Варі час було йти в декретну відпустку. На роботу в останні дні ходила вже насилу. Славко турбував її тепер не тільки ночами, а й удень.
– Вітюшо, давай уже закінчимо з дитячою, чого тягнути, – просила вона чоловіка. – Мені так спокійніше буде. Знатиму, що ми з тобою повністю підготувалися до появи сина…
– Обов’язково, люба. До вихідних тільки почекай. Усе дороблю. Там залишилася суща дурниця – штори повісити та ліжечко зібрати. У нас із тобою все куплено, так? Ну, і не переживай. Це справа п’яти хвилин, – обіймаючи, заспокоїв дружину Віктор.
Це була їхня перша дитина, тому подружжя відчувало безмірне щастя, але й хвилювалося, звісно. Не без цього.
У суботу Варя піднялася рано, Віктор ще спав. А вона вже не могла. Славко розбушувався так, що зовсім не давав мамі полежати.
Вона звично пішла на кухню, щоб приготувати сніданок. Скоро Вітя встане, і почне займатися дитячою кімнатою. Варі вже не терпілося скоріше там усе облаштувати. Розставити меблі, розкласти весь одяг, пелюшки і ковдри для майбутнього синочка. Адже все вже давно було куплено і тепер тільки чекало свого часу.
Раптом пролунав дзвінок у двері. Варвара здивувалася, але відкривати не поспішала. В таку рань нікого не чекали вони з чоловіком. Та й узагалі – нікого їм було чекати. Батьки жили далеко, але навіть якби й зібралися раптом до них приїхати, обов’язково б попередили напередодні.
“Найімовірніше, хтось із сусідів. Нормальні в цей час сплять, а решта – переб’ються”, – подумала Варвара, згадавши про сусідського недотепу, що мав звичку інколи просити в сусідів у борг.
Але дзвінки повторилися і стали більш наполегливими.
Прокинувся Віктор. Вийшов зі спальні.
– А що відбувається, Варюшо? Хто там надзвонює так завзято? – запитав він, позіхаючи. – Що там – пожежа, чи що? Поспати не дають у вихідний день, що за люди.
– Та звідки ж я знаю. Може сусід? Зовсім сором втратив, – невдоволено відповіла дружина.
Продовжуючи бурчати, Віктор попрямував у передпокій. Але коли відчинив вхідні двері, то навіть відскочив назад. Так був здивований побаченим.
– Привіт, друже! Скільки років, скільки зим! Нарешті ми й до вас дісталися! Ну, задоволений? Так зустрічай тоді гостей. Чого стоїш як укопаний! – почула Варя голоси з передпокою.
Від несподіванки вона навіть упустила тарілку з рук, і та з різким звуком упала на підлогу. Варвара попрямувала до чоловіка, щоб подивитися, хто звалився їм, як сніг на голову, цього раннього суботнього ранку.
Біля дверей, обвішані мішками й пакетами, посміхаючись на всі тридцять два зуби, стояли Павло й Тетяна, а з-за них визирали двоє їхніх синів – погодки Лев і Гліб.
Павло був однокласником Віктора. Колись вони дуже тісно спілкувалися і дружили. Сиділи разом за однією партою, удвох ходили на секцію самбо, навіть разом служили. Але потім шляхи їхні розійшлися.
Віктор, закінчивши інститут, поїхав в інше місто, де в нього почалося нове життя. Тут же він зустрів Варю. А через деякий час вони створили сім’ю.
З Павлом вони тепер зустрічалися рідко. Лише тоді, коли Віктор приїжджав до батьків, у своє рідне містечко. Друг часу даремно не гаяв і одразу після служби одружився з сусідською Танькою. А потім у нього один за одним з’явилися двоє синів.
Віктор же довго шукав свою долю і нарешті зустрів Варю.
Колись давно, ще в перший їхній приїзд разом із Варею до батьків Віктора, Павло познайомив її зі своєю родиною. Вони тоді весело провели час. Павло намаринував шашлику і, завантаживши в машину іншого різного харчів і напоїв, повіз усіх на берег мальовничого озера.
Погуляли вони тоді на славу. І шашлик був смачним, і погода стояла чудова. І вода в озері була як парне молоко. Завершився день романтичним вечором – уся компанія сиділа біля багаття. Павло і Віктор співали свої юнацькі пісні під гітару, а дружини їм підспівували як уміли.
Після того випадку в кожен їхній приїзд Павло натякав на повторення прекрасного відпочинку на природі. Але якось усе не складалося. То одні справи відволікали, то інші. А потім узагалі у Віктора серйозно захворіла мама, і потрібно було вирішувати важливіші проблеми, ніж спілкування з другом на природі.
І ось тепер, мабуть, так і не дочекавшись бажаної зустрічі, Павло приїхав до Віктора сам і привіз із собою всю свою сім’ю. Єдина проблема була в тому, що він забув попередити свого друга про приїзд. Але вважав це такою дрібницею. Які можуть бути церемонії між старими нерозлучними друзями? Зайве все це, та й Варька, пам’ятав він, була своєю в дошку.
І ось зараз він стояв із широкою посмішкою, нескінченно щасливий від зустрічі з Віктором.
– Ну, чого завмерли? Варька, привіт! Сто років вас не бачив, друзі! – весело закричав Павло і кинувся обіймати Варвару. – О, та ти в нас велика яка стала! Скоро з’явиться на світ малюк?
– Вітаю, Вітю. І ти, Варю, теж, – обіймаючи подружжя по черзі, вимовила Тетяна.
– Вітаю, – розгублено промовила Варя.
– Треба ж, все-таки зважилися, – показуючи на Варин живіт, здивувалася гостя. – А я думала, що ви так і будете пурхати як метелики.
Павло глянув на неї суворо, на що Тетяна швидко знайшлася, що відповісти.
– А що? Так багато хто зараз живе – для себе. Я думала, що ви з таких. Ну молодці, що зважилися. Діти – це така радість.
Гості тим часом перемістилися в кімнату, де стали розпаковувати гостинці. З мішків дістали банки з соліннями і пляшки з напоями.
– Ну, що шашличок замутимо сьогодні? Га? Є у вас де шашлик-то посмажити? Я ось маринад хороший привіз. М’яса тільки треба. Ну думаю, Вітю, ми з тобою з’їздимо зараз за м’ясом. І все буде в ажурі, – з ентузіазмом промовив Павло.
– Який шашличок? Ви що? – сторопіла Варвара.
– А що? Гарна справа! – продовжував невгамовний Павло. – Ми з Тетяною любимо шашлик. Так, Тетяно? Та й сини наші теж м’ясо поважають. Правильно, дітвора? Справжні чоловіки ростуть.
Павло з гордістю поплескав по плечах своїх дітей.
Віктор і Варвара виглядали розгубленими. Вони ніяк не могли отямитися від того, що зараз відбувалося в їхній квартирі.
– Павло, почекай, – бачачи, як витягнулося обличчя у дружини, вирішив зупинити друга Віктор.
– А що почекай? Зараз усе вивантажимо і поїдемо з тобою за м’ясом на ринок, – продовжував Павло. – Збирайся поки що.
– Ні, не поїдемо. І взагалі – який шашлик? Ти що, Павло? Ми живемо в багатоповерхівці. Де ми його маємо смажити, по-твоєму – на балконі, чи що? – невдоволено промовив господар квартири.
– А хоч би й на балконі! – реготнув Павло. – Є в тебе мангал похідний?
– Немає в мене ніякого мангала? – уже зриваючись на крик, вимовив Віктор.
– Та жартую я. Жартую, звісно. Що ти… На природу поїдемо. Куди-небудь недалеко. Сподіваюся, є у вас тут затишне містечко?
– Павло, давай так. Ми з Варею зараз нагодуємо вас сніданком. Посидимо, поспілкуємося трохи, і все на цьому. Яка природа? Які шашлики? Варьці скоро в лікарню. Та й плани в нас були на сьогоднішній день. Свої плани, розумієш? – сказав Віктор.
– У сенсі – поговоримо і все? Ти нам пропонуєш назад, додому, чи що, вирушати? Ми з дітьми встали о четвертій ранку, щоб проїхати дві сотні кілометрів, поснідати у вас і поїхати назад? – обурилася Тетяна. – Ну молодець, Вітько! Гостинний господар.
– Тетянко, помовч! – осадив її чоловік. – Сніданок так сніданок. А там вирішимо, що далі робити, – знаючи характер дружини, Павло вирішив вчасно її зупинити.
Усе йшло не так, як вони задумали. Але Павло ще сподівався, що все піде за наміченим планом – пікнік на природі, весела гулянка, пісні під гітару.
На кухні Варвара запропонувала всім чай і бутерброди з сиром і ковбасою.
– А може, по маленькій? На честь зустрічі, га? – запитав Павло. – Я привіз, якщо що. Ну що ми будемо всуху сидіти?
– Ти, по-моєму, збирався щойно кудись їхати? За кермом. Яка маленька? – здивувався Віктор. – Та й не п’ю я тепер.
– Та ти що? От справи! Так, друже, зовсім ти не той став! Значить, даремно я їхав сюди в надії посидіти з тобою, як раніше – душевно і весело? Дитинство, юність безтурботну згадати. Усе, здувся ти.
– Павло, давай без образ. Але гулянок ніяких не буде. Про такі речі взагалі-то попереджати треба. Або домовлятися заздалегідь, як мінімум.
– Так, підім’яла тебе Варька під себе. Найприємнішого позбавила – можливості посидіти з разом із другом.
– Припини, Павло, прошу тебе, – у Віктора заходили жовна на вилицях. – Ми з тобою, звісно, друзі, але ти маєш поважати мою дружину. І моє рішення.
– Так, поважаю, поважаю, заспокойся ти. Ну, дай хоч гітару. Пару пісень із тобою заспіваємо, – раптом недоречно сказав Павло.
– Немає в нас гітари, – різко відповіла Варвара, якій уже добряче набридла ця вистава.
– Господи, як ви нудно живете! Мангала немає, гітари немає, самі якісь насуплені, нудні. Ну що це за життя, я не розумію!
– А ти, напевно, свою Тетяну прямо з пікніка в лікарню возив? Так і моталися по гулянках до самої появи дітей? – не витримала Варвара.
– Ні, чому все було по-іншому. Вона у мене взагалі-то в лікарні постійно лежала.
– А до чого тут це? – подала голос дружина Павла. – Тобі, Варенько, ще нескоро в лікарню, я так розумію? Могла б уже й привітати старих друзів, а не вдавати тут із себе невідомо кого! Та й ти, Вікторе, теж хороший. Усе відразу забув.
– Тетяно! – закричав Павло.
– А що – Тетяна? Збирайся, досить снідати. Не чекали нас тут, отже, нема чого й розсиджуватися. До Кротових поїдемо. Там-то нас уже точно зустрінуть і привітають. Не додому ж назад у таку далечінь перти.
Гості почали збиратися. Вони забрали все, що тридцять хвилин тому так щедро викладали зі своїх сумок. Плеснувши дверима, пішли, навіть не попрощавшись.
А Віктор подумав, що стара дружба не завжди дає право поводитися як остання свиня.
Але кожен із друзів залишився зі своєю образою, щиро вірячи в те, що саме він і має рацію в цій ситуації.Спеціально для сайту Stories
