Тієї п’ятниці автобус з районного центру їхав майже порожнім, а на задньому сидінні, біля самого вікна, сиділа молода жінка з хлопчиком років двох на колінах.
Я помітила її ще біля ринку, коли вона, задихаючись, сіла в автобус останньою, притискаючи до себе дитину та велику пошарпану сумку.
Вона дивилася у вікно так напружено, як дивляться люди, які бояться пропустити свою зупинку. Коли автобус звернув на нашу вулицю, жінка раптом звернулася до водія й сказала: «Зупиніть, будь ласка, біля будинку із зеленим парканом». Я обернулася й упізнала це обличчя, хоча минуло вісім років. Це була Ніка, дочка моєї сусідки Іраїди.
Іраїда Федорівна живе в будинку із зеленим парканом, з вічною геранню на підвіконні та дуже чистими фіранками.
Їй п’ятдесят вісім, вона вдова, і останні десять років працює сторожем у нашій закритій школі.
Будівля стоїть порожня, і хтось мусить обходити коридори, топити піч, щоб стіни не засиріли, та вечорами перевіряти замки.
Іраїда ходить цими класами з великим ліхтарем, і її, як кажуть у нас, школа тримає краще, ніж колись тримав чоловік. Він пішов з життя коли доньці було десять, і відтоді вони залишилися вдвох на всьому світі.
Ніка росла розумною, впертою дівчинкою. Вчилася добре, читала безперервно, а коли в старших класах почала їздити до районного центру на шкільному автобусі, раптом оголосила, що хоче стати медсестрою, а потім, можливо, і лікарем.
На навчання потрібні були великі гроші, тому вона обрала медичний коледж у місті на державне місце, і в червні, у віці вісімнадцяти років, отримала лист про зарахування.
Вона бігла додому через усе село, розмахуючи цим листом, і вся вулиця бачила, яка вона щаслива.
Іраїда прочитала лист, поклала його на стіл і сказала одне слово: «Ні». Ніка подумала, що помилилася. Іраїда повторила, рівним і твердим голосом, що нікуди вона не поїде, що вчитися можна й у районному центрі, що грошей немає, що місто чуже й страшне.
Ніка сперечалася, плакала, обіцяла приїжджати щовихідних і повернутися через три роки. Мати стояла біля печі, не обертаючись, і лише міцніше стискала в руках рушник.
Цілий рік Ніка прожила вдома, наче тінь. Влаштувалася продавчинею в магазин у районному центрі, їздила туди з сусідом, ходила по дому мовчки і з кожним місяцем дедалі рідше дивилася матері в очі.
А наступного літа, в серпні, зібрала одну сумку, поки Іраїда була на нічному обході школи, залишила на столі записку й на світанку пішла на дорогу ловити машину.
Вранці Іраїда повернулася й знайшла порожнє ліжко. Записку вона прочитала, не змінюючи виразу обличчя, склала вчетверо й сховала в кишеню фартуха.
Чому вона так вчинила, знала лише я одна у всьому селі. Тридцять п’ять років тому в Іраїди був молодший брат Сергій — гарний, веселий, дотепний хлопець, якого любила вся вулиця.
У сімнадцять років він поїхав вступати до міста, пів року писав матері й сестрі, а потім замовк. Іраїда, якій було двадцять три, поїхала його шукати. Знайшла гуртожиток, де їй сказали, що він давно виїхав, і більше нічого про нього не чула.
Їхня мати після цього злягла, а Іраїда все життя прожила з однією думкою: місто забирає тих, хто туди їде.
Їй здавалося, що вона рятує дочку. А виходило, що вона сама її втратила.
Перший лист прийшов через тиждень, потім другий, потім ще. Іраїда діставала конверти з поштової скриньки, тримала їх у руках і складала в картонну коробку з-під взуття, не розкриваючи.
«Якщо відкрию, то визнаю, що відпустила», — сказала вона мені потім. За рік набралося одинадцять листів, а потім вони прийшли востаннє, і далі настала тиша.
Ніка навчалася три роки, жила в гуртожитку, працювала вночі санітаркою, закінчила коледж і влаштувалася в міську лікарню медичною сестрою. Познайомилася з чоловіком, повірила йому.
Дізнавшись про дитину, він поїхав, залишивши їй на столі гроші, яких вистачило на два місяці. Сина вона народила сама, назвала його Іваном і виховувала в орендованій кімнаті, працюючи у дві зміни.
Матері не писала. Не тому, що не хотіла, а тому, що пам’ятала те єдине слово: «Ні».
А у вересні Іван, якому виповнилося два роки, вперше запитав на кухні, дивлячись на сусідську дитину з бабусею: «А де моя баба?»
Ніка поставила чашку й довго не могла відповісти. Через тиждень вона взяла відгули, зібрала речі й поїхала до районного центру, а звідти на автобусі до села, якого не бачила вісім років.
Коли автобус зупинився біля зеленого паркану, Іраїда Федорівна стояла у дворі з відром і годувала курей. Вона підняла голову, побачила молоду жінку з дитиною на руках і завмерла.
Відро випало з рук, зерно розсипалося по землі, кури кинулися дзьобати, а вона не ворухнулася. З-під хустки вибилося сиве пасмо, і її обличчя стало таким, якого я ніколи не бачила. Ніка зупинилася за три кроки від хвіртки й тихо, без докору, сказала:
— Привіт, мамо. Це Іван. Я прийшла не по допомогу. Я хотіла, щоб він знав, що в нього є бабуся.
Іраїда довго мовчала. Потім повільно підійшла, присіла навпочіпки перед хлопчиком і хрипко запитала: «Як тебе звати?»
Іван сховався за маминою ногою, визирнув одним оком і тихо відповів. Іраїда заплакала. Без звуку, не відриваючи погляду від його обличчя, а сльози текли по щоках і падали на землю. Ніка стояла й дивилася на матір, і в її очах уперше за вісім років проступило щось лагідне.
У будинку Іраїда дістала з верхньої полиці шафи картонну коробку з-під взуття й поставила її на стіл. Вона не промовила ні слова. Ніка відкрила кришку, побачила одинадцять запечатаних конвертів, знайомих до болю, і обернулася.
— Ти не читала?
— Ні, — сказала Іраїда. — Боялася. Пробач, донечко.
Тоді Ніка взяла найперший конверт, розпечатала його й простягнула матері. Іраїда наділа окуляри, розгорнула аркуш і почала читати вголос, повільно, тремтячим голосом.
— «Мамо, я доїхала. У гуртожитку пахне капустою. Сусідка по кімнаті сміється голосно, як ти. Я не злюся. Я буду писати, поки ти не відповіси».
Вона замовкла. Поклала аркуш на стіл, прикрила обличчя долонями, і її плечі затремтіли. Ніка сіла поруч, але не обійняла, а просто поклала руку їй на спину. Вони сиділи так довго, поки Іван, про якого всі забули, не заліз на лавку й не потягнув за край скатертини.
Тоді Іраїда розповіла про Сергія. Усе, що зберігала тридцять п’ять років і жодного разу не розповідала дочці.
— Ти могла сказати, — тихо відповіла Ніка.
— Могла, — погодилася Іраїда. — Але не змогла.
Пробачити за один день неможливо, і Ніка цього й не вдавала. Перші три дні вона спала у своїй старій кімнаті, казала матері «дякую» та «будь ласка», а на четвертий день сказала, що завтра їде. Іраїда не стала її утримувати. Лише попросила:
«Дай мені побути бабусею». І Ніка залишилася, спочатку на тиждень, потім ще на один.
Знайшлася й робота. У нашому фельдшерському пункті ьєдавно бракувало другої пари рук, і фельдшер, дізнавшись, що приїхала дипломована медсестра з міським досвідом, сам прийшов до Іраїди з пропозицією.
Ніка погодилася на пробний місяць, потім залишилася, а з міської лікарні звільнилася за заявою, надісланою поштою, і повернула кімнату господині.
Іраїда доглядає за Іваном, поки мама на роботі: водить його по порожніх класах, показує старі парти й дозволяє дивитися, як горить вогонь у печі. Кажуть, він бігає шкільними коридорами, наче по власному дому.
А через місяць після приїзду Ніка знайшла на своїй подушці коробку з-під взуття. Усередині лежало вісім листів, написаних рукою Іраїди дрібним, рівним почерком. Іраїда писала їх ночами, під час чергування у порожній школі, і жодного не відправила, бо боялася, що донька не відповість.
Ніка читала їх до ранку, і що в них було, ніхто не знає. Вранці вона вийшла на кухню з червоними очима, поставила воду для чаю і сказала матері лише одне: «Я теж чекала на тебе».
