
«А що ти хотіла? Він же не якийсь монах…», — заспокоювала вона сама себе. І тільки коли зачинилися вхідні двері, жінка обережно визирнула в коридор.
— Ну що ж ви… — назустріч їй вийшов Артем. — Це моя натурщиця, Катя. Я її місяць вмовляв.
— Так я зовсім забула. Там коробку привезли, я віддати хотіла. — виправдовувалася Ніна Іванівна.
— Дякую… — зітхнув чоловік. — Я, до речі, завтра на кілька днів поїду в село. Там у мене батько трохи захворів. І це… я хотів запитати… Можна я привезу батька сюди? Там йому призначили якесь обстеження… Поживе тут трохи, якщо дозволите. Я заплачу.
Ніна Іванівна, хоч і не була в захваті від такого плану, але відмовити не могла. Людина хворіє, треба допомогти. Та й гроші зайвими не бувають.
Через 3 дні хлопець з’явився на порозі квартири, тримаючи під лікоть невисокого, зовсім сивого чоловіка з вусами. Ніна Іванівна відчинила двері й уже хотіла піти до своєї кімнати, як раптом…
— Ніна? Ніна Зубенко, десятий Б?
Ніна обернулася. Серце впало кудись до ніг.
І як вона відразу не впізнала. Перед нею стояв неабияк постарілий Володька Сметана, її однокласник.
— Володя? Ти звідки тут… А, зачекай, ти що — батько Артема?
— Ага, — кивнув старий. — Мій синок, наймолодший. А ти, слухай, зовсім не змінилася… Ну, майже…
Збентежившись, Ніна Іванівна покликала Артема, щоб вони швидше заходили. Сама ж пішла накривати стіл. Оце так, зустріти у себе в квартирі свого однокласника через стільки років!
Володька був не просто другом, він був її першим коханням. Вони зустрічалися, але їхні стосунки були платонічними, дуже натхненними. Володька дарував Ніні букети і соромився говорити про щось більше, ніж прогулянки під місяцем.
А потім… Потім він пішов в армію і Ніна не дочекалася його. За півроку до повернення Володьки вона зустріла Дмитра і вискочила за нього заміж. Володимир потім навіть не захотів побачитися, коли дізнався про таку зраду.
За ці роки вона не раз згадувала Володю. Особливо коли не стало чоловіка. Тому зараз вона була в повній розгубленості. Зустріти своє перше кохання у себе в квартирі — це навіть навмисно не придумаєш.
— А що, Ніно, як у тебе склалося життя?
Кульгаючи, батько Артема зайшов на кухню і хитрим поглядом подивився на жінку.
«Ніна, заспокойся. Восьмий десяток ось-ось піде… Бабуся згадала, дівчиною була», — подумала Ніна, намагаючись вгамувати хвилювання.
— Та як… Син у Києві живе. Він у мене архітектор, — не без гордості почала Ніна Іванівна, тремтячими руками викладаючи печиво у вазочку. — Чоловіка поховала три роки тому.
Пенсія маленька, кімнату здаю. Так і живу потихеньку. А у тебе як?
— Ну, у мене що… Живу в селі, корова у мене, кури, — поділився чоловік. — Вдівець…
Ніна з цікавістю підняла очі. Вдівець? Дуже цікаво…
Через 2 тижні Володя нікуди не поїхав. Обстеження у нього зайняло ще майже місяць: то талонів немає, то лікаря. Зате поїхав Артем. З Катею, на цілий тиждень, на турбазу. А Ніна Іванівна з подивом виявила, що з колишнім кавалером у них дуже багато спільних тем для розмов.
Хоча б взяти хворі коліна. Або китайські кросворди. Або любов до акваріумних рибок. Володимир Петрович раніше мав акваріум, а тепер у нього на ділянці був невеликий ставок, де він розводив справжню форель.
— Ставок? У городі? — не приховувала здивування Ніна Іванівна.
— Ну так. Там ще ліс і річка… Знаєш, Ніно, може того… одружимося, га?
— Тьху на тебе, старий, — вигукнула старенька, замахуючись кухонним рушником на новоявленого нареченого. — Молодість згадав, теж мені.
Минуло ще 2 тижні, і Артем відвіз батька в село. Спочатку Ніна Іванівна боялася зізнатися собі, що сумує за цим вусатим кульгавим дідусем із хитрими молодими очима.
Але потім подумала: чому б не спробувати влаштувати своє щастя ще раз? Через 3 дні Артем відвіз її в гості в село, а ще через місяць «молодята» офіційно узаконили стосунки. В один день з весіллям Артема і Каті.
Ніна Іванівна вперше в житті садила город, прокидалася під спів півнів і була абсолютно щаслива. Іноді вона з жахом думала — а що якби тоді вона не наважилася здати кімнату?
Але потім заспокоювала себе — вони б обов’язково зустрілися якось інакше. Інакше бути просто не могло.
