– Зіночко, а нам би чаю! – вимовив Євген Петрович.
– А нам би грошей! – Зіна широко посміхнулася.
– Зіночко? – сторопів літній чоловік.
– Євгене Петровичу! – вигукнула Зіна, але з місця не рушила.
– Ви ж молода дівчина! Вам що, складно догодити двом немолодим джентльменам? – поцікавився Євген Петрович.
– Ви ж такий багатий дядечко! Невже вам так шкода трошки грошей для бідної дівчини? – охоче відповіла Зіна.
– Євгене Петровичу, – промовив гість, – персоналу платити потрібно вчасно! А то нам і в чай плюнути можуть!
– Ага! – кивнула Зіна. – Це ми можемо!
– Так, який персонал, Степане Миколайовичу? – обурився господар будинку. – Невістка це моя!
– А що ж ви рідню в чорному тілі тримаєте? – усміхнувся Степан Миколайович.
– Скільки? – сухо запитав Євген Петрович.
– Дві тисячі! – задоволено вимовила Зіна.
– А що ж дорого-то так? – здивувався Євген Петрович.
– Так я ж не просто наймана домогосподарка, а ціла невістка! Та ще й не одна, а з онуком усередині! А це вже і ставки дві, і шкідливість, і праця неповнолітніх!
Степан Миколайович розреготався, а Євген Петрович почервонів.
– І це, – вирішила додати Зіна, – коли обідати будете, гаманець не забудьте! А якщо посуд самі не помиєте за собою, то розоритеся, чесне слово!
– Ох, Євгене Петровичу, – продовжував веселитися Степан Миколайович, – невістка в тебе бойова! Павло з нею не пропаде! Ось воно, молоде покоління! Гордість переповнює!
– Так, чого? Чайок-то нести? – так само широко посміхаючись, запитала Зіна.
– Неси, – буркнув Євген Петрович.
– А пиріжків за окрему плату бажаєте? – Зіна схилила голову. – Для пенсіонерів, так і бути, зроблю невелику знижку на честь високого гостя!
Зіна подала і чай, і пиріжки, і навіть посуд потім забрала. А Степан Миколайович перед відходом поцікавився:
– Цікаво було б подивитися, як цей товариш буде з вами розраховуватися!
– Наприкінці дня розрахунок буде, раптом їм ще щось знадобитися! – Зіна відповіла з посмішкою.
– Тільки не продешевіть, гонорари в нього гідні! Я, як його видавець, у курсі!
– Тебе не запитали! – і Євген Петрович підштовхнув гостя в спину.
І щойно зачинилися за гостем двері, квартирою пронісся крик:
– Зіно, що це за фокуси? Ти загубилася чи про повагу забула? Я ж тебе швидко з дому вижену! І навіть не подивлюся, що ти онука мого носиш!
– За погрози в нас штраф, за образи – теж! – відповіла Зіна. – Євгене Петровичу, ваших-то доходів вистачить, щоб моральну шкоду виплатити?
– Я не знаю, в якій глушині тебе Павло знайшов, але я йому скажу, щоб він тебе назад відвіз! – продовжував кричати свекор.
– А я іншим питанням зацікавилася! – не залишалася Зіна в боргу. – Ви ж професор і доктор наук! Кафедру очолювали довгі роки!
І як вам ваше виховання дозволяє так на жінку при надії кричати? А ще погрожувати!
– А що з тобою накажеш робити, якщо ти двох слів без помилки зв’язати не можеш? Інтелект залишає бажати кращого! Висновок: користь від тебе, тільки як від домробітниці! Так я тебе і використовував!
А сьогодні що з тобою сталося? З глузду з’їхала? Так я зараз швидко бригаду викличу і тебе приведуть в адекватний стан! – Євген Петрович перевів подих. – Додуматися треба! При гостях із мене гроші почала вимагати!
– Усе сказав? – запитала Зіна, спокійно перейшовши на “ти”.
– Та як ти смієш? – обуренню Євгена Петровича не було меж.
Багаторічний авторитет, а ще становище в суспільстві, та й звання, державні нагороди, численні публікації – це все захищало його від думок, відмінних від його.
А тут, взагалі незрозуміло хто! Якась дівиця, яка вмовила його сина взяти її в дружини. Та ще й залетіла від нього, щоб напевно пов’язати себе з відомим прізвищем. І ось вона сміє відкривати рота?
– Ну, я стільки красивих слів не знаю, як великий професор, тому відповім по-простому.
А ти, професоре, послухай! Зі мною, як із твоєю колишньою дружиною, вчинити не вийде! А якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі мною зневажати, я тобі через день буду проносним годувати!
А ось тоді подивимося, чи довго ти протягнеш на такій дієті! А тепер іди й пиши нову статтю для свого видавця, як тебе сільська невістка вмила, і рота заткнула! І не плутайся під ногами!
Євген Петрович остовпів від такого звернення.
– Є, що сказати? – запитала Зіна.
– З вами неможливо розмовляти, – гордовито промовив Євген Петрович. – Ми говоримо різними мовами! Я буду говорити із сином!
– Геніальне рішення! – Зіна кивнула. – Бог на допомогу, вітер у спину! А тепер, насправді, професоре, не заважай! – і Зіна повернулася до своїх повсякденних справ.
***
Для одруження Євген Петрович дозрів тільки до сорока років.
Звичайно, можна його виправдати, що зайнятий він був науковою роботою, викладанням в університеті, написанням кандидатської, а потім і докторської. І, звичайно ж, кілька статей, монографій і кілька навчальних посібників вийшли з-під його пера.
А якщо бути відвертим, то він просто був нецікавий. Виходець з інтелігентної сім’ї, де при просторічному слові починався нервовий тик, не міг мати успіх у дівчат.
Одружився він у сорок на своїй же студентці, якій було всього двадцять. Впала вона перед його викладацьким авторитетом.
А Наталцині однокурсниці думали, що вона таким нехитрим чином хоче з відзнакою закінчити університет.
– Ми ж філологи! Заміж-то за нього, навіщо виходити? Гаразд би, економістами або юристами стали б! Тоді ще більш-менш зрозуміло! А це? Навіщо?
А Наталя слухала подруг і лише відмахувалася:
-Кохаю я його і все! Як він говорить! Я коли його слухаю, у мене ноги віднімаються! Я його вічно готова слухати!
– Запиши його голос і насолоджуйся!
А Наталя сама стала ініціатором стосунків, які вже Євген Петрович довів до шлюбу.
Університет Наталя, звичайно, закінчила. І навіть диплом червоний їй чоловік вибив. Але останні два роки вчилася вона заочно, бо виховувала сина і вела господарство в домі коханого чоловіка.
Ще до диплома в середовищі її подруг з’явилася версія, що Наталя набагато розумніше вчинила:
– Грошей у сім’ї повно! А вона-то на двадцять років молодша! Професор наш уже без батьків!
Зараз Наталя його потерпить трохи, а там уже й він від’їде! І буде в неї дитина, багато грошей, гарна квартира і безбідне життя попереду!
Досить справедлива версія, але докорінно неправильна.
Наталі начхати було на диплом, освіту і професійну діяльність. Вона себе знайшла в ролі домогосподарки, дружини і матері!
І щаслива була ростити сина, доглядати за чоловіком і зберігати те, що чоловік добував для дому та сім’ї.
Павлу п’ятнадцять було, коли Наталя раптово пішла засвіти. Просто одного ранку не прокинулася.
Це потім лікарі запитували, на що вона скаржилася.
– Ні на що вона не скаржилася, – без емоцій у голосі говорив Євген Петрович. – Усе, як завжди. Господарство вела, прибирала, готувала.
Криміналу не знайшли, але в тридцять п’ять років жінки ні з того ні з сього не йдутьна той світ.
Євген Петрович навіть сумувати не став, але й нову дружину в дім не привів. Став просто наймати жінку, яка прибирала, готувала, прала і не лізла, куди не просять.
А Павло дуже важко переніс втрату матері.
Хоч йому було й п’ятнадцять, але він теж сумнівався, що матері не стало просто так.
А ще він бачив, що батько її ніколи не кохав. Поводився, як із прислугою. Не чіпав. Але словом доводив іноді матір до сліз.
– Він просто морально її знищив, – вирішив Павло. – Вона просто не витримала!
У пам’яті підлітка назавжди закарбувалася вина батька в тому, що хлопчик залишився без мами.
У підсумку Павло не став вступати до університету батька, а пішов у сільгосп академію на агронома.
Батько його з дому не виставив, хоча таке бажання у Євгена Петровича було. Тільки Павло знав, на які точки тиснути. Пригрозив, що всім розповість, що батько сина з дому вигнав.
Репутація виявилася дорожчою.
А Павло вивчився і поїхав за розподілом працювати за професією.
Там він Зіну і зустрів.
Вона була самобутня, цікава і гостра на язик. А ще, вона була єдиною, хто не почав бігати за міським фахівцем.
– Гуляй звідси! – відкидала вона залицяння. – Ти відпрацюєш і поїдеш, а мені тут залишатися!
– Так я й одружитися можу! – запропонував Павло.
– Одружишся, дитину мені зробиш, а потім усе одно втечеш! – відмахувалася Зіна. – Тобі задоволення, а мені дитина й аліменти! Я вже як-небудь без цього…
– Так я й залишитися тут можу! Мені голова хату обіцяв дати! З ремонтом допоможуть! Жити будемо!
– Говориш красиво, а говорити всі майстри!
Тут Павло й розповів, що є в нього в місті тільки батько. Але батько такий, що повертатися до нього він не стане. І про матір розповів, і про ставлення батька до матері.
– Я краще тут із тобою залишуся, ніж туди повернуся, – зізнався Павло.
І стільки було болю в голосі Павла, коли він розповідав сімейну історію, що Зіна не змогла не повірити.
Одружилися, будинок дали, ремонт зробили. А тут і Зіна з радісною новиною затягувати не стала.
Та тільки фельдшер сільський натякнув, що треба б у місто, щоб там під наглядом, бо протікає виношування дитини не дуже.
Павло взяв голову за зябра і вибив курси підвищення кваліфікації на рік у місті, зібрав дружину і поїхав до батька у квартиру.
– Дуже цікава картина, – кривляючись, вимовив Євген Петрович. – На весілля не кликали, а з дружиною з’явилися!
– Тату, Зіна тут в лікарні дитинку у світ приведе, ми назад поїдемо, – сказав Павло.
– Так ми ще й Зіна!
– Спасибі батькам. – усміхаючись, відповіла Зіна.
– Без різниці, аби толк був, – кинув Євген Петрович.
Прокинувшись наступного дня, Зіна зайнялася прибиранням, готуванням, пранням. Не знала вона, що для цих потреб тут спеціальна людина приходить.
А Павло їй вітаміни якісь дорогі дістав, тому почувалася вона чудово. Та й без діла сидіти була не привчена.
Євген Петрович зрозумів, що поки син з раннього ранку до пізньої ночі зникає на своєму навчанні, він може спокійно експлуатувати провінціалку у своїх господарських потребах.
Зайшов через “Спасибі” і “Будь ласка”, а потім гордовитим наказовим тоном почав вимагати.
Зіна потерпіла день. Потім другий.
– Ну, людина літня. До того ж, учений. Раптом у нього проблема в голові крутиться, так він на автоматі, – розсудила Зіна.
А на п’ятий день зрозуміла, що її найнахабнішим чином експлуатують. Згадалася доля покірливої свекрухи.
– Ні вже! Я мовчати не буду! – вирішила вона.
Але сам на сам було не цікаво. Дочекалася вона, коли до свекра гість прийшов важливий.
– Зіночко! – покликав Павло, витримавши п’ятихвилинну бесіду з батьком, після повернення додому.
– Чого? – Зіна увійшла в кабінет свекра.
Павло обійняв дружину за талію, а говорити став батькові:
– Я знав, що ви зчепилися. Шкода, це без мене було. Дуже я хотів би послухати це. Але мене задовольнить і сам факт
– Так, ви разом? – вигукнув Євген Петрович. – Ви проти мене вдвох! Це ви, щоб мене за світу білого звести.
– Потрібен ти нам боляче! – кинула Зіна. – Живи, хоч сто років, усе одно – без толку!
– Тату, ось ти професор, доктор наук, заслужений викладач, а для чого дружина чоловікові, так і не зрозумів.
Для тебе дружина завжди була тією людиною, яка миє, готує, прибирає! А насправді – це друг , це опора і підтримка! Дружину кохати треба, а не використовувати!
Чоловік із Зіною перебралися на орендовану квартиру, доки не з’явився на світ малюк. А потім повернулися в село, де жили довго і щасливо.
Євген Петрович після одкровень сина навіть не почухався. Просто викреслив із життя і більше ні про сина, невістку й онуків не згадував.
Та й про нього не згадували, поки спадщину оформляти не довелося.
