Настя завжди мріяла стати кондитером. В 17 років вступила до училища, де їх навчали всяких куховарських примудростей.
Настя була з бідної сім’ї, батько рано пішов з життя, коли Насті було 21 пішла і мама. Була ще старша сестра, яка після розлучення батька з попередньою жінкою не захотіла з ним жити.
Якось Насті довелося до неї звернутися, але вона майже відразу пожалкувала. А все через зверхність Зої. Дівчина вважала, що батько дав Насті більше, ніж їй, тому не любила свою сестру.
Настя часом поздоровляла її зі святами, іноді листівки слала, та й більше нічого не просила. А от Зоя слідкувала за життям сестри, часто встромляла палиці в колеса, писала кляузи і таке інше.
Через кілька років Зоя поїхала за кордон, зв’язок, який і так не був надто сильним, прервався зовсім. По приїзду додому Зоя першим ділом зайшла в улюблений ресторанчик, вона завжди приходила сюди відсвяткувати свою маленьку подію келихом шипучого напою.
Коли Настю звільняли з роботи чи виганяли з училища, з подачі дівчини звісно ж, Зоя завжди була тут.
Для Насті це кафе стало згадкою про єдину рідну на землі людину – про сестру. В думках вона її давно поховала вже, адже стільки років ні слуху, ні духу.
Зоя сиділа за столиком і попросила меню. До зали вийшла інша офіціантка, скромно але гарно вбрана з підносом і меню, і застигла.
-Зоя? Ти жива? -Жива, а ти досі офіціанткою працюєш? Звісно, на більше ти і не заслужила, ти – ніхто…
Зоя вийшла з ресторану і попрямувала до таксі, подумки святкуючи чергову перемогу. Настя стояла і дивилася вслід.
Покликала до себе офіціантів і адміністратора. Попросила подбати, щоб цієї персони більше тут і видно не було. Тільки не в цьому закладі, не в її ресторані. Така от, солодка помста.
