Мені 53 роки, і віднедавна я опинилася в такій ситуації, за якої змушена жити з донькою, її чоловіком і їхніми двома дітьми у двокімнатній квартирі. Я буквально сплю у ванній, тому що іншого варіанту немає. І я не бачу, як цю ситуацію можна виправити.
Ще кілька років тому я жила в гарному приватному будинку, розташованому в межах міста. У мене був коханий чоловік, який приділяв мені увагу, дарував подарунки і навіть трохи балував. І це в нашому-то віці! Я навіть не розуміла, як мені тоді пощастило, але все минає, пройшло і це.
Загалом, від першого чоловіка у мене залишилися дочка, нервовий зрив і невиплачувані аліменти. Він багато пив, кричав і часто бив рукою по столу, доводячи тим самим, що це він у домі справжній господар. Природно, довелося розходитися. Де він зараз – я не знаю, та мені й нецікаво.
Я ростила доньку як самотня мати. Було важко, але все вийшло. Вона добре закінчила школу і вступила до інституту. Десь у цей період я зрозуміла, що донька вже досить самостійна і мені не потрібно приділяти їй усю свою увагу. І поки дочка вчилася і жила в гуртожитку, я зустрічалася з чоловіками.
Іноді потрібно прийняти, що це просто не твоє. Так було і зі мною. Я думала, буде шалено цікаво і романтично ходити на побачення – як у молодості. Знайомитися з новими людьми і чудово проводити час, але на мене чекало лише розчарування: кожен перший чоловік хотів від мене лише одного.
І романтикою там і не пахло. Я вже думала, що я назавжди тепер жінка без чоловіка. Тож незабаром мої спроби знайти того єдиного просто припинилися. Я повернулася в робочий режим і стала просто пропадати вечорами, беручи підробітки і все нові й нові завдання.
Це дало свої плюси: мене підвищили і перевели в інше офісне приміщення. Там я і познайомилася з прекрасним чоловіком, батьком і моїм майбутнім нареченим. Ми зійшлися дуже швидко і стали жити у коханого. Він був вдівцем, тому тривалий час жив тільки з дітьми у своєму гарному будинку.
Його діти, до речі, перший час взагалі мене не помічали, але потім, зрозумівши, що ми з їхнім батьком потребуємо одне одного, почали розмовляти і зі мною. Якийсь час мені навіть здавалося, що ми подружилися. Десь за півроку донька вийшла заміж, а ще за рік у неї народилися двійнята.
Я була шалено щаслива, тому, не роздумуючи, переписала свою квартиру на доньку, бо це логічно, та й жити я збиралася у свого чоловіка. До речі, він був зовсім не проти. Після цього він навіть зробив мені пропозицію, яку я, звісно ж, прийняла. Ми жили чудово.
Працювали разом, але, навіть перебуваючи весь день поруч, не відчували втоми чи роздратування. Ми могли просто сидіти поруч і взагалі не розмовляти. Все одно нам було добре. Я й не думала, що ще колись відчую подібне до будь-кого. Я знала, що в нього були проблеми з серцем.
Він якось згадував про це, але, як і всі чоловіки, тільки мимохідь і у вигляді жарту. Тому, коли його не стало, для мене це було повним шоком. Молодий ще чоловік, без ознак зайвої маси. Без шкідливих звичок. І тут таке горе. Я довго не могла прийти до тями і кілька тижнів не виходила на роботу.
Дуже погано пам’ятаю той період, здається, мозок просто вирвав його з коренем, але ще веселіше стало потім. Коли діти коханого чоловіка “попросили” мене на вихід. Вони сказали збирати речі, бо жити в будинку, сповненому спогадів, вони не хочуть.
Вирішили продати його якнайшвидше і виїхати з країни. Як завжди й хотіли. А я, що я. Куди хочу, туди нехай і йду. Це не їхні проблеми. Повертатися мені було нікуди. Тільки назад – до дочки, зятя й онуків. Як же мені було соромно до них приходити!
Але що поробиш, не спати ж мені на лавці або під церквою. Ось така тепер у мене ситуація. На роботі сказали, що допомогти нічим не можуть, яке вже там підвищення, так що буду думати. Може, вийде знімати якусь коробку на околиці міста, я навіть не знаю. Але в моєму віці починати все спочатку…
Це вже, напевно, пізно, але, з іншого боку, робити-то все одно нічого. Потрібно рухатися далі, а що з цього вийде, подивимося, але нові стосунки я вже не потягну. Ні морально, ні фізично. Досить. Тепер я жінка без чоловіка. Пора вчитися жити самій.
