Дочка виросла. Коли це вона встигла? Здається, ще вчора це був жвавий і пустотливий підліток, нескладний і незграбний, як усі діти в перехідному віці.
Іграшки – дитячі, улюблений телеканал теж, подружки та друзі – такі ж шибеники. Вічна проблема розбитих колін і ліктів. «Тату, мамо, купіть мені ту ляльку», «велосипед хочу», «хочу, щоб канікули швидше настали!», вічне хочу-хочу-хочу, як раніше було безперервне чому-чому-чому.
І раптом перед тобою майже доросла жінка! Коли це сталося? Дитяча компанія раптово змінилася натовпом хлопці та дівчата – всі високі, гарні. Запитуєш у них, коли в гості до дочки приходять: «Діти, їсти хочете?»
І ці дітки, вище за тебе на голову басом відповідають: «Ні, дякую, ми в піцерію зібралися». І вже не іграшки купуєш доньці. Інтереси інші: смартфон, сукні, курси водіння…
Воно і правильно – возив раніше я, нехай тепер вона мене повозить, але відчуваю, що доведеться їй машину купувати, занадто різні у нас маршрути. Заробляти почала сама.
Раніше завжди бувало: «Тату, дай гроші, треба купити щось». А вчора, сиджу я за комп’ютером, вона заявила: “Тату, пусти, будь ласка, за комп, я ноутбук свій віддала в чистку, а потрібно терміново дещо подивитися в інтернет-магазині”.
Я звично пустив за комп, а сам поліз за кредиткою, дістав, готуюся їй дані дати, а вона: “Не треба тато, я зі своєї зарплатної картки, у мене вчора зарплата була”. Ось так, зарплата, може дрібниці вже сама собі купувати.
Ні, великі покупки, чи навчання оплатити – це ми з матір’ю, але в кафешці з друзями посидіти, взяти машину, кудись з’їздити, заправити бензином, різну дрібничку купити – це вже за свої. Молодець.
Давно вже не дивиться дитячі телеканали, якщо й увімкне телевізор, то в основному щоб наукове та про природу. А взагалі телевізор майже не дивиться, з ранку до ночі, якщо вдома – в інтернеті.
Каже, що телебачення – це з минулої ери, а ми з матір’ю – неандертальці, якщо слухатимемо всю нісенітницю, що говорять по телевізору, то вимремо, як ті самі неандертальці. Це вона, звичайно, жартома, кроманьйонка!
Але все-таки дивишся на нове покоління і заздриш: вони розумніші, комунікативніші, знають іноземні мови, на «ти» з комп’ютерами. Вони вільніші за нас і розкутіші, вони знають, чого хочуть від життя. З ними почуваєшся не те що неандертальцем – динозавром!
