Нещодавно їй виповнилося сорок дев’ять, наступного року буде п’ятдесят, а Галина все ще сподівалася, що хтось одружиться з нею з кохання, що у них будуть діти.
У неї є двокімнатна квартира. Батьки допомогли її купити. Зараз батько з матір’ю вже старі й втратили будь-яку надію побачити онуків.
А Галя все ще сподівається. В одній кімнаті живе сама, а інша у неї дитяча. Там і шпалери відповідні, і меблі дитячі. Мати весь час бурчить, що дочці скоро п’ятдесят, а у неї дитинство ще не закінчилося.
Галя працює на заводі розпорядником на великій дільниці. Цілий день видає верстатникам технологічні процеси та наряди, та заповнює журнали. Керівництво часто змінюється, як на дільниці, так і в цеху загалом, а вона, як сірий кардинал, у будь-який момент знає, де яка деталь знаходиться, навіть найдрібніша.
Начальники до неї всі за консультаціями ходять і, звичайно, наприкінці місяця премії непогані виписують.
Цей день на дільниці почався для Галі, як завжди. Видала верстатникам роботу, заповнила молодому начальнику дільниці журнал перед нарадою, випила з жінками чаю.
Тут і начальник дільниці, з наради повернувся:
— Галина Данилівна, завтра до нас о 16:20 прийде новий токар. Колишній ув’яз..ний, вже в роках.
— А навіщо він нам?
— Не знаю. Кажуть, він далекий родич когось із директорів, — посміхнувся начальник дільниці. – Нам віддали повністю триста дванадцяте замовлення.
— Замовлення велике. Ми не впораємося.
— Впораємося. Галино Данилівно, у цьому замовленні багато болтів і на сорок вісім, і на п’ятдесят шість, і на шістдесят чотири. Будеш розбиратися із замовленням, вибери цьому новенькому щось із цих болтів.
— А йому не буде занадто багато? — посміхнулася Галина.
— Нам, схоже, це замовлення й віддали, щоб ми з ним повозилися.
— Гаразд. А як його прізвище?
— Ось, — начальник дільниці сунув їй папірець. — Олег Бельчук, п’ятдесят один рік, і його номер телефону.
— Добре, розберуся. Документація на замовлення вже в ПДБ?
— Так, йди, забери!
***
Наступного дня Галина прийшла на роботу, як завжди першою. Біля кімнати майстрів уже стояв кремезний похмурий чоловік зі шрамами на обличчі.
— Вітаю! — кивнув він головою. — Мені начальника дільниці.
— Ви Олег Бельчук?
— Так.
— Зачекайте, він зараз прийде.
Почався робочий день. Все, як завжди. Після обіду до неї підійшов і новачок:
— Галино, начальник дільниці сказав, що ви мені роботу видасте.
— Зараз.
Вона почала діставати технологічні процеси з вкладеними в них нарядами та супровідними документами і тут помітила, що погляд новачка ковзнув по її столу з залишками обіду.
— Ти обідав? — суворо запитала вона.
— Зранку пив чай з хлопцями.
— Сідай! — налила чаю і дістала залишки бутербродів.
— Ні, дякую!
— З першої зарплати мені цукерки купиш, – посміхнулася вона.
— Гаразд.
Чоловік сів за стіл, і бутерброди, дуже швидко, зникли.
— Дякую! — вдячно посміхнувся він, взяв документи й пішов.
«А він непоганий чоловік, — промайнула думка. — Хто знає, що там було, сидів. Просто людина оступилася».
***
Більшість працівників дільниці ходили в їдальню, зручно й недорого. Галина обідала у себе в кімнаті майстрів. Кімната складалася з двох відділень. В одному були два майстри, а в іншому — вона з начальником дільниці. Під час обідньої перерви вона залишалася одна.
Сьогодні, не знаючи навіщо, принесла три котлети і картопляне пюре. Зазвичай їй вистачало однієї. Навіщо принесла?
Розігріла. Коли всі пішли в їдальню, вийшла на дільницю. Так і є: новачок самотньо сидів за столом.
— Олег, а ти що сидиш, не йдеш в їдальню?
— Та, так…
— Ходімо зі мною обідати!
— Ні, — похитав головою чоловік.
— Ходімо, ходімо! Сподіваюся, ми довго на одній ділянці працюватимемо. Заразом розповіси про себе.
Чоловік винувато посміхнувся і пішов слідом за Галиною.
Вона посадила його, поставила перед ним тарілку:
— Їж і розповідай, хто ти такий!
Він взяв ложку і почав розповідати:
— Напевно, звичайний невдаха. Закінчив школу, технікум, — почав він розповідати без жодних емоцій. — Потім одружився, розлучився. Почав прикладатися до чарки, потім розлучився.
Пару хвилин він сидів мовчки, уткнувшись у тарілку. Відчувалося, що далі сталося те, що перевернуло все його життя.
Помовчавши, продовжив:
— Потім вплутався в бі.ку. Хто її розпочав, так і не з’ясували. Я займався спортом, — знову пауза. — Загалом, десять років за гратами.
Галина прибрала порожні тарілки, налила в чашки чай. Зробивши ковток, Олег продовжив:
— Повернувся. У мене двоюрідний брат тут великим начальником працює. Він, звичайно, не в захваті був від моєї появи, але на згадку про свою тітку, мою матір, влаштував мене сюди. Моя однокімнатна квартира дісталася дочці.
Вона вийшла заміж, і вони обміняли її на двокімнатну. Зараз у них народилася дочка. Ось тільки вони не хочуть зі мною спілкуватися, — його обличчя похмурніло. — Мій двоюрідний брат в.бив мені кімнату в гуртожитку. Жити можна.
— Так, Олег, нелегке у тебе життя.
— Галино, я піду. Обід скоро закінчиться. Дуже тобі дякую!
***
Минув тиждень. На картки переказали аванс по три тисячі. Переказали й новому токарю. Зазвичай, хто працює лише тиждень, аванс не переказують, але, мабуть, його двоюрідний брат постарався.
Після роботи Галина вийшла з прохідної, і раптом перед нею з’явився Олег:
— Ходімо за цукерками!
— Якими цукерками?
— Ти ж сама сказала, — простягнув руку. — Ходімо!
Нерішуче взяла його під руку. У голові все переплуталося. Прекрасно розуміла, що завтра весь цех про це дізнається, почнуться розмови, але чоловік посміхався такою щасливою посмішкою, що мимоволі посміхнулася й вона.
Зайшли в магазин, купили цукерок, і тут несподівано, навіть для самої себе, Галя сказала:
— Ходімо до мене чаю пити!
— Ходімо!
***
Звісно ж, наступного дня весь цех знав про це. Тим більше, що вранці вони разом, під руку, прийшли на роботу, і виглядали обоє такі щасливі. Відразу ж пішли розмови, що справа рухається до весілля.
Так вона й рухалася до весілля. Олег став непогано заробляти, переїхав жити до Галини. Подали заяву в РАЦС і через місяць зіграли весілля.
Батьки нареченої були цьому раді, адже єдина дочка, нарешті, вийшла заміж. Ось тільки мати на них бурчала:
«Ви хоч дитину з дитячого будинку взяли б. Що ж ми з батьком так онуків і не побачимо?» Але у Олега судимість за тяжкий злочин, і дитину їм за законом ніхто не дасть».
***
І ось, коли мати почала вкотре бурчати, Галина раптом заявила:
— Я сама мамо приведу на світ дитину.
— Донечко, що ти кажеш? — здивувалася мати. — Тобі восени виповниться п’ятдесят років.
— Ось у п’ятдесят і народжу. Я вже на третьому місяці.
— А чоловік знає?
— Знає, — Галина посміхнулася щасливою посмішкою. — Вчора ходила на консультацію, сказали, що у нас буде хлопчик.
— Ой, донечко, як я рада. Лише б усе було добре.
***
Останні п’ять років Галина уявляла, як вона зустріне своє п’ятдесятиріччя. Але такого навіть уявити не могла. У свій ювілей вона кричала від болю в пологовому відділенні.
І раптом пролунав плач, схожий на писк. Сльози застилали очі, немов крізь туман, Галина бачила, що лікар провів якісь маніпуляції і… поклав їй на живіт теплий клубочок і сказав:
— Іди, познайомся з мамою!
Він полежав зовсім недовго, його забрали і кудись віднесли, медсестри зайнялися мамою. Години дві вона пролежала в пологовому блоці, потім її перевели в післяпологову палату.
І майже відразу медсестра принесла маленьку рідну істоту, загорнуту в пелюшку:
— Ваш синочок хоче їсти, — посміхнулася медсестра. — Це ж ваші перші по.оги?
— Так.
— Давайте я вам покажу, як це правильно робити, — поклала його поруч, усе пояснила, а потім запитала. — Він залишиться з вами чи ви хочете відпочити?
— Зі мною, зі мною, — злякано промовила Галина, ніби боячись, що її синочка заберуть.
— Ось ваші речі. Родичі передали.
— Дякую!
Малюк наївся і заснув, а мама довго з таким захопленням дивилася на нього. І раптом…
«Олег же чекає».
Обережно встала і підійшла до вікна. Внизу стояли і чоловік, і мати з батьком. Дивилися на вікна. Хотіла відкрити вікно, але на вулиці листопад. Кинулася до пакета, що стояв на тумбочці, знайшла телефон і знову кинулася до вікна, на ходу набираючи номер.
— Олег! Дивися правіше, я махаю рукою.
— Бачу! — його радісний крик. — Як ви там? Нам сказали, що ти народила.
— Так, він зі мною! Поїв і спить.
— Який він?
— Маленький… зачекай… зараз…
Тремтячи від захвату руками, вона сфотографувала синочка, надіслала фото чоловікові й кинулася до вікна. Побачила, як він радісно підняв руки, почав показувати тещі й тестю.
Її мама дістала свій телефон, і одразу ж на телефоні Галини заграла музика:
— Донечко, — пролунав радісний, трохи зриваючийся голос матері. — З днем народження тебе! З подвійним днем народження!
— Дякую, мамо!
— Все-таки ми з батьком дочекалися онука.
— Мамо, ти плачеш?
— Це я від радості.
— Ідіть додому! На вулиці холодно.
***
Постоявши ще трохи, родичі помахали руками і пішли.
А Галина лягла поруч із сином. Так радісно було в душі. Нехай і в п’ятдесят, але у неї є коханий чоловік і син.
