Я звикла прокидатися рано, без будильника. До раннього підйому разом із сонцем мене привчила заводська лабораторія: реактиви не чекають, аналізи не відкладаються на потім.
Я вже кілька років як на пенсії. Але про те, щоб поспати довше, й мови не було. Тепер у мене є онуки… Щоранку я сідаю в автобус і їду через усе місто до доньки, щоб посидіти з онуками. У мене їх двоє — Петро та Дарина.
Я їх люблю, звичайно, але…
Останнім часом я почала ловити себе на думці, що донька та зять зловживають моєю допомогою.
Того ранку я, як завжди, возилася з дітьми. Даринка вередувала й розмазувала кашу по столу ложкою. Петро вимагав мультики. Я переодягла Дарину, вмовила Петра, прибрала на кухні, зібрала розкидані по килиму кубики в коробку.
До мене підійшла дочка й покликала мене на розмову.
– У Петра знову майка в плямах, – буркнула Таміла, – мамо, скільки разів ще казати? Ти цілий день тут, тобі все одно нічого робити. Хоча б за одягом онуків стеж, га?
Зауваження було неприємним і несправедливим.
– Ми вчора гуляли на майданчику, – відповіла я. — Він бігав по калюжах, я не встигала за ним стежити.
— Ну то встигай, щоб не бігав, — вимагала Таміла. — Гаразд, все. Я пішла.
Руслан, її чоловік і мій зять, вічно мовчазний, вічно в навушниках, кивнув мені й пішов слідом за дружиною.
Я віднесла Дарину в манеж і посадила Петра за малювання. Ну і почалося… прання, потім обід, потім прогулянка, потім денний сон. Поки діти спали, я зайнялася прибиранням і приготуванням вечері.
До вечора ноги гуділи від втоми. Я сіла біля вікна на кухні й уперше за весь день видихнула.
У дворі почувся сміх. Я машинально глянула й побачила двох жінок приблизно мого віку. Вони стояли, тримаючи в руках палиці для скандинавської ходьби, і щось весело обговорювали.
– Щасливі, – подумала я й тихо зітхнула.
Адже я теж думала, що на пенсії у мене буде купа вільного часу. Та де там.
Наступного ранку я набралася духу й сказала дочці:
— Тамілочко, може, хоча б по суботах я буду вільна? Я хочу почати ходити в басейн.
Таміла поглянула на мене так, ніби я випалила якусь неймовірну дурницю.
– У дітей немає вихідних. А нам з Русланом теж треба якось відпочивати, – вона серйозно подивилася на мене, – на тебе одна надія.
Я кивнула. Зціпила щелепи й пішла.
Якось мені зателефонувала Люба, давня подруга.
– Варюша, я повернулася з моря! – Люба дзвінко розсміялася в трубку. – З дівчатами їздили, на автобусі.
– Молодці, – похмуро відповіла я.
Подруга трохи помовчала, потім обережно поцікавилася:
— А ти як?
— Та все так само. Онуки, потім онуки, а потім одразу онуки.
— Ого… — мені здалося, що я бачу, як Люба хитає головою.
– Ага.
– Ну, це не справа, – впевнено промовила подруга, – ти ж сама по собі. Хто про тебе подбає, якщо не ти сама?
– Ти все правильно кажеш, Любо, – зітхнула я, – але як же відмовити доньці?
– А скажи, – почала Люба, – ти тільки з онуками займаєшся чи взагалі все-все робиш?
Я коротко перелічила, чим займаюся день у день.
– Ну, це не справа! – обурено повторила Люба. – Вибач мене, звичайно, за відвертість. Але, на мою думку, вони нахабніють. Я б на твоєму місці сказала так: або платіть мені як няні, кухарці та прибиральниці, або шукайте іншу людину.
– Ой, Любо… – злякалася я. – Як же я так скажу? Це ж моя донька.
– Так я й кажу: я б на твоєму місці вчинила саме так, – зауважила подруга, – ну а ти вирішуй, звичайно.
Звісно, Люба мала рацію. І ввечері я знову спробувала поговорити з Тамілою.
– Тамілочко, мені важко й за дітьми доглядати, й прибиранням займатися, – почала я, – може, ви наймете когось, щоб вона тут прибирала?
Таміла прикусила губу.
– У нас іпотека, – м’яко нагадала вона мені. – Ми не потягнемо. А тобі тут все одно нічого робити, поки діти сплять: протерла пил, протерла підлогу шваброю, закинула речі в пральну машину, і все.
Сперечатися я не стала. Тим більше, що дочка частково мала рацію. Але слова Люби про те, що я у себе одна, не виходили з голови. Після її дзвінка, до речі, я погуглила агентство з підбору домашнього персоналу й записала розцінки.
Про всяк випадок.
Кілька днів по тому Таміла попередила, що в неділю вони чекають у гості матір Руслана.
— Приготуй щось цікавіше й добре приберися, — наказала вона.
— Добре, донечко, — відповіла я.
В неділю вранці я прийшла до доньки й взялася за свої обов’язки. Зварила суп, приготувала м’ясо, нарізала салати, спекла пиріг. Між справами годувала дітей, збирала розкидані по квартирі олівці Петра, мила підлогу, витирала пил.
Нарешті прийшла гостя, і всі сіли за стіл. Я подала суп і м’ясо, нарізала хліб. Ніхто не подякував мені, але до цього я вже давно звикла.
Таміла скуштувала суп і скривилася:
– Ну ось, знову пересолила… – вона сердито глянула на мене. – Я ж просила, щоб солі було поменше.
Вона обернулася до свекрухи, до Антоніни Степанівни.
– Ви вже вибачте, мама у нас все робить по-своєму. Скільки разів не кажи, як треба, все одно зробить по-своєму.
Антоніна Степанівна нічого не відповіла, лише стиснула свої тонкі губи.
Таміла, ніби не помічаючи цього, продовжила:
– Я справді не розумію, – промовила вона, звертаючись до свекрухи, – мама не працює, нічим не займається, цілий день сидить у квартирі. А прибрати нормально не може, готує через раз, і діти вічно ходять у пом’ятому та брудному одязі.
Це було, м’яко кажучи, не так. Я подивилася на дочку, потім на зятя. Вони спокійно їли, не звертаючи на мене жодної уваги.
Антоніна Степанівна знову промовчала. Але я помітила, що вона нахмурилася. Вона взагалі була моєю ровесницею. Ну, може, трохи старшою. До Таміли вона ставилася спокійно, у сім’ю сина не втручалася.
І я раптом подумала: адже вона теж бабуся. Така сама, як і я. Дарина й Петро — такі самі її онуки, як і мої.
То чому ж вона ніколи з ними не сидить? Чому вона виглядає доглянутою й задоволеною життям, тоді як я щоранку бачу в дзеркалі втомлену робочу конячку?
Тут Петро підбіг до нас. Він смикнув мене за рукав і ні з того ні з сього заявив:
– Бабусю, а правда, що ти лінива?
Петру було чотири. Він, звісно, не розумів, про що говорить. Почув слово, запам’ятав, вирішив уточнити — і все.
Руслан раптом сильно почервонів. Він взяв сина за руку й відвів його до дитячої кімнати.
Я почула, як він там тихо щось каже, мабуть, просить сина показати, що той намалював.
Антоніна Степанівна кинула на Тамілу швидкий, різкий погляд.
– Дуже… цікаві думки у дитини, – зауважила вона, – цікаво, звідки це?
– Ой, та нізвідки. Ой, та які там думки, базікає, що на думку спаде! – розсміялася Таміла.
– Діти завжди повторюють за дорослими, – зауважила Антоніна Степанівна.
Тоді я й вирішила: «Все, з мене досить». Вийшла до передпокою й дістала з сумочки роздруківку з розцінками від агентства.
Повернулася до столу й розгорнула аркуш перед Тамілою.
— Що це? — здивувалася донька.
— Якщо я лінива, — почала я, — то мені здається, тобі варто підшукати мені заміну. Я погуглила агентства й виписала розцінки. Скільки коштує няня, скільки коштує прибиральниця, кухарка, ну і так далі. Поглянь-но.
Усі дивилися на мене. Тоді я взяла аркуш у руки й почала читати:
– Няня на повний день, з ранку до вечора — стільки-то. Далі… Прибиральниця — стільки-то. Кухарка — стільки-то. А тепер порахуйте. Руслане, у тебе телефон під рукою, порахуй.
Руслан порахував.
– Гарна сума, – посміхнулася я, – і в мене тут виникла ідея. Як щодо того, щоб платити мені, га? Не тільки як няні, але й як прибиральниці, як кухарці, як офіціантці, як…
– Мамо, припини! – спалахнула Таміла.
– А що це за «припини»? – розпалилася я. – Не припиню! Втім, є ще одна ідея. Антоніна Степанівна теж, так би мовити, бабуся. Чому б вам, Антоніно Степанівно, не взяти половину обов’язків на себе? Діти платитимуть. Правда, діти?
«Діти» мовчали.
– Весь цей час, – я склала папір навпіл і поклала перед дочкою, – ти, Таміла, казала мені, що я «нічим не зайнята». Що мені «немає чого робити». Що мені «не складно». А тепер я для тебе ще й ледарка.
– Мамо…
– Отож. Я йду у безстрокову відпустку, – заявила я, – починаючи з сьогоднішнього дня.
Я помила посуд, поставила його на сушарку й швидко зібралася. Ніхто мене не зупиняв.
А ввечері Антоніна зателефонувала мені.
– Ви все правильно їм сказали, – промовила вона у слухавку, – я відразу поставила крапку: онуками займатися не буду. Раз на тиждень погуляти з ними – будь ласка. Але годувати їх і витирати їм шмарклі щодня – ні, дякую. Ось вони й переклали все на вас.
– Ну, тепер все, – твердо сказала я, – досить.
Минуло кілька місяців. Таміла жодного разу не подзвонила. Я теж.
Від Антоніни знаю, що вони найняли справжню няню та прибиральницю. Готують самі або замовляють.
А я у вересні поїхала на море. Купила собі нову літню сукню в квіточку, і це була перша обновка, на яку я зважилася вперше за всі ці роки.
Сиділа на березі, слухала шум хвиль і насолоджувалася життям.
Не знаю, чи дочка щось зрозуміла, чи просто образилася на мене. Але повертатися до колишнього життя я не збираюся.
