Був по-справжньому теплий травневий день. Олексій крокував вузьким тротуаром, що простягнувся вздовж новенької багатоповерхівки, прямуючи до великого красивого супермаркету за продуктами.
У звичайні дні цим займалася Тетяна, але вони з дружиною вже давно так розподілили обов’язки, що у вихідні дні за покупками вирушав саме Олексій.
“Ох і списочок дружина мені написала! – думав чоловік, згадуючи про клаптик паперу, що спочиває в задній кишені джинсів, – ще ж проконтролювати пообіцяла, раптом щось пропущу. Як вона минулого вихідного заявила: “А де майонез?”.
Сама ж написала його після всяких приправ, у самому кінці списку. Скільки разів казав: “Пиши по порядку, так, як у магазині все розташовано”. І взагалі, ми тієї неділі з дачі повернулися. У мене в голові нічого, крім посадки картоплі, не було, а тут цей список!”
Спогад про список продуктів, складений дружиною, був єдиним, що трохи псувало настрій Олексію, оскільки він боявся знову не догодити Тетяні. Все інше було просто прекрасним.
Сьогоднішня субота і завтрашня неділя ставали першими нормальними травневими вихідними, коли можна просто відпочити, нічого не роблячи. Звісно, якщо завтра дружина знову не запропонує поїхати на дачу.
Чим можна буде зайнятися на своїх шести сотках, іменованих дачею, Олексій придумати не встиг. Якась молода жінка, назвавши його на ім’я, сплутала всі думки чоловіка.
– Льошко, ти? Що, не впізнаєш мене? Ну, подивися уважніше! – вимогливо просила незнайомка.
– Е… – задумливо, розглядаючи жінку, намагався згадати її чоловік, – здається,Ганна? Ми, начебто, в одній групі вчилися? Так?
– У якій ще групі? – обурилася незнайомка. Ну, давай же! Поворуши мізками – вже однокласниць своїх соромно не пам’ятати. Згадуй! Давай-давай, ну!
– Ах, так, я переплутав, вибач, – нарешті зметикував Олексій, – Анжеліка! Згадав! Адже ми якось зустрічалися після закінчення школи. А ти відтоді трохи змінилася. Блондинкою стала. От і не впізнав. Вибач, буває.
– Зате ти все такий самий, – невдоволено відреагувала Анжеліка, – та й узагалі, міг би й не нагадувати мені про якісь зміни. Це непристойно. Яким був у школі нетактовним, таким і залишився. Ех, Льошко!
Анжеліка злегка кокетувала перед ним, що для Олексія було неприємно.
– Та я якось не подумав, – спробував він розрядити ситуацію, – а що стосується змін нашої зовнішності… Ну, ти сама розумієш, школу ми двадцять років тому закінчили. Тож на хлопчиків і дівчаток уже не повинні бути схожими. Адже так?
– Ну, це як у кого пішло, – отруйно посміхнулася Анжеліка, – ти ось, яким худорлявим був, таким і залишився. А Сашко, пам’ятаєш його? Ну він ще у волейбол краще за всіх грав. Так от, він так роз’ївся, що на відгодоване порося тепер схожий. Я, як бачиш, поки тримаюся. Зате Люська з Віркою… Навіть говорити не буду. Усе одно, не повіриш. Ось їх ти точно не впізнав би.
– Я бачив їх якось. Здається, минулої осені. Ви ж усі в одній компанії були. Крім вас трьох, ще дехто з вами. Мабуть, навіть більша частина класу. Я коли на вечорі зустрічі був, ви тоді ніби осібно трималися.
– А як же ще? – у голосі колишньої однокласниці почулося невдоволення, – це ж перший рік був після закінчення школи. Ще не забули, як усі хлопчаки в класі нам бойкот влаштували через цю кікімору Ларису. А вона, якою була, такою і залишилася.
– У сенсі? – не зрозумів Олексій, – не пам’ятаю, щоб вона вам щось погане робила. Це ви її постійно діставали. Дражнили, обзивали образливими словами. То вона у вас зубрилка, то ніщебродка. Та хіба тільки словами ви над нею знущалися?
– Гаразд тобі, – незадоволено поморщившись, зупинила його Анжеліка, – подумаєш, недотрога! Хіба мало що може бути в підлітковому віці! Та вона й сама винна. Навіщо білою вороною ставати? Була б як усі, проблем би не було. Навіщо вискакувати, коли інші мовчать?
– Це як – вискакувати? Руку піднімала, коли питали? – усміхнувся Олексій, – так вона до уроків готувалася, на відміну від вас. Я теж руку піднімав, якщо міг добре відповісти. Та й інші також. Те, що списувати домашку тобі та іншим не давала, так і ми не давали. Сама подумай, хтось старатиметься, задачу розв’язуватиме, а потім результати своєї праці віддасть тим, хто по кафешках чи кіношках вечорами шлявся.
– Ой, ви подивіться на нього! Виховує він мене тут! – спробувала засміятися, щоправда, невдало Анжеліка. – Лариску цю захищати взявся. А вона якою була підлою, такою й залишилася.
– Слухай, ну може, досить? – спробував перервати неприємну розмову Олексій. Настрій від гарного дня зник безслідно.
– А що – досить? Учора тільки переконалася в цьому. Я з нею вітаюся, усміхаюся, на вечір зустрічі в червні кличу, а вона навіть через губу плюнути не хоче. Повз пройшла, немов немає мене. Навіть і не глянула в мій бік! Ось тобі й Ларисочка, відмінниця наша, позитивна у всіх сенсах!
– Де це ти з нею зустрілася? – зацікавився Олексій тільки лише для того, щоб швидше відв’язатися.
– Та біля лікарні. Мені туди сина треба було швидше на прийом втиснути, а там сказали, що тільки наступного вівторка нас можуть прийняти. Черга у них до вузького спеціаліста.
А Лариска якраз із дверей виходила. Навіть не подивилася на мене. Теж, напевно, на прийом ходила. Що, цікаво, у неї прихопило. На вигляд, начебто, здорова.
– Нічого в неї не прихоплювало, – запевнив колишню однокласницю Олексій, який не без задоволення усвідомив, що його подальші слова можуть стати дуже неприємними для співрозмовниці.
– Працює вона там уже років п’ять. А ще лекції в медуніверситеті читає. Вона імунолог, щоб ти розуміла. А з подібними фахівцями у нас у місті труднощі.
– Імунолог? – зблідла Анжела. – А мені якраз із сином і потрібно на прийом до імунолога потрапити. А як же вона?.. Пам’ятаю, хтось із дівчат розповідав, що вона на фельдшера або на медсестру вчилася. Начебто, документи в університет медичний подавала, але там платити треба було, а батьки її нормальних грошей у житті не бачили. Та ще й брат у Лариски був. Здається, молодший за неї.
– Щодо медсестри чи фельдшера – це тобі хтось набрехав, – із задоволенням бачачи витягнуте обличчя колишньої однокласниці, сказав чоловік.
– Лариса на бюджетне місце вступила. Тоді на іспитах набрала найвищий бал. Адже ми в один час із нею вступали. Тільки вона – до мед, а я – до політеху.
– Так, я пам’ятаю, що ти, Олексію, якось на безкоштовне зміг пролізти. Пощастило. А за мене і дівчат батьки жах які суми виклали… – Анжеліка оцінювально подивилася на Олексія і, хмикнувши, додала.
– Щось сумніваюся я дуже щодо безплатного Ларискиного навчання і такої рідкісної спеціальності. Не було ніколи в неї потрібної хватки. Навіть постояти за себе не могла ніколи. Якби тоді твоя компанія нам бойкот не влаштувала, вона б або в іншу школу перевелася, або навчання кинула зовсім.
– Ось тому вона і не вітається з тобою, – підвів Олексій. – Невже не зрозуміло?
– Олексію, сам подумай, яку ти дурницю зараз говориш, – повчально спробувала поставити на місце колишнього однокласника Анжеліка. – Ми двадцять років тому школу закінчили! За цей час стільки подій сталося, що навіть не всього й згадаєш.
Ти ось, наприклад, працюєш десь, може, якимось великим фахівцем навіть став. Обручка в тебе на пальці. Значить, одружений. Кажи, перший раз одружений чи другий?
– Та я взагалі-то про другий раз не думав, – зі здивуванням усміхнувся Олексій. – Як одружилися з Тетяною, коли вона в інтернатурі була, так і живемо. Дітей у нас двоє. Щось іще цікавить тебе?
– Та мені-то однаково, – незадоволено скривилася Анжеліка, – добре, коли людям щастить. Шкода, що в мене як треба не виходить. Спочатку ідіот попався. Доньці два роки виповнилося, і розлучилася я з ним. Чотири роки розлученою з причепом була, потім все-таки знайшла нормального.
Привела у світ від нього сина сім років тому. Заробляє непогано. Від першого аліменти нормальні. Квартиру ми поблизу місяць тому купили трикімнатну. До цього у двокімнатній тулилися.
– Ну і добре, – глянувши на годинник, підсумував Олексій, – ти вибач мене, але я поспішаю. Справи сімейні, знаєш.
– Що? Дружина кожен твій крок контролює? Хоча… ти ж завжди був ідейним, – хихикнула Анжеліка, – як це кажуть, неформальним лідером. Умів складно говорити. Слухали тебе. Адже це все через тебе вийшло, коли майже всі хлопчаки в класі перестали з нашою компанією розмовляти. Шкода, бачте, Лариску вам стало. А не треба їй було виділятися!
– Взагалі-то тут не в жалості справа, – Олексію хотілося вже перервати цю безглузду розмову.
Слухаючи колишню однокласницю, він мимоволі згадав про те, що ініціатива зірвати якийсь урок, не давати нормального життя тихій і нешкідливій однокласниці, зробити щось іще підліше, завжди виходила від неї Анжеліки.
-Ти справді не розумієш, що не можна було так до Лариси ставитися? – поставив він запитання Анжеліці, сумніваючись, що вона відповість йому щось зрозуміле.
– А хто вона така, щоб у мене до неї особливе ставлення було? – у голосі жінки чулося щире обурення. – Подивіться на неї, найрозумніша! Ну, пролізла вона в мед за рахунок свого зубріння. А може, по блату навіть. Лекції там тепер читає, та в клініці потім сидить. Цікаво, заміж її хоч хто-небудь узяв? Ти, як я зрозуміла, спілкуєшся з нею, маєш знати.
Олексій усміхнувся, як здалося співрозмовниці, поблажливо.
– Чоловіка Лариси Кирилом звуть. Він лікарем у кардіоцентрі працює. Тебе щось іще цікавить? – запитав Олексій, здогадуючись, що його відповідь неприємна Анжеліці.
– Тепер зрозуміло, чому вона ніс задерла, – усміхнулася жінка, – однокласники їй не потрібні. За двадцять років жодного разу на вечорі зустрічі не була. Безсовісна!
– Я теж двічі всього був. І що з того? – поцікавився Олексій. – До того ж ми своєю компанією регулярно збираємося на чиїйсь дачі. Лариса з чоловіком теж туди приїжджають.
– Ага! Значить, із твоєю компанією спілкуватися вона може, а з рештою однокласників – ні, – у голосі Анжеліки чулася щира досада, – виходить, що ми для неї ніхто.
– А ти сама подумай, заради чого їй із тобою і твоїми шкільними подругами зустрічатися? – відчуваючи, що його терпець тріскає, Олексій вирішив припинити неабияк обридлу розмову.
– Про що вона з тобою говорити буде, що згадувати? Як ваша компанія на чолі з тобою справжнє цькування їй влаштовувала? Нормальній дівчині! І ти хочеш, щоб після цього вона з тобою віталася, немов нічого не було?
– І ти ідіот, і вона ідіотка! – ледь не прокричала Анжеліка, – коли це все було? Двадцять років минуло! Ми ж тоді дітьми були! Розуміти треба.
– Ага, дітьми, – засміявся Олексій, – до дитячого садка ходили, а не в десятий-одинадцятий клас! У такому віці вже міркувати пора, розуміти, що за свої вчинки відповідати все одно коли-небудь доведеться.
Останню фразу чоловік говорив, обходячи колишню однокласницю. Він зрозумів – щось пояснювати їй марно, а значить, і справді час закінчувати розмову.
– Ви подивіться на нього, – крикнула злісно вслід Олексію Анжеліка, – знайшовся тут праведний. Ще й кікімору цю вигороджує…
Колишня однокласниця кричала щось іще, але чоловік навіть не обернувся.
Анжеліка стояла розгублено посеред тротуару. Вона з жахом думала про те, що незабаром їй доведеться йти на прийом із синочком до свого ворога.
Це ж треба було такому статися, що імунологом, до якого скерували її дитину, є колишня однокласниця Лариска, яку вона всі шкільні роки терпіти не могла!Але, як з’ясувалося, даремно вона боялася. Лариса і тут виявилася на висоті.
– А ти що, мене зовсім не впізнаєш? Чи вдаєш? – дивлячись впритул, запитала Анжеліка, коли Лариса почала прийом.
– А хіба ви з дитиною для цього сюди прийшли? Мені вас, Анжеліко, впізнавати нема для чого. Ви привели сина на консультацію і чекаєте від мене допомоги. Ось і отримуйте допомогу і консультацію, щоб правильно лікувати свою дитину. А решту залиште для своїх спогадів під час зустрічі з однокласниками, – сухо і досить ввічливо сказала їй Лариса.
І все, більше ні слова, ні натяку про те, що було в минулому.
Анжела вийшла з клініки в найгіршому настрої. Почувалася вона бридко, від злості й досади.
Вона не могла собі зізнатися, що заздрить цій пігалиці й вискочці, яку цькувала двадцять років тому, вважаючи себе кращою за неї в усьому.
Лариса так і не змогла пробачити Анжелу, а їй це зараз було потрібно найбільше.
