— Готувати будеш ти, а за стіл сядуть гості! — оголосив Толя.
Лариса притулилася до дверного косяка. Настінний годинник у передпокої показував пів на дев’яту. Чоловік діловито поправляв манжети нової кремової сорочки.
— Що це за новина?
— Це зважене рішення глави сім’ї, — вагомо виголосив Толя.
— Завтра о другій приїжджає мама. Надя з нею для компанії. Привід солідний. Мене затвердили начальником дільниці механізації на автобазі. Потрібен стіл, гідний мого статусу.
Запечеш м’ясо з чорносливом, наріжеш закуски, подаси гаряче. Порожні тарілки вчасно прибереш. Роботи всього на пару годин.
Він провів долонею по стрижених скронях. На тумбі лежав блокнот у тисненій обкладинці. Подарунок колег з нагоди призначення.
— Сама подумай, — знизив він голос.
— Після цілого дня біля плити ти виглядаєш не святково. З мамою ти не вмієш розмовляти без підколювань. Сядеш із кислою міною — людям настрій зіпсуєш.
Лариса розглядала його сите обличчя. Двадцять два роки шлюбу. Двадцять два роки вона вела сімейний бюджет, закривала кошториси в бюро та доглядала за домом.
А варто було чоловікові отримати надбавку, як вона перестала підходити для парадної вітрини.
— Зрозуміло, — сказала Лариса.
— Значить, безкоштовна кухарка на вечір.
— Не вигадуй дурниць! — насупився Толя.
— Я ж для нашого ж блага стараюся. Мати має побачити, що в домі порядок. А ти на кухні спокійно перекусиш. Без зайвої метушні. Питання закрите!
Він пройшов до вітальні, задоволений собою.
Лариса стояла, не ворушачись. Образа колюче вщипнула під ложечкою, але одразу ж поступилася місцем холодній ясності.
Суботній ранок розпочався рано. До одинадцятої години на столі красувалися тарілки з м’ясною нарізкою та листковий пиріг. У духовці тушкувалося печене м’ясо в глиняних горщиках.
Толя ходив по квартирі, як господар. Він щохвилини звірявся зі своїм блокнотом.
— Молодець, хвалю! — кинув він, заглянувши на кухню.
— О дванадцятій духовку зменшити?
— Там таймер стоїть, — відповіла Лариса.
— Сам клацне.
— Ось і добре. У всьому має бути порядок.
Толя пішов поправити скатертину.
О пів на дванадцяту Лариса накинула бежевий тренч, взяла клатч і вийшла на сходову площадку. Чоловік навіть не обернувся. Подумав, що вона побігла за свіжою зеленню до обіду.
Замість лавки Лариса сіла в автобус до центру.
Спочатку перукарня біля скверу. Майстер оновив стрижку, уклав пасма й підкреслив вилиці пудрою. Потім Лариса зайшла в галантерею.
Вибрала строгу бордову краватку у щільній коробці. У театральній касі на розі купила квиток на вечірню виставу. Поспішати нікуди.
У дворі зупинилося таксі. Ніна Петрівна йшла поважно, притримуючи поділ пальто з бурштиновою брошкою. Слідом за нею йшла Надя, з цікавістю оглядаючи вікна.
Толя відчинив двері з парадною посмішкою.
— Проходь, мамо! Надька, зніми взуття!
— Вітаю, начальнику, — промовила Петрівна, оглядаючи передпокій пильним поглядом.— А де Лариса? Чоловіка підвищили, гості вже на порозі, а господині ніде не видно.
На шиї Толі з’явилися червоні плями.
— Вона… ненадовго відійшла. У терміновій справі. Зараз повернеться. Проходьте до кімнати, сідайте.
Надя вже заглядала у вітальню, оцінюючи накритий стіл.
— Ого, скільки делікатесів! Балик, сервелат, великі оливки. Мабуть, тобі призначили міністерську зарплату!
— Для рідних не шкода, — вичавив Толя, поглядаючи на вхідні двері.
Рівно о другій годині пролунав дзвінок.
Толя перевів подих. Вирішив, що дружина схаменулася, прибігла і зараз стане до обробної дошки.
Він відчинив двері.
— Ти де пропадала, матір уже… — почав він пошепки й завмер.
На порозі стояла Лариса.
На ній був пісочний брючний костюм і кремовий топ. Волосся лежало акуратною хвилею. На зап’ясті блищав золотий годинник. Жодного сліду кухонної метушні.
У руках вона тримала довгасту коробку, перев’язану стрічкою.
— Добрий день, Анатолію! — дзвінко промовила Лариса й увійшла всередину.
— Приймай гостей!
Толя втратив дар мови. У нього сіпнулася нижня щелепа.
— Ти… у якому вигляді? — прохрипів він, відступаючи по килимку.
— Що це за фокуси?
— Як і годиться, прийшла на свято, — привітно відповіла Лариса.
— Не можна ж на таке свято приходити з порожніми руками. Вітаю з підвищенням!
Вона вручила йому коробку. Чоловік розгублено стиснув подарунок пальцями.
З кімнати визирнула Ніна Петрівна.
— Боже мій! — промовила свекруха.
— Ларисо! А Толік казав, що ти бігаєш по справах. Поглянь-но, ти вбралася, наче на прийом до директора.
— Вітаю, Ніно Петрівно! — лагідно сказала Лариса, змінивши туфлі на ошатні лодочки.
— Вибачте за запізнення. Транспорт підвів.
Вона неквапливо пройшла до вітальні. Вибрала м’яке крісло на чолі столу й поклала на коліна серветку.
Надя від подиву навіть рот привідкрила.
— Оце так костюмчик! Новий, мабуть? Дороге задоволення?
— Толя розщедрився, — пояснила Лариса, дивлячись чоловікові прямо в очі.
— Сказав, що на такому банкеті дружина начальника має виглядати солідно. Правда ж, коханий?
Толя завмер у дверному отворі, притискаючи до грудей краватку.
— Правда, — вичавив він хрипким голосом.
— Дуже… пасує.
— Ну, якщо зібралися, давайте до столу, — наказала Ніна Петрівна.
— Толік, наливай компот. Дорога неблизька, у горлі пересохло.
Толя кинувся до серванту. Графин дзенькнув об склянки.
— А закуски коли розноситимеш? — втрутилася Надя. — Нарізку ближче підсунь.
— Так господар зараз усе організує! — бадьоро підтримала Лариса.
— Толя у нас сьогодні головний розпорядник. Сам усе спланував по хвилинах. Справжній керівник.
Ніна Петрівна схвально кивнула.
— Оце так справа. Чоловік повинен підтримувати порядок. Толік, подай мені оселедця. І хліб наріж тонше, бо цей — великими скибочками.
Толя кинув на дружину злий погляд. Лариса, не моргнувши оком, поклала до рота шматочок сиру.
— Чудовий сир, — зауважила вона.
— Толя, у тебе рідкісний смак.
Наступні пів години стали для новоспеченого начальника справжнім покаранням.
Він не присів ні на секунду.
— Толік, дай лопатку для пирога! — вимагала сестра.
— Толік, підклади серветки, навіщо ти кинув дві штуки? — повчала мати.
— Толя, любий, — покликала Лариса, поглянувши на циферблат.
— Зазирни у свій блокнот на тумбочці. Там записано: через сорок хвилин після приходу гостей подають гаряче. Пора виймати горщики з духовки.
Толя кинув рушник на край буфета й зник на кухні.
Через хвилину звідти долинув дзвін посуду й тихе лаяння.
Ніна Петрівна підняла брову.
— Чого він там возиться? Піду подивлюся, щоб не впустив.
— Не треба, — лагідно зупинила її Лариса.
— Чоловік на кухні повинен сам підтримувати порядок. Не можна підривати його авторитет.
Свекруха погодилася.
— І це правда. Нехай звикає відповідати за процес.
Нарешті Толя ввалився до кімнати з важким металевим підносом. Комір його сорочки розстібнувся, на манжеті темніла жирна пляма.
— Обережно, гаряче, — буркнув він, опускаючи піднос на підставку.
— А зеленню посипати забув? — причепилася Надя.
— Гаряче без кропу на стіл не ставлять. І часнику б треба.
— Зараз принесу, — пробурмотів Толя, витираючи лоб тильною стороною долоні.
— Толік, любий, і десертні тарілки візьми, — з посмішкою додала Лариса.
— Ми ж скоро перейдемо до солодкого.
Толя стиснув зуби так, що аж щелепи заскрипіли.
— Ларисо, вийди на хвилинку, — процідив він.
— Банка з соліннями туго закручена. Допоможи відкрити.
— Чому б не допомогти втомленому господареві? — легко погодилася вона.
— Вибачте, я на хвилинку.
Вона підвелася з крісла й пішла за чоловіком.
Ледь вони переступили поріг кухні, Толя зачинив двері й навис над дружиною. У нього перехопило подих.
— Що ти наробила?! — просичав він Ларисі в обличчя.
— Вирішила мене зганьбити перед матір’ю?!
— Зовсім ні, — Лариса склала пальці в замок і подивилася йому в очі.
— Я суворо виконала твою вказівку. Слово в слово.
— Яку ще вказівку?!
— Твою. Вчорашню. «Готувати будеш ти, а за стіл сядуть гості». Вже забув?
— Я мав на увазі інше!
— Я прекрасно зрозуміла, що ти мав на увазі, — обірвала вона його без крику, але так твердо, що чоловік знітився.
— Ти хотів посадити родичів за стіл, похвалитися зарплатою, а мене зачинити біля плити. Щоб я подавала тарілки й не мозолила вам очі втомленим обличчям.
— Я хотів солідності! — спробував виправдатися чоловік.
— Ось і насолоджуйся. Усе виглядає солідно. Я сиджу на чолі столу в ошатному костюмі. Мати хвалить твою турботу. Сестра заздрить добробуту. Чим ти незадоволений?
— У мене спина затерпла! — пискнув Толя пошепки.
— Я обпік пальці об деко! Мати командує, Надька чіпляється! Ти повинна допомогти!
— Я нікому нічого не винна, — рівно відповіла Лариса.
— Я в цій трикімнатній квартирі законна господиня, а не прислуга.
Вона дістала з клатча квиток у театр.
— Ось, поглянь. Вистава починається о шостій вечора. Рівно о пів на п’яту я викличу таксі й поїду.
До цього моменту ми повернемося до кімнати. Ти наллєш мені компот, сядеш поруч і поводитимешся як пристойний чоловік.
Толя втупився в квиток.
— А тарілки? А гості?
— Посуд помиєш сам після того, як родичі підуть, — відрізала Лариса.
— А якщо наважишся влаштувати скандал — я прямо зараз повернуся до вітальні й перекажу Петрівні твою вчорашню промову. Повністю. З подробицями про кислу міну й несвятковий вигляд.
Чоловік завмер з відкритим ротом.
Його обличчя зблідло. Він чудово пам’ятав суворий характер матері. Ніна Петрівна тридцять років тримала в кулаці весь колектив магазину й не терпіла чоловічої зарозумілості.
Якби вона дізналася, що син принизив дружину заради дешевих хвастощів перед сестрою, прочуханки не уникнути.
— Ти з глузду з’їхала, — вичавив Толя.
— Я дотримуюся пристойності, — нагадала Лариса.
— Наріж кріп, Анатолію. Надя чекає.
Вона обернулася й повернулася до гостей.
Через дві хвилини в кімнаті з’явився чоловік. З тарілочкою дрібно нарізаної зелені.
Він сів на вільний табурет біля дружини. Взяв глечик і долив їй компот до країв. Його рухи стали повільними й покірними.
— Смакуй, Ларисо, — пробурмотів він собі під ніс.
— Адже охолоне.
— Дякую, любий, — ласкаво посміхнулася вона свекрусі.
— Погляньте, Ніно Петрівно, яка турбота. У вас золотий син.
Петрівна пильно подивилася спочатку на сина, потім на невістку. Поправила бурштинову брошку.
— Турботливий, — промовила свекруха.
— Тільки надто спітнілий, наче вагон щебеню розвантажив. Нічого, корисно трохи побігати. Бо на керівній посаді зовсім заклякнеш.
Надя лише хмикнула над тарілкою, з апетитом наминаючи тушковане м’ясо.
О пів на п’яту Лариса накинула тренч, попрощалася з гостями й викликала машину до театру.
Толя проводжав її поглядом, у якому змішалися безсильна досада й вимушене смирення. Попереду на нього чекали прощання з матір’ю та гора жирних горщиків біля раковини.
Минуло два тижні.
Нова робота Толі увійшла в звичну колію. Домашні бенкети в квартирі більше не влаштовували. Коли Надя зателефонувала в суботу й натякнула, що її тридцять дев’яте день народження непогано було б відсвяткувати у брата — мовляв, і житло просторіше, і стіл накривати зручніше, — Толя вперше в житті різко відрізав у слухавку:
— Підемо в кафе! Кожен сам оплачує свій рахунок! Не треба людей у вихідні турбувати!
Лариса, почувши цю розмову, стримано посміхнулася про себе.
Характер у чоловіка, звісно, анітрохи не змінився. Він, як і раніше, бурчав вранці, сперечався з диктором у радіоприймачі й кидав куртку на спинку крісла.
Але щойно на горизонті замаячила перспектива візиту родичів, він першим ділом підходив до дружини й обережно уточнював:
— Ларисо, як ти налаштована? Встигнеш приготувати чи замовимо доставку?
І Лариса щоразу відповідала без поспіху:
— Замовляй доставку, Толю. А я тим часом виберу, у чому вийти до столу.
