Для мене, звичайної сільської дівчини, весілля було мрією всього дитинства. Тому, коли мій майбутній чоловік, як у кіно, став на одне коліно і вручив мені каблучку, я відразу сказала йому так. Без роздумів. Знали б ви, скільки часу все село обговорювало цю новину!
Коханий перед цим таємно поїхав у місто, нікому нічого не сказавши, знайшов ювелірний магазин, віддав, напевно, кілька своїх зарплат, щоб здивувати мене. Спогади, які мені ніколи не набриднуть і не забудуться. Я кохала його тим наївним, чистим коханням, яким люблять тільки раз.
А він, я знаю, кохав мене. Було багато розмов і спроб переїхати з нашого села в місто, влаштуватися на хорошу роботу і завести багато дітей, але життя – це не казка. Щоб переїхати кудись, потрібні гроші, а ми молода пара без багатих друзів чи знайомих, а наші батьки були проти нашого переїзду.
Тож цій мрії не судилося збутися. Проте коханий не сидів на місці, а багато працював. Тож ми вже через кілька років стали на ноги, купили непоганий будинок, почали обживатися. Я навіть перестала думати про переїзд, навіщо? І в селі можна жити з комфортом, якщо так подумати.
До того ж незабаром у нас з’явилося поповнення – донька. А що ще потрібно дитині, якщо не свіже повітря, натуральна їжа і турбота батьків? Чоловікові тоді навіть дали підвищення, тож грошей нам на все вистачало. У місті, напевно, було б складніше. Так ми жили й не тужили.
Донька росла, я працювала в півзміни на пошті, а чоловік ходив на завод. Час від часу ми виїжджали в місто заради культурного проведення часу. Дитині треба було показати, що таке театр, як живуть інші люди, шум міських вулиць. Ми ж у селах не зовсім уже дикі, ви не подумайте.
Просто для нас вдихнути прохолодне ранкове повітря на повні груди не розкіш, а нормальний стан речей. Коли доньці виповнилося 16 років, мій чоловік раптом почав дивно поводитися. Приходив пізно, був роздратований, іноді міг і гримнути.
Я боялася, що в нього проблеми на роботі, але він боїться зізнатися, але він сам незабаром мені все розповів. Інша жінка. Ось уже як півроку. Якщо раніше він думав, що це несерйозно, то тепер він був змушений визнати, що все зайшло занадто далеко. Настільки, що він хоче подати на розлучення.
Це буде хоча б чесно. А потім як у тумані: якісь папірці, документи, довга сумна розмова, і ось я одна з донькою, у нашому домі. Колишній чоловік не виставляв претензій на наш будинок. Ба більше, справно платив аліменти, навіть понад те, а коли моя мама захворіла, відвідував її і купував дорогі ліки.
І все ж він пішов до іншої. Це був уже не мій чоловік. Я півроку ходила як привид. Схудла на 15 кілограмів, навіть донька просила мене заспокоїтися і відпустити ситуацію, але було важко. Подруга порадила мені знайти якогось іншого чоловіка, але це була провальна ідея. Кого? У нашому-то селі?
Я більше не могла бачити погляди сусідів і взагалі інших наших жителів. Адже я добре знала, що сарафанне радіо всім їм уже повідало, як мене з юною донькою кинув чоловік. Одну. І яка досі його любила. Хочете дізнатися, як я вибралася з цього в’язкого, гнітючого стану? Допоміг випадок.
До нас у гості приїхала моя тітка, яка вже 5 років жила за кордоном. Сильна, харизматична жінка. Дізнавшись про мою драму, вона просто сказала, що позичить мені кілька тисяч доларів, щоб я поїхала з нею на роботу за кордон. Там повно роботи, та й місцеву мову вчити необов’язково.
Я гарненько подумала і вирішила, що гірше вже бути не може. Поговорила з дочкою, і та мене підтримала. Батьки погодилися наглянути за нею, тож невеликі збори – і ось я вже лечу в іншу країну. 5 років як я перебуваю за кордоном. Відтоді я на багато речей глянула іншими очима.
Я навіть і не підозрювала, що життя може бути настільки… іншим. Тут теж немає поспіху, дуже смачна їжа і свіжі продукти, але в іншому це для мене абсолютно новий світ. Я вивчила мову, почала заробляти і познайомилася з новим чоловіком. Донька виросла, тепер їй самій уже зробили пропозицію.
Але вона не поспішає з відповіддю, хоча мені по секрету сказала, що просто їй поки що страшно, але вона за крок, щоб дати позитивну відповідь. Я і до того висилала гроші їй і батькам, але в мене нарешті видалася можливість зробити доньці на весілля гарний подарунок. Квартира в місті.
Гарна квартира, а не типова шпаківня з запорошеними килимами на підлозі. Я вважаю, моя дочка має виїхати з села, тому що стільки можливостей, скільки вона там втрачає, – це просто безглуздо. Розумієте, я люблю свою малу батьківщину, але в сучасному світі не можна не виходити за рамки.
Донька розповіла мені днями одну важливу новину. До неї приходив батько і просив позичити йому грошей. Сума чимала. Виявилося, що він хворий. І хворий серйозно. Моя дочка не забула свого тата, хоч він і зрадник. Я зателефонувала йому після цього, і голос у слухавці мене зовсім не потішив.
Він кашляв і задихався. Тож було зрозуміло, що це була не брехня. Але, з іншого боку, мені яке до цього діло? Я розповіла своєму новому чоловікові про ситуацію з колишнім, і він порадив мені пробачити його і допомогти грошима. Тим паче що, по суті, гроші для європейців це не такі вже й великі.
Однак я не знаю, як бути, щось підсвідомо мене стримує. Що це? Мій колишній чоловік, якщо не брати до уваги, що він пішов, завжди був хорошою людиною, і зараз, коли в нього критична ситуація, я б допомогла, минула я. Сільська.
Але тепер, коли я більше не бачу щодня одні й ті самі обличчя, не роблю одну й ту саму роботу, я стала іншою. Стала жорсткішою й егоїстичнішою. Сама не знаю чому. Тож переказати гроші на рахунок у мене ніяк не піднімається рука.
Подивимося, може, за кілька днів я зрозумію, що помиляюся. Нехай. Але поки що, попиваючи смачну каву, дивлячись на красивий морський берег, про таке я навіть не думаю. Напевно, тепер нарешті я стала дорослою.
