Я народилася і виросла у невеликому селищі. Коли я була маленькою, моя мама працювала сільською вчителькою, а тато — будівельником.
Деколи доводилося несолодко, тому мати з раннього віку навчала мене допомагати по господарству. Незабаром у мене з’явилася маленька сестричка, і турбот стало ще більше.
Машку відправили до садка дуже рано. Мені тільки-но виповнилося 12 років. Але вже тоді на мене впала гора додаткових обов’язків. Щодня я забирала дитину з саду, годувала її, а паралельно мала стежити за будинком та господарством.
Мама брала додаткову роботу і завжди приходила надвечір. А тато часом взагалі не повертався додому. Батьки постійно говорили мені, що я молода, у мене і сил більше, і часу. Тому чим старша я ставала, тим більше справ мені доручали.
А я мовчки погоджувалась і виконувала всі доручення. Зараз я розумію, що я просто боялася зробити щось не так, бо нерідко мати зривалася на мені.
Так минуло все моє дитинство та підлітковий період. Якоїсь миті я просто змирилася і чекала, коли я нарешті виросту і зможу будувати своє життя. Напевно тому я так рано вийшла заміж. Мені тільки-но виповнилося 20 років, і в моєму житті з’явився Валерій, мій майбутній чоловік.
Він став для мене справжньою опорою та порятунком. Після весілля ми почали жити разом, але про батьків я ніколи не забувала. Хоча в мене вже була і робота, і господарство, щовихідних я проводила в батьківському домі.
Якоїсь миті мама дізналася, що тато їй зраджує, і вигнала його. Я відчувала, що без мене мама не впорається.
Я дуже втомлювалася на роботі, але завжди відкривалося друге дихання, і я їхала до рідного села. Ми займалися ремонтом у дворі, доглядали город і нашу живність. Навіть коли я народила свою першу дитину, все залишалося, як і раніше. Мама все приймала як належне, а я від неї нічого не вимагала.
Я бачила, що доля сестри теж нелегка. Я приїжджала тільки на два дні, а вона жила там постійно і буквально няньчилася з матір’ю. Зрада батька сильно вплинула на неї: мама стала більш дратівливою та вимогливою.
Машці не було ще й 20 років, як вона теж вискочила заміж і пішла від мами. А вона вийшла на пенсію і залишилася на самоті.
Навіть тоді ми не переставали їй допомагати. Дякую моєму чоловікові, який завжди підтримував мене і їхав зі мною до села.
Згодом мама почала вимагати від мене більшого. Вона не хотіла навіть прибиратися в будинку, доки я не приїду і не допоможу їй. Могла зателефонувати будь-якої миті і сказати, що я потрібна їй.
Якось я приїхала без попередження та не застала маму вдома. Це мене здивувало, бо мати не дуже любила кудись ходити. Я пішла до сусідки, щоб дізнатися, чи щось не сталося. Але відповідь Ніни Іванівни шокувала мене. Вона розповіла мені, що мама постійно приходить до неї, щоб поскаржитися на мене. Мовляв, я приїжджаю лише продуктів взяти і ніколи їй не допомагаю.
Ще ніколи я не почувала себе такою спустошеною. Звичайно, Ніна Іванівна розуміла, що це обман, вона ж бачила, як ми з чоловіком працюємо на городі. Тому сусідка й вирішила розплющити мені очі на все, що відбувається. Але легше від цього не стало. Як можна зрозуміти людину, яка всі ці роки була просто блазнем?
Я чекала на маму на літній кухні. Вона дуже здивувалася моєму несподіваному приїзду.
«Мамо, це правда? Все те, що ти казала нашим сусідам про мене? — рівним голосом спитала я.
«Ну, а хіба це не так? Приїжджаєте, вивозите картоплю мішками та кидаєте мене. І так щоразу!» – почула я у відповідь.
На той момент мені здалося, що у мами не все гаразд. Вона поводилася якось хаотично, ніби сама не розуміє, що говорить. Після її слів я більше нічого не змогла сказати, просто вийшла та сіла в машину. Чоловік сказав, що більше сюди ніколи не приїде. Я його підтримала.
Але за кілька років пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила Ніна Іванівна:
«Маму треба забирати, мені здається, у неї якийсь розлад. Вона не орієнтується в часі та просторі, поводиться дивно».
Сестра відмовилася, і я можу її зрозуміти. Вони з чоловіком самі тулилися в одинушці, і місця для ще однієї людини там не було.
Пізніше лікарі поставили діагноз – хворобу доволі часту для літнього віку. Мені не залишалося нічого, як забрати матір до нас додому. Мабуть, така в мене доля, доля старшої дочки.
