Дзвінок у двері пролунав несподівано, розірвавши звичну вечірню тишу. Ірина відклала недочитану книжку і, поправивши складки домашньої сукні, неквапливо попрямувала до передпокою. Крізь матове скло дверного вічка вона побачила розмитий силует і, клацнувши замком, відчинила двері.
На порозі стояв Микола.
Час немов застиг, перетворивши секунди на в’язку патоку спогадів. Ірина машинально зазначила, як сильно він змінився за ці роки: змарніле обличчя, нові зморшки біля очей, сивина на скронях. У руці – потерта валіза, та сама, з якою колись ішов. Тільки тепер вона здавалася такою ж втомленою і побитою життям, як і її господар.
– Привіт, Іро, – його голос пролунав хрипко, ніби він довго мовчав перед тим, як зателефонувати. Ірина відчула, як усередині все стиснулося. Стільки років вона уявляла цю зустріч, вигадувала колючі фрази, репетирувала холодне презирство…
А зараз усі заготовлені слова кудись випарувалися, залишивши тільки глуху порожнечу і легке запаморочення.
– Привіт, – її голос пролунав напрочуд рівно, хоча всередині все тремтіло. – Що тобі потрібно?
Микола переступив з ноги на ногу, опустивши погляд на свої старі черевики.
– Розумієш… – він запнувся, добираючи слова. – Мені… мені нікуди йти. Зовсім. Можна… можна я побуду в тебе кілька днів? Тільки кілька днів, поки не вирішу щось із житлом.
Ірина відчула, як до горла підступає гіркий клубок. Скільки разів вона мріяла побачити його саме таким – розгубленим, таким, що потребує її допомоги? А тепер, дивлячись на його пониклі плечі, вона відчувала тільки втому і якусь дивну, зовсім не зловтішну жалість…
– Кілька днів? – вона мимоволі посміхнулася. – А потім що? Знову зникнеш на п’ять років без жодної звісточки?
Микола здригнувся, як від ляпаса.
– Ні, Ірино. Я… я все усвідомив. Справді. Просто дай мені шанс…
Десь у глибині під’їзду грюкнули двері, почулися чиїсь кроки. Ірина уявила, як сусіди обговорюватимуть цю сцену, і це допомогло їй зібратися.
– Заходь, – вона відступила вбік, пропускаючи його в передпокій. – Тільки врахуй – це тимчасово. Дуже тимчасово.
Микола квапливо прослизнув повз неї, намагаючись не зачепити своєю валізою. Від нього пахло дощем, дешевими цигарками і чимось іще, невловимо знайомим. Цей запах сколихнув стільки спогадів, що в Ірини запаморочилося в голові.
– Дякую, – пробурмотів він, ніяково тупцюючи в тісному передпокої. – Я… я справді…
– Роззувайся, – перебила вона його, не бажаючи слухати виправдання. – Капці в шафі, сам знаєш де. Я постелю тобі у вітальні.
Вона розвернулася і швидко пішла в кімнату, відчуваючи, як зрадницьки тремтять руки. Тільки б він не помітив, тільки б прийняв її холодність за силу, а не за спробу приховати розгубленість і біль.
За спиною почувся тихий подих і шурхіт взуття, що знімається. Ірина дістала з шафи старий комплект постільної білизни – той самий, який колись купувала спеціально для гостей. Хто б міг подумати, що першим гостем, який буде на ньому спати, стане її колишній чоловік?
Розстеляючи простирадла, вона все намагалася зрозуміти, що відчуває. Злість? Звичайно. Образу? Безумовно. Але десь глибоко всередині ворухнулося щось іще – чи то цікавість, чи то надія. І це лякало найбільше.
Минуло три дні. Ірина намагалася вдавати, що не помічає його присутності в будинку, але це ставало дедалі складніше. Микола був скрізь: його бритва у ванній, чашка з відбитою ручкою на кухні – та сама, з якої він завжди пив кава. Кожна дрібниця била по нервах, повертаючи в минуле, від якого вона так старанно тікала всі ці роки.
Того вечора вона вирішила приготувати вечерю раніше. Дістала з холодильника м’ясо, почала чистити картоплю. На кухні було тихо, тільки ніж стукав об обробну дошку та капала вода з погано закритого крана.
– Давай допоможу, – його голос змусив її здригнутися. Микола стояв у дверях, ніяково переминаючись із ноги на ногу. – Я можу…
– Впораюся сама, – відрізала Ірина, але він уже рушив до плити.
– Та облиш, я ж пам’ятаю, як ти любиш, коли м’ясо підсмажене зі скоринкою. Я завжди добре це робив…
Ірина стиснула зуби. “Завжди”. Яке право він має казати “завжди”? Але Микола вже увімкнув плиту, дістав її улюблену чавунну сковороду – весільний подарунок від мами.
– Не цю, – різко сказала вона. – Візьми звичайну, тефлонову.
– Та годі тобі, на чавунній же краще виходить…
Він поклав м’ясо на розпечену сковороду, і кухню заповнив різкий запах горілого. Ірина відчула, як усередині все закипає – зовсім як олія на цій нещасній сковороді.
– Температура надто висока! – вона сіпнулася до плити, але було пізно. На ідеально гладкому чавуні вже з’явилися чорні підпалини.
– Нічого, зараз почищу… – Микола схопив металеву лопатку і почав шкребти дно.
– Припини! – Ірина вихопила в нього сковороду. – Ти все зіпсував! Усе, як завжди!
– Та що ти кип’ятишся через якусь сковорідку? – він спробував посміхнутися, але посмішка вийшла винуватою і якоюсь жалюгідною.
– Якоїсь сковорідки? – її голос затремтів. – Це мамин подарунок! Але тобі ж завжди було начхати на все, що для мене дорого, правда? Спочатку сковорідка, потім що? Знову зруйнуєш усе моє життя?
– Іро…
– Ні, ти послухай! – вона відчула, як проривається все, що накопичувалося роками. – Ти ж навіть не розумієш, що накоїв! Просто взяв і пішов, ніби мене ніколи й не було! Знаєш, як я жила ці п’ять років? Знаєш, як це – прокидатися в порожній квартирі й не знати, живий ти взагалі чи ні?
Микола зблід, опустив очі:
– Я не міг тоді інакше… У мене були проблеми…
– Проблеми? – Ірина гірко розсміялася. – У всіх бувають проблеми! Але люди не кидають без єдиного слова тих, хто їх любить! Не зникають на п’ять років! А я ж чекала, Господи, як же я чекала… Дзвінка, листа, хоч якоїсь звісточки…
Вона замовкла, задихаючись від сліз. На плиті шипіла розбризкана олія, у раковині монотонно капала вода, а у відчинену кватирку долинали далекі звуки міста. Усе було як раніше, але все було безнадійно іншим.
– Я думав, ти впораєшся, – тихо сказав Микола. – Ти завжди була сильною…
– Сильною? – вона похитала головою. – Ні, я просто навчилася ховати біль. І знаєш що? Я справді впоралася. Без тебе. А тепер ти повертаєшся і думаєш, що можеш просто увійти на мою кухню і готувати на моїй сковороді, ніби нічого не сталося?
Микола стояв, опустивши плечі. У тьмяному світлі кухонної лампи він здавався постарілим років на десять.
– Вибач, – нарешті видавив він. – Я… я куплю тобі нову сковороду.
– Нову? – Ірина втомлено притулилася до стіни. – Ти справді думаєш, що справа в сковороді? Деякі речі не можна просто взяти й замінити, Миколо. Деякі речі, одного разу зламавши, вже не полагодиш.
Вона вимкнула плиту і вийшла з кухні, залишивши його одного серед запаху горілого м’яса і спогадів, що остигають.
Микола сидів на кухні, мнучи в руках списаний аркуш. Уже третій. Слова не йшли. Як пояснити те, що сам толком не розумієш? На столі стояла чашка остиглого чаю – Ірина завжди заварювала на ніч, із м’ятою… Він поглянув на годинник – пів на четверту. За вікном шумів нічний дощ.
“Іро. Йду. Так буде правильно. Знаєш, я тут зрозумів одну річ – брехати більше немає сенсу. Ні тобі, ні собі. Коли я йшов тоді… це було не через гроші. Тобто гроші, звісно, я розтринькав – усі наші заощадження, твою заначку на відпустку… Але річ не в цьому.
Я просто злякався. Тебе злякався. Того, як ти на мене дивилася – ніби я все можу, все зумію. А я не міг. Нічого не міг, розумієш? Тільки борги робити та обіцянки роздавати. Усе думав – ось зараз, ще трохи, і все налагодиться. Вірив у цю нісенітницю про “великий куш”. А потім… потім стало соромно. Так соромно, що в очі тобі дивитися не міг.
Пам’ятаєш той вечір, коли ми півкухні заляпали полуничним варенням? Банка лопнула просто в мене в руках, а ти сміялася, що я схожий на маніяка з фільму жахів. І ми потім дві години відмивали стіни, а варення все одно залишилося – маленька плямочка біля холодильника.
Вибач. Я не про варення хотів. Просто… тоді все було справжнім, розумієш? А потім я почав щось зображати, вдавати з себе крутого бізнесмена. І що більше брехав іншим, то більше брехав собі. А коли все посипалося… Було простіше втекти, ніж визнати – я облажався. Підвів тебе. Усе зіпсував.
П’ять років… Знаєш, де я тільки не був. У Житомирі на будівництві гарував, у Дніпрі вантажником… Навіть у Одесу занесло. Усе думав – може, почну з чистого аркуша. А потім бачив якусь жінку в синій сукні – у тебе така було, пам’ятаєш? – і розумів: ніякого чистого аркуша не буде. Все одно щовечора прокручував у голові, як ти там, одна…
А ти впоралася. Без мене впоралася, молодець. І правильно. Я ось дивлюся зараз – у тебе все по поличках, усе на своїх місцях. Навіть ця дурна сільничка у вигляді півня – пам’ятаєш, я її все викинути погрожував? – і та стоїть як влита.Спеціально для сайту Stories
Ти тільки це… не думай, що я сподівався повернути все назад. Я не настільки… Загалом, я зрозумів – деякі речі краще залишити в минулому. Як той наш диван із продавленими пружинами. Пам’ятаєш, як ми його скотчем лагодили? Наївні були…
Дякую, що пустила переночувати. І вибач за сковорідку. Я б нову купив, але, думаю, тобі від мене нічого не потрібно. І правильно.
Ключі на столі залишу.”
Він склав аркуш навпіл, потім ще раз. Посидів, дивлячись у темряву за вікном. Там, у цій темряві, десь причаїлося його майбутнє – чергове місто, чергова орендована кімната, чергова спроба почати спочатку. Тільки тепер без таємної надії коли-небудь повернутися.
Годинник на стіні цокав так само, як п’ять років тому. Микола встав, намагаючись не скрипнути стільцем. У передпокої знайшов свою валізу, прислухався до тиші у квартирі. Зі спальні долинало рівне дихання Ірини – вона завжди міцно спала ночами.
Замок клацнув майже беззвучно. У під’їзді пахло вогкістю і кішками. На вулиці мрячив дощ – усе як тоді, п’ять років тому. Тільки тепер він ішов не від проблем, а від їх вирішення. І чомусь саме це рішення далося найважче.
Ірина знайшла його в старому сквері біля будинку. Микола сидів на лавці, згорбившись під дощем, що мрячить, і машинально кришив хліб голубам. Стара валіза стояла поруч, збираючи на себе дощові краплі.
Вона не планувала його шукати. Прокинулася, знайшла лист, випила кави… А потім ноги самі понесли – знала чомусь, що він ще тут, не поїхав. Зрештою, його квиток до Запоріжжя тільки ввечері – випадково почула вчора його розмову телефоном.
– Птахів годуєш, – сказала вона, підходячи ближче.
Микола здригнувся, обернувся. У його очах промайнуло щось – не то надія, не то страх.
– А ти завжди так підкрадалася, – хрипло відгукнувся він, намагаючись усміхнутися. – Як кішка.
Ірина присіла поруч, розправила складки плаща. Дістала з кишені складений лист:
– Ось, тримай. Забув на столі.
– Я не забув, – він похитав головою. – Залишив спеціально.
– Знаю.
Вони помовчали. Голуби, втративши інтерес до людини, що застигла з хлібом, перемістилися до сусідньої лавки, де якась старенька щедро сипала їм пшоно.Спеціально для сайту Stories
– Дощ начебто закінчується, – ніяково сказав Микола.
– Ти цей лист сам писав? – раптом запитала Ірина, дивлячись кудись повз нього.
– У сенсі?
– Ну, ні в кого не списував? Із книжки якоїсь? А то надто вже складно вийшло…
Він фиркнув, і вона теж не стримала посмішку. Напруга трохи відпустила.
– Знаєш, – повільно промовила Ірина, – я ж теж винна. Начепила на тебе корону: мій герой, моя стіна… А ти просто людина. Маєш право на помилки, на слабкість…
– Не виправдовуй мене, – похитав головою Микола. – Я все зробив неправильно. Абсолютно все.
– І це теж неправильно – вважати, що все було погано. У нас були хороші моменти. Справді були.
– Знаєш, що я зрозумів за цей тиждень? – запитав він тихо. – Що я кохав не тебе, а себе поруч із тобою. Ту людину, якою я здавався в твоїх очах. А коли перестав відповідати… втік.
Ірина кивнула:
– А я кохала не тебе, а образ, який сама придумала. Тому й не помічала, як тобі важко.
Знову повисло мовчання. Десь вдалині сигналили машини, грала музика, жило своїм життям місто. А вони сиділи на старій лавці в сквері, і між ними повільно танула недомовленість п’яти років розлуки.
– Ти це… бережи себе, – нарешті сказав Микола, піднімаючись. – І пробач за все.
– Я давно пробачила, – вона теж встала. – Знаєш, кажуть, непрощення – як якір. Тягне на дно того, хто тримає, а не того, кого не пробачили.
Він підняв валізу, пом’явся, явно не знаючи, як попрощатися.
– Не пропадай зовсім, – раптом сказала Ірина. – Можеш іноді писати. Просто… щоб я знала, що ти живий.
Микола кивнув, міцніше стиснувши ручку валізи:
– Дякую. За все.
Він пішов алеєю – сутулий, постарілий, але чомусь більш справжній, ніж був усі ці роки. Ірина дивилася йому вслід, і всередині було порожньо й одночасно легко, ніби відпустила щось, що довго тримало її на прив’язі.Спеціально для сайту Stories
Дощ нарешті закінчився. У просвітах між хмарами з’явилося сонце, і в його променях краплі на листі дерев заблищали, як маленькі зірки.
Ірина підняла обличчя до неба й усміхнулася. Попереду було стільки всього – робота, зустрічі з подругами, плани на відпустку… Життя тривало. І тепер у ньому не було місця ні образам, ні жалю про минуле.
