– Андрію, ти де? – влетіла в будинок дружина. – Відгукнися зараз же. Я тебе все одно знайду! Швидко спускайся вниз, розмова є! Не відсиджуйся там, я знаю, що ти вдома!
Андрій сидів зараз як мишка в маленькій спальні на другому поверсі власного будинку в надії, що Марина ще якийсь час не зможе його там виявити. Занадто гаряча була дружина в люті, могла і стукнути чим-небудь ненароком.
Він знав, чому Марина так зла зараз на нього. І було, через що розлютитися.
А річ у тім, що сьогодні, тридцятого грудня, за день до Нового року, зранку зателефонувала його кума, як вона сама себе любила називати, а за сумісництвом двоюрідна сестра Андрія. Клара жила в селі, звідки був родом сам чоловік.
– Андрюшко, привіт! З прийдешним тебе! Ну що, готуєтеся до свята? – родичка заполонила своїм голосом увесь простір навколо.
– Готуємося, – обережно відповів Андрій, з побоюванням очікуючи того, що буде за цими словами.
– Молодці! Гостей-то чекаєте? – без передмов перейшла до головного Клара.
– Ні, звісно! – занадто швидко відповів Андрій, не бажаючи згадувати про те, що вони з Мариною запросили цього року на святкування Нового року її колегу з чоловіком. Обіцяв також прийти друг Андрія з дружиною. Компанія складалася цілком пристойна і спокійна. Не така, як торік.
Але кумі про це знати було необов’язково, тим паче, що він одразу зрозумів, яких гостей двоюрідна сестра мала на увазі.
– Ну й даремно! А ми ось збираємося до вас приїхати. Я з Іваном, Надюшка, моя донька, з Віктором, та ще свекри її, батьки Віктора, теж хочуть із нами поїхати. Кажуть, набридло вже в селищі Новий рік зустрічати – одне й те саме щоразу, жодної різноманітності.
Я їм усе докладно розповіла про те, як ми весело минулого року у вас погуляли, то вони тепер теж горять бажанням поїхати з нами. Ну а що, нехай їдуть! Не чужі ж люди! – голосно й радісно верещала в трубку Клара.
– Ні, Кларо! – поспішив відмовити кумі Андрій. – Навіть і не збирайтеся! Нас не буде вдома. Ми самі в гості йдемо. Так, нас запросили вже!
Він із жахом уявив собі, що чекає на нього в разі, якщо знову повториться торішня картина. Та Марина його просто зі світу зживе, так і буде пиляти.
Андрій і сам не міг без здригання згадувати, як його сільська рідня завалилися тоді до них, приголомшених, які зовсім не очікували гостей, за півгодини до бою курантів. І перетворила тихий і спокійний будинок на справжній цирк.
– Нас Соколови до себе запросили, – маючи на увазі свою рідну сестру, сказала чоловікові Марина. – Але я не хочу до них іти, якщо чесно. У них завжди там такий натовп збирається. Давай удома відзначимо, з дітьми разом. Ти не проти?
– Ні, я не проти. Удома так удома, – погодився поступливий Андрій, тим паче, що йому самому дуже подобалося перебувати зі своєю сім’єю у щойно відбудованому новенькому будинку.
Марина приготувала стіл. Рівно стільки, щоб вистачило на чотирьох. Бо викидати потім продукти було для неї не правильно, так виховала їхня мати. Кілька салатів, кілька тарілок із нарізками й одне гаряче – пельмені з яловичиною, які так любили всі члени сім’ї, виключаючи дітей.
Коли всі страви були вже готові, Марина запропонувала Андрію звозити їх із дітлахами на ялинку, де зараз було дуже весело. Грала музика, гірлянди на величезній ялинці і навколо неї горіли всіма кольорами веселки. Діти з вереском каталися з гірки і бігали по лабіринту, а Марина з Андрієм просто перебували поруч, насичуючись чудовою атмосферою новорічної ночі, що наступала.
Потім вони всі, замерзлі і щасливі, поспішили додому, до смачного новорічного столу.
Але, коли рум’яні від морозу і щасливі від передчуття святкових страв господарі сіли за святковий стіл, раптом зовсім недоречно пролунав дзвінок у хвіртку.
– Хто це? – здивувалася Марина. – Сусіди, чи що, прибігли нас привітати? – Іди відчини. Та недовго там. Пора вже нам починати святкувати, так, діти?
– Марино, тут це…
Розгублений Андрій повернувся дуже швидко, а слідом за ним у кімнату увірвалася його численна сільська рідня, яка невідомо звідки взялася тут у таку пізню годину.
– А ось і ми! – закричала гучноголоса Клара. – Не чекали? А ми сюрприз вирішили вам зробити. Заходь, народ!
Слідом за нею до хати увійшов її чоловік Іван у кошлатій собачій шапці й такій самій кошлатій шубі невідомого походження. За ним сіменіли сестра Клари Тамара з чоловіком Василем. Після них погляду ошелешених господарів постали ще кілька людей, імен яких не пам’ятав навіть Андрій, не кажучи вже про Марину.
– А… Що це таке? Ви звідки всі тут? Ми вас не кликали в гості, наскільки я пам’ятаю, – почала оговтуватися розгублена Марина. – Андрію, ти що, запросив до нас гостей і не поставив мене до відома?
– Ні, що ти! – поспішив виправдатися чоловік. – Вони самі
… – Так, ми самі! Думаємо, час уже з’їздити до вас у гості, подивитися ваш новий будинок. Що ж ви – переїхали давно, а рідню не кличете! – продовжувала гучна Клара. – А тут такий привід прекрасний – Новий рік!
Шебутні гості почали роздягатися, знімати з себе кошлаті шуби і шапки, густо обсипані снігом, і вирушили з цікавістю оглядати будинок Андрія і Марини.
Коли задоволена оглядом рідня потягнулася до накритого Мариною столу, з’ясувалося, що їжі на всіх просто не вистачить.
Непрохані гості, звісно, привезли із собою поклажі, але в них були лише пляшки з міцним напоєм, яке завбачливо прихопили із собою родичі, що любили погуляти на широку ногу.
Не встигла Марина й оком моргнути, як від її красиво накритого столу практично нічого не залишилося.
– Не страшно, ми зараз картоплі насмажимо, огірків відкриємо солоних. Є у вас огірки-то? А капуста квашена? Нема? Ну хоч помідори солоні є? Ну як же так? Що ж ви так – живете у власному будинку, а капусту з огірками не садите? Це ж перша закуска на будь-яке свято! – вирішила розпорядитися на кухні в Марини захмеліла Тамара.
– Ну, діставай, що є, Маринка, не соромся.
Сяк-так нагодувавши гостей тим, що знайшлося в холодильнику й льосі, господарі були змушені йти з ними на подвір’я, бо тим закортіло запускати феєрверки, які вони привезли із собою.
– Це Валерка, Томкин синочок, привіз матері з міста подаруночок. Працює десь у магазині новорічних феєрверків, от нічого кращого не придумав, як подарувати цю китайську фігню. Тож зараз будемо веселитися на повну, – сповістила всіх присутніх Клара.
Марина з жахом згадувала, як довго вони потім з Андрієм відмивали дім, вигрібали сміття з будинку і з двору. Жінка дуже засмутилася, коли побачила пропалений великий килим на підлозі у вітальні та зламану дверну ручку. Але найбільше Марині було шкода перебитого гостям дорогого посуду, який вона замовляла спеціально до новосілля. Так, повеселилася тоді рідня чоловіка у них на славу.
Сьогодні на роботу Марині зателефонувала Клара і сказала, що вже попередила Андрія про їхній приїзд на Новий рік, чим ввела жінку в стан легкої прострації.
Марина кілька разів безуспішно намагалася додзвонитися до чоловіка, щоб з’ясувати, як він знову дозволив своїй нахабній рідні зіпсувати їм свято. А потім сама помчала додому.
– Ну, і що ти тут окупувався? Виходь, розкажи мені, як ти міг запросити до нас знову цих варварів, га? – відшукавши чоловіка нагорі, у дитячій спальні, суворо запитала Марина.
– Та ти що? Не запрошував я їх, вона сама! Дзвонить мені Клара і каже – мовляв, гостей чекаєте? А я їй – ні, звісно! Ми самі йдемо в гості в новорічну ніч. А вона – ні, мовляв, нікуди не йдіть, тому що ми приїдемо до вас. Сватів своїх ще вирішила притягнути до нас. Ну от де совість у людини, га?
– Так, із цим треба щось робити, – стала гарячково міркувати Марина.
– Та що тут зробиш? Не відчиняти і все. Постоять біля двору, померзнуть і поїдуть, – запропонував Андрій.
– Ага, знаю я твою заповзятливу рідню – або через паркан стрибнуть, ставши один до одного на спини, або хвіртку якимось феєрверком рознесуть! Ні! Тут треба діяти по-іншому.
Вона спустилася вниз, дорогою обдумуючи свою думку, і набрала номер колеги, яка збиралася прийти до них завтра в гості з чоловіком.
– Слухай, Орино, а ти не хочеш з’їздити в захопливу подорож? У село, до рідні мого чоловіка?
– У село? Можна. А що вони вас звали? Може, це незручно, що ми, абсолютно сторонні для них люди, приїдемо до них у Новий рік? Якщо що, то ми не в образі, їдьте без нас, – промовила в трубку подруга.
– Та ні! Ну що ти! Вони навіть раді будуть. Чим більше народу, тим краще. У них усе запросто! Поїдемо завтра раніше, засвітло. Гаразд? – наполягала Марина. – А не сподобається, то назад повернемося, тут їзди хвилин сорок, не більше.
– Ну, не знаю… Несподівано все це. Але в принципі, ми з чоловіком любимо пригоди, – погодилася Орина.
Коли Марина поділилася з Андрієм своєю ідеєю, він трохи розгубився.
– Ти думаєш, це буде правильно? А раптом вони нас виженуть?
– Ну якщо виженуть, поїдемо додому. Справ-то. Зате надовго запам’ятають нашу науку.
– Гаразд, поїдемо. Тільки я Женьку із собою кликати не буду. Боюся, він такий креатив не оцінить, – маючи на увазі свого друга, сказав Андрій.
Їхати вирішили в першій половині дня, щоб застати вдома рідню чоловіка, яка на завтра нагострила лижі до Марини та Андрія.
Коли перед сільським будинком Клари та Івана зупинилася машина Андрія, господарі спочатку розгубилися. А потім, побачивши, що з автомобіля, який під’їхав, на вулицю почав валити народ, то й зовсім засмутилися.
– Ой, а хто це? А що це вони? Це все до нас, чи що? Га,Іване? – злякано запитувала в чоловіка Клара, яка дивилася у вікно через шторку.
– Ти глянь, глянь, народу-то скільки! А хто це з ними?
– Та звідки ж я знаю, іди й запитай у них! – в серцях випалив незадоволений Іван.
У цей час із машини на вулицю висипали всі прибулі – четверо дорослих і троє дітей, і стали із задоволенням оглядатися навколо.
– Боже, які краєвиди! Як тут гарно, просто казково! Не те, що в місті! Справжня новорічна атмосфера! – раділи гості, оглядаючи околиці з пухнастими білосніжними кучугурами та будиночками під величезними шапками снігу на даху, з-під яких тягнулися в небо стовпчики диму.
Дітвора одразу ж почала грати в сніжки і ліпити сніговика. А Андрій попрямував до будинку, щоб сповістити господарів про своє прибуття.
– Кларо, Іване, ви вдома? – відчинивши двері в хату, голосно запитав Андрій. – Кумо, де ти? Зустрічай гостей! Не ховайся!
Тут назустріч йому вийшла господиня з перев’язаною теплою хусткою спиною.
– Ой, ой, не можу. Вітаю, куме, – наче навіть не здивувавшись гостю, жалібно промовила Клара. – Ось захворіла я, бачиш? Спину звело так, що лежу весь день, не піднімаюся. Не до свят мені. Хотіли ось до вас приїхати, та куди тепер! А ви-то що? У гості чи так, розвіятися, діткам своїм село показати?
– Як це розвіятися? Ти що? У гості ми, Новий рік зустрічати. У нас же все запросто – ви до нас без запрошення, ми до вас – без попередження! – сміючись, відповів Андрій.
– Ох, ох, не можу. Зовсім звело, у баранячий ріг скрутило мене, – стогнала Клара, тримаючись за спину.
-Ти давай розмотуй свою хустку, та на стіл накривай. Гості в тебе на порозі, – Андрій добре знав харахарактер своєї двоюрідної сестри.
– Давай, давай, не прикидайся. А жінки допоможуть тобі на стіл накрити. Це наші друзі з нами приїхали. Тож усі тут свої, ти не тушуйся.
Він розумів, що Клара зовсім не збирається їх приймати у себе. До цього і був готовий. Але оскільки вони приїхали з дітьми, а ті вже добряче зголодніли, то однаково довелося б їх погодувати, хоч би навіть тим, що вони із собою завбачливо прихопили.
У цей час до хати з галасом і гамором ввалилися всі інші гості, рум’яні та всипані снігом.
– Ну що! Ось і ми! Минулого разу ви до нас, а тепер – ми до вас! Зустрічайте гостей! – голосно закричала Марина.
Усі стали дружно накривати стіл, намагаючись не звертати уваги на кислі й загублені обличчя господарів.
Господині довелося поставити на стіл холодець, який вона напередодні зварила, готуючись до новорічних свят, запечену в духовці з часником і спеціями свинячу грудинку, а також відправити до льоху за соліннями чоловіка Івана. Дуже доречними були й пироги з м’ясом, а також солодкі – з повидлом, які сьогодні зранку напекла Клара. Закон гостинності вимагав нагодувати рідню та їхніх друзів.
Не минуло й години, як у хату до Клари та Івана підтягнулися родичі з сумками, які зібралися їхати в гості до Андрія та Марини. Була тут і дочка Клари Надія з чоловіком Віктором, і її свекри, які мріяли зустріти Новий рік на новому місці, і ще хтось, хто не встиг представитися.
– Ну що, щасливо вам усім залишатися. Ми ще до вас завітаємо. Обов’язково будемо. І друзів із собою прихопимо, там ще одна сімейна пара збиралася з нами. Ну так усі й приїдемо, – радісно видав Андрій.
– Так, поїдемо, – вторила з усмішкою Марина. – Ось провідали рідню, час і честь знати.З прийдещнім вас! Бережіть Клару, а то зі спиною жарти погані. І добре, що ви всі тут поруч із нею Новий рік зустрічатимете, їй усе не так нудно й прикро буде. Надовго не прощаємося! Старий Новий рік – ми у вас святкуємо!
– До побачення, – розгублено вторили всі присутні.
– А може, все ж таки сьогодні залишимося ,га? Он тут як добре і смачно все. Ти як, Андрію, не проти? А ви? – звернулася Марина до своїх друзів, підморгуючи їм при цьому.
– І ми не проти. Ніколи ще Новий рік у селі не зустрічали, – весело погодилися вони.
– Ні, ні! Я… мені не до цього. Лежати буду. Яка мені тепер гулянка? – поспішно відповіла господиня, тримаючись за спину.
– Ну ні, так ні! Ми поїхали.
Усю дорогу друзі весело сміялися над тим, як провчили нахабну рідню Андрія.
– А нам сподобалося в селі, – радісно повідомили діти. – І снігу багато!
– Ну і добре, значить, не дарма з’їздили в цю веселу подорож, – відповіла Марина.
А приїхавши додому, всі разом стали не поспішаючи готувати святковий стіл. Час ще дозволяв. Попереду був приємний новорічний вечір в улюбленому домі.
– Це як же вони нас обвели навколо пальця, Кларо? Ну ти подивися, які хитруни! – здивувалися всі, хто залишився в її будинку після від’їзду раптових гостей. – Ось тобі і з’їздили в місто, зустріли Новий рік! Знову доведеться вдома, по-старому.
– Та це я схибила. Узяла і зателефонувала їм учора. Треба було, як торік, без попередження нагрянути, – з досадою відповіла Клара. – Ну що, давайте готуватися до свята. Удома зустрічати будемо. Вибору в нас усе одно немає.
