Ірина Володимирівна не любила сваритися на дачі. У міській квартирі хоча б можна було піти в іншу кімнату, зачинити двері й грюкати посудом, створюючи зрозумілий акустичний ефект.
На дачі будь-який сімейний конфлікт миттєво ставав надбанням природи: горобці замовкали, сусідка переставала косити, а слова «ти мене взагалі чуєш?» лунали аж до автобусної зупинки.
Того разу все почалося з душу.
Володимир вийшов з нього у мокрих капцях і пройшов через веранду. На чистій підлозі залишилися сліди.
— Я щойно помила.
— Висохне.
— Я теж колись висохну.
— Іро, не починай.
Саме фраза «не починай» і започаткувала все інше.
Протягом тридцяти чотирьох років Володимир використовував її як універсальний вогнегасник. Якщо дружина казала, що втомилася, — не починай. Якщо просила не класти інструменти на кухонний стіл, — не починай. Якщо запитувала, чому він уже третю годину лагодить сусідський тример, а їхній власний кран тече з травня, — теж не починай.
Ірина Володимирівна взяла ганчірку для підлоги, кинула її в таз і запитала:
— А де мені закінчувати, якщо мені весь час не дають почати?
Володимир не зрозумів. Він взагалі не любив запитань, у яких був відсутній предмет. Кран — предмет. Сліди на підлозі — предмет. «Де мені закінчувати» — жіноче туманне явище, проти якого у нього не було гайкового ключа.
Через пів години вони вже згадували відпустку дев’яносто восьмого року, його матір, її звичку переставляти банки та випадок, коли Володимир купив на ювілей не ті сережки. Потім обоє втомилися.
— Давай поживемо окремо, — сказала Ірина Володимирівна.
Володимир подивився на шість соток.
— Де?
Ділянка була звичайною: будинок, літня кухня, сарай, теплиця, душ і туалет, який знаходився досить далеко, щоб туди завжди доводилося йти саме під дощем.
— Тут. Ти — у будинку. Я — у літній кухні.
— А готувати?
— Кожен собі.
— Душ?
— За розкладом.
— Це ж дитячий садок.
— Дитячий садок — це коли за тобою витирають сліди.
Експеримент вирішили провести до понеділка. Був вечір п’ятниці. Розлучення виходило коротким, дачним, без майна й адвокатів.
Ірина Володимирівна перенесла до літньої кухні подушку, халат, зарядку, чашку та маленький електричний чайник. Володимир дивився, як вона ходить туди-сюди, і спочатку посміхався. Потім побачив, що дружина забрала сіль.
— Сіль спільна.
— Чому?
— Тому що я її купував.
— На мої гроші.
— У нас спільні гроші.
— Ми тимчасово живемо окремо.
Він хотів сказати, що під час нормального розлучення сіль не ділять. Потім подумав, що під час нормального розлучення, ймовірно, ділять і не таке.
Близько дев’ятої вечора на дверях будинку з’явився лист:«Правила спільного проживання.
Душ: Володимир — до 8:00 та після 20:00. Ірина — з 8:00 до 20:00.
Холодильник: верхня полиця — Володимир, нижня — Ірина.
Не брати чужі інструменти, продукти, посуд.
Не пред’являти один одному скарги».
Останній пункт запропонував Володимир.
Ірина Володимирівна дописала:
«5. Не давати порад без запиту».
Він додав:
«6. Не дописувати правила самостійно».
Вона провела лінію посередині аркуша. На цьому п’ятничне сімейне життя закінчилося.
Перші дві години обом сподобалися.
Ірина Володимирівна зварила собі каву, сіла біля літньої кухні й читала книгу. Ніхто не питав, чи не бачила вона маленьку викрутку. Ніхто не вмикав радіо. Ніхто не пояснював, що тінь від яблуні рухається неправильно і тому стіл треба переставити.
Володимир зайняв весь будинок. Поклав ноги на диван, увімкнув новини, нарізав ковбасу прямо на тарілці й залишив ніж там, де захотів. Свобода виглядала як крихти.
О десятій він згадав, що ввечері дружина зазвичай мазала йому спину після укусів комарів. Почесався об дверний косяк і вирішив, що чудово справляється.
Вночі почалася гроза.
Ірина Володимирівна лежала на вузькій кушетці в літній кухні й слухала, як дощ барабанить по залізному даху. Вона знала, що біля дверей стоїть відро, куди під час сильного вітру затікає вода. Встала, підставила його.
Потім почула, як у будинку грюкнула кватирка.
Зазвичай Володимир забував закривати її у спальні, а потім звинувачував протяг у болю в шиї. Ірина Володимирівна сіла. До будинку було дванадцять кроків. Правила не забороняли попереджати про кватирку, але пункт четвертий забороняв скарги, а пункт п’ятий — поради.
Вона лягла.
Через десять хвилин кватирка затріщала ще сильніше. Потім пролунав гуркіт.
Ірина Володимирівна вийшла під дощ. Двері будинку були відчинені. Володимир стояв на стільці й намагався дотягнутися до рами. Поруч лежав перекинутий квітковий горщик.
— Я не прийшла допомагати, — одразу сказала вона. — Мені заважає шум.
— Я сам.
— Бачу.
Стілець хитнувся. Ірина Володимирівна притримала спинку. Володимир закрив кватирку.
— Дякую.
— Це не допомога. Усунення шуму.
Вони розійшлися по своїх територіях.
Вранці Володимир приготував яєчню. Сковорода пригоріла, бо він занадто пізно згадав про олію. Запах долинув до літньої кухні.
Ірина Володимирівна не втручалася. У неї були сир, яблуко та переконання у своїй правоті.
Володимир виніс тарілку на ґанок. Їв повільно. Потім помітив, що дружина дивиться.
— Нормально вийшло.
— Я нічого не питала.
— Просто кажу.
— Пункт четвертий.
— Це не скарга.
— Схоже на прохання пожаліти.
Він доїв пригорілу яєчню з принципу.
До полудня з’ясувалося, що роздільне життя вимагає більше розмов, ніж спільне. Треба було домовлятися, хто користуватиметься шлангом, хто відкриває теплицю, чия черга виносити сміття. Раніше все відбувалося само собою: Ірина помічала, Володимир робив після другого нагадування. Тепер кожна дія вимагала дипломатії.
Вони завели зошит.
«Шланг потрібен з 12:00 до 12:30», — писав Володимир.
«Погоджено. Повернути без перегину», — відповідала Ірина.
«Твій таз стоїть на проході».
«Це повідомлення чи скарга?»
«Техніка безпеки».
До вечора зошит став схожим на листування двох ворогуючих керуючих компаній.
Сусідка Раїса Константинівна помітила, що подружжя їсть окремо, і запитала Ірину Володимирівну, чи все гаразд.
— У відпустці один від одного.
— На одній дачі?
— Географія не дозволила далі.
Раїса Константинівна схвалила це. Сказала, що сама б давно відпочивала від чоловіка, але той весь час їздить з нею.
У суботу Володимир пішов лагодити насос. Насос працював, але не дуже впевнено. Через годину він розібрав його на деталі. Ще через годину зрозумів, що забув сфотографувати порядок складання.
Зазвичай у цей момент він кликав дружину. Не тому, що вона розбиралася в насосах. Ірина Володимирівна вміла стояти поруч і ставити запитання, завдяки яким рішення іноді знаходилося само собою.
Тепер кликати її не можна було.
Він розклав деталі на газеті, переставляв їх, лаявся. Ірина Володимирівна чула з літньої кухні окремі слова, які в пристойній розмові замінювалися трикрапками.
Вона терпіла сорок хвилин.
Потім підійшла.
— Я не раджу. Просто запитаю: де стояла маленька прокладка?
— Я знаю.
— Тоді добре.
— Біля клапана, напевно.
— Напевно?
— Іро, не починай.
Вона розвернулася.
Володимир схопив її за лікоть.
— Зачекай. Просто поглянь.
— Пункт п’ятий.
— Я вже запитував.
Вони разом зібрали насос. Ірина Володимирівна тримала ліхтарик і задавала питання. Володимир сердився, а потім знаходив потрібну деталь. Насос запрацював.
— Все, — сказав він. — Можеш іти.
— Вдячність вражаюча.
— Дякую.
— Вже пізно.
Вона пішла, але не образилася так сильно, як хотіла. Їй теж бракувало його роздратування поруч. Самотність виявилася корисною в помірній дозі, як ліки, які не можна приймати замість їжі.
Увечері вони готували кожен своє. Володимир смажив ковбаски, Ірина тушкувала овочі. Запахи змішувалися над ділянкою, але тарілки залишалися окремими.
— У тебе хліб є? — запитав Володимир через доріжку.
— Є.
— Я забув купити.
— Це скарга?
— Прохання про обмін.
— На що?
Він подивився на ковбаски.
— На одну.
Ірина Володимирівна відрізала два шматки хліба. Володимир поклав їй на блюдце ковбаску. Так уклали перший міжнародний договір.
Вони сіли по різні боки доріжки. Розмовляти за правилами не було обов’язково. Мовчали.
Потім Володимир сказав:
— У Раїси чоловік знову увімкнув музику.
Ірина Володимирівна засміялася.
Він теж.
Так вони вперше зрозуміли, чого не передбачили в договорі: третіх осіб. Скаржитися одне одному на сусідів можна було. Весь вечір обговорювали чужу гучну музику, комарів, голову та ціну на дошки. Ні слова про шлюб.
Вночі Ірина Володимирівна спала краще.
У неділю вранці Володимир постукав у двері літньої кухні.
— Душ вільний.
— За розкладом зараз моя черга.
— Я просто повідомив.
— Дякую.
— Там вода прохолодна. Сонце ще не нагріло.
— Це порада?
— Інформація.
Вона вийшла з рушником. Біля душу Володимир стояв з викруткою.
— Що сталося?
— Підтягнув кран.
— Він два місяці капав.
— Тепер не капає.
Ірина Володимирівна подивилася на нього.
— Ти спеціально це зараз зробив?
— У мене з’явився час.
— Час у тебе був.
— Не було причини.
Вона могла б почати. Запитати, чому її прохання не стало причиною. Нагадати про всі випадки, коли він швидше виконував прохання чужих людей. Але угода діяла до понеділка. Ірина Володимирівна пішла в душ.
Після обіду приїхала дочка з онуком. Вони нічого не знали про експеримент.
Дочка швидко помітила дві зубні щітки в різних кімнатах, зошит на веранді та напис на холодильнику: «Верх — Володимир».
— Ви що, розлучаєтеся?
— До понеділка, — відповіла мати.
Онук був у захваті. Попросив показати межу, дізнатися правила та уточнив, кому дістанеться кіт, якого у них не було.
Дочка не поділяла цього захоплення.
— Вам обом за шістдесят.
— Саме тому ми й поспішаємо спробувати щось нове, — сказала Ірина Володимирівна.
За вечерею довелося об’єднатися. Дочка привезла курку, Володимир розпалив мангал, Ірина приготувала салат. Вони рухалися по ділянці звично, без записника. Він подав їй ніж раніше, ніж вона попросила. Вона принесла йому тарілку. Дочка спостерігала.
— Ви ж нормально живете.
— Ми вміємо нормально обслуговувати гостей, — сказала мати.
Після від’їзду дітей знову стало тихо. До завершення розлучення залишалася ніч.
Вони сиділи на веранді, вже не дотримуючись меж. Зошит лежав між ними.
— А що завтра? — запитав Володимир.
— Не знаю.
— Повернешся додому?
Ірина Володимирівна поглянула на літню кухню. Їй подобалося спати самій, займати всю кушетку, не слухати телевізор. Не подобалося тягати туди одяг і прокидатися під залізним дахом.
— Повернуся.
Володимир кивнув надто швидко.
— Але не зовсім.
— Це як?
— Іноді я буду ночувати там. Коли захочу. Не після сварки.
— А я?
— Ти можеш іноді залишатися в будинку сам.
— Я й так там сам залишався.
— Ні. Ти чекав, коли я повернуся й усе помічу.
Він хотів заперечити. Потім згадав пригорілу сковорідку, кватирку, хліб і насос.
— А скаржитися можна?
— Можна.
— Давати поради?
— Після запиту.
— Нереально.
— Будемо тренуватися.
Володимир взяв зошит і закреслив пункт четвертий. Потім п’ятий. Замість них написав:
«Не забороняти іншому починати розмову».
Ірина Володимирівна прочитала.
— Це ти зараз так гарно придумав?
— Ні. Я всю ніч думав, чому ти про це сказала.
Вона не заплакала, не обійняла його й не стала пояснювати, як давно чекала. Просто підсунула зошит до себе й додала:
«Розмову можна відкласти. Але назвати час, коли повернемося».
У понеділок вони перенесли речі назад. Електричний чайник залишився в літній кухні. Ірина Володимирівна вирішила, що це буде її місце, коли захоче зникнути не з родини, а від загального галасу.
Володимир прикрутив біля кушетки поличку. Без прохання. Потім покликав дружину й запитав, на якій висоті їй зручно.
Вона показала.
Він двічі перевірив.
Наступних вихідних вони знову посварилися — через мокрі сліди після душу. Володимир сказав, що витре сам. Взяв ганчірку, розмазав воду ще ширше й отримав інструкцію, як треба.
— Я просив поради? — запитав він.
— Ні.
— Тоді мовчи.
Ірина Володимирівна замовкла.
Через хвилину Володимир додав:
— Доти, доки я сам не попрошу.
Він ще трохи повозив ганчіркою, подивився на плями й зітхнув:
— Гаразд. Починай.
