Я ніколи не думала, що з моїми батьками колись трапиться щось подібне.
Так вийшло, що мій тато-пенсіонер рік тому став жертвою шахраїв — добровільно віддав цим проклятим аферистам сто тисяч. Віддав те, що потроху кілька років збирав на операцію з відновлення зору.
Чекати на планову операцію було занадто довго, тому батьки збирали гроші і хотіли зробити її швидше, тобто за власний рахунок.
Можливо, хтось із близьких знайомих батьків або співробітників поліклініки «злив» шахраям інформацію про хворобу батька. Можливо, вони самі про неї дізналися, але, так чи інакше, одного разу батькам зателефонували.
Якийсь чоловік повідомив, що він новий лікуючий лікар, що йому відомо про хворобу пенсіонера, і він стурбований його станом. Наприкінці розмови додав, що хоче оглянути пацієнта вдома, оскільки під час карантину відвідувати поліклініку не можна.
Тато й шахрай домовилися про зустріч.
Фальшивий лікар сам приїхав до батька додому для проведення медичного огляду. Разом з ним була медична сестра. Одягнені вони були відповідно: у білих халатах, у захисних масках і рукавичках.
“Лікар” підтвердив діагноз хвороби, повідомив, що недуга прогресує. Але трохи пізніше додав, що може порадувати хворого тим, що операцію робити зовсім не обов’язково.
Виявляється, зовсім недавно з’явився інноваційний препарат, який гарантовано вилікує хворобу протягом трьох місяців. Він запевняв, що зір повністю відновиться.
Звісно, тато й мама зраділи такому повороту подій. Вони одразу ж повірили в цю брехню й погодилися придбати чудодійні таблетки, що допомагають уникнути складної операції.
Накопичених батьками грошей якраз вистачило на повний курс лікування. Три упаковки ліків коштували саме сто тисяч гривень.
Згодом виявилося, що мої батьки придбали не ліки, а звичайні біодобавки.
Коли тато дізнався, що його обдурили, він написав заяву в поліцію. Заяву прийняли, але слідчий сказав, що шансів спіймати шахраїв майже немає і повернути гроші навряд чи вдасться.
І правильно, адже мій батько не зміг описати навіть обличчя негідників, які його обдурили, тому що у нього поганий зір. І мама теж не змогла цього зробити, оскільки шахраї були в медичних масках. Відбитків пальців вони теж не залишили – їхні руки були в рукавичках.
Тепер батьки знову збирають гроші, бо татові необхідно робити операцію, інакше він зовсім осліпне. Хвороба почала прогресувати на тлі нервових переживань.
Я заміжня і давно не живу з батьками. Ста тисяч у моєї родини немає. Їх і бути не може, оскільки ми виплачуємо іпотеку, до того ж у нас росте син, на виховання якого теж потрібні гроші.
Мій чоловік хоч і не скнара, але проти того, щоб я допомагала батькам. Він вважає, що вони самі винні у всьому.
Звісно, винні, але вони прості довірливі люди старого гарту, які й подумати не могли, що з ними вчинять так жорстоко й цинічно. Хіба в часи їхньої молодості таке могло статися?
Звісно, ні — тоді люди були поряднішими й чеснішими, обманщиків, як зараз, майже не було. Соромилися ображати старих і хворих людей, старих поважали.
Ось сьогодні в нашій родині знову стався скандал. Настав час сплачувати черговий внесок за іпотеку. Олег, мій чоловік, сподівався, що з відпускних ми заплатимо більше, ніж минулого місяця.
Йому хочеться якнайшвидше погасити набридлий борг і нарешті відчути себе фінансово вільним.
Але я віддала свої відпускні на лікування тата. Олег влаштував скандал, дізнавшись про це. Він підвищив голос, дійшов до образ. Кричав:
– Тесть – старий пень, але в чому я винен?! Навіщо мені його проблеми?! Він прожив своє життя краще за мене – йому хоча б квартиру дали безкоштовно. Він навіть не уявляє, що таке виплачувати іпотечний кредит!
Він хоч колись боявся втратити роботу? Навіщо вішати на мою шию проблеми старого дурня?!
Я не витримала образливого монологу і пішла з дому на вулицю. Не могла слухати, як Олег ображає дорогих мені людей.
Звісно, я розумію почуття чоловіка. Він багато працює і намагається швидше погасити борг, але навіщо ж принижувати моїх родичів? Невже він не може зрозуміти, що я не можу вчинити інакше?
Батьки – це святе, вони дали нам життя, ми зобов’язані піклуватися про них. Прийде час, і ми станемо такими ж старими й безпорадними. Хіба нам тоді не буде прикро, якщо наш син у скрутну хвилину вчинить з нами так само, як хоче це зробити мій чоловік щодо мого батька?
Господи, якими ж ми стали черствими й безжалісними! Заради власного благополуччя ми готові зрадити близьку людину.
Напевно, я помилилася щодо Олега. Я не очікувала, що він може поводитися так жорстоко. Хоча у нього, мабуть, не такі почуття, як у мене. Адже в Олега немає батьків. Їх не стало, коли йому було десять років. Він виховувався в інтернаті.
***
Заспокоївшись, я повернулася додому, але не розмовляла з Олегом цілий тиждень. Він першим не витримав мовчання і попросив у мене вибачення.
Життя тривало. Через місяць тата успішно прооперували. Він почав бачити. Батьки були вдячні нам за допомогу та підтримку. Вони не знали, що допомагала тільки я, а Олег був проти цієї допомоги. Я про це їм не розповідала.
Кажуть, життя – бумеранг. Я з цим згодна.
Через рік після операції батька Олег захворів. Йому потрібна була термінова операція, яка коштувала сісмсот тисяч гривень.
Таких грошей у нас не було. Де їх взяти, я не знала.
***
Тато зателефонував через тиждень і сказав:
– Не хвилюйся, донечко. Все буде добре. Нам уже виплатили завдаток. Гроші на операцію Олега будуть. Ми продали квартиру.
– Як продали?! – вигукнула я, нічого не розуміючи. – А самі? Де самі будете жити? Ви з глузду з’їхали?
– Все добре, донечко, – заспокоював батько. – Ми з мамою не пропадемо. Ми знайшли невеликий будиночок у передмісті. Недорогий – за вісімсот тисяч, але з газом, водою та септиком.
А головне – з яблунею під вікном. Не переживай. Зараз найголовніше, щоб Олег одужав, а ми не пропадемо.
***
Олега прооперували. Він пішов на поправку і через три місяці реабілітації повернувся до повноцінного життя.
Перше, що він зробив після повернення з лікарні, – це попросив відвезти його до моїх батьків.
Там, у маленькому будиночку в приміському селищі, він обійняв мого тата і заплакав, як дитина. А мій тато легенько поплескував його по тремтячій спині й примовляв:
– Гаразд, гаразд, синку, заспокойся. Ми ж люди, ми повинні допомагати одне одному у скрутну хвилину. Інакше не можна…
