Мій чоловік зник, коли я була на сьомому місяці. Поїхав у відрядження і не повернувся. Я намагалася знайти Костю, але його ніби ніколи й не існувало. Мені було важко змиритися з тим, що чоловік покинув мене і свою дочку, що ще не народилася. Але я мала жити далі.
Приблизно водночас я отримала велику спадщину від батька, який усе життя займався бізнесом. Довелося вчитися жити наново: без батька, без чоловіка, з немовлям на руках, купою грошей та зобов’язань. Впоралася.
Зараз моїй дочці 12 років, я роблю для неї все, щоб вона була щасливою. Вона думає, що її батька не стало ще до того, як вона народилася. Я розповідала їй про Костю тільки хороше, адже я любила його по-справжньому, щиро.
Я ніколи не тиснула на Катю і не змушувала займатися тим, що їй не цікаво. Просто намагаюся підтримувати доньку у всіх її починаннях. Так, нещодавно вона почала ходити на бальні танці. Побачила по телевізору і полюбила. Зазвичай із занять з танців Катюшу забирає водій. Але останнім часом я почала помічати, що дочка приїжджає додому пізніше, ніж звичайно.
Я вирішила простежити за нею і побачила, що вона ходить у занедбаний будинок неподалік будівлі, де відбуваються заняття. Коли я увійшла до будинку, просто обімліла. Моя Катюша відвідує тут якогось безпритульного чоловіка. Він якраз спав у той момент, коли дочка сказала: «Дядечку, прокидайтеся, я вам їжі принесла!»
Я тут же смикнула дочку за плече, взяла її на руки і забрала з цього жахливого будинку. Той чоловік навіть не прокинувся, і дякувати богу. Катя плакала і кричала, що ця людина її друг. Мовляв, вона допомагає йому, бо той не має дому і рідних. Я намагалася пояснити їй, що вона більше не повинна ходити до нього, але донька не хотіла мене слухати. Лише надвечір вона заспокоїлася і пообіцяла, що більше не ходитиме в той будинок.
З того часу минуло кілька тижнів. Я почала частіше забирати доньку із занять сама, і ми більше часу проводили разом. Якось на шляху додому донька помітила щось за вікном і закричала: «Зупини машину, мамо! Будь ласка!»
Ми вийшли з машини, і Катя підбігла до людини, яка лежала на зупинці прямо на асфальті. Ішов дощ, поблизу нікого не було. Дочка почала трясти незнайомця і кричати: «Дядечку, прокиньтеся, будь ласка! Мамо, це мій друг, йому потрібна допомога!»
Коли я підійшла ближче і нарешті розглянула обличчя безхатченка, просто обомліла від жаху. То був Костя, мій чоловік! Я б ніколи і ні з ким не спромоглася його сплутати: Костю видавала велика родимка на правій щоці. Я відразу викликала швидку допомогу, Катю відправила додому, а сама поїхала до лікарні. Було важко повірити у те, що відбувається.
Після огляду лікар повідомив, що Костя має серйозні проблеми з пам’яттю і головним мозком: «Швидше за все, він не пам’ятає нічого зі свого минулого життя. Навіть свого імені. Але є надія на відновлення. Для цього потрібно зробити досить складну та дорогу операцію. Ви готові на це?
Я згадала, як дочка називала Костю дядечком. Мабуть, він навіть представитися не зміг. Я почала згадувати, як Костя часто скаржився на головний біль. Пазл зійшовся. Але я не могла повірити в те, що всі ці роки він поневірявся і виживав, поки я купалася в багатстві та на самоті. А ми зустрілися завдяки нашій дочці. Невже ми маємо шанс на возз’єднання сім’ї? Звичайно, я сказала лікареві, що візьму всі витрати на себе.
Через тиждень нас із Катею вперше впустили до палати Кості. Він був непритомний, але виглядав набагато краще, ніж тоді, на вулиці. Я встигла розповісти доньці правду. Було важко, але малеча все зрозуміла. Катюша завжди була дуже тямущою дівчинкою. Знаю, що нам потрібен час, щоб адаптуватися до нових умов та жити разом. Але я вірю в те, що ми впораємося з усіма негараздами, бо ми одна сім’я!
