Лілія зателефонувала мені саме тоді, коли їй це було потрібно. Втім, я забігаю наперед, а починати треба з Андрія, бо без нього нічого б не сталося.
Андрій – це мій брат, він молодший за мене на два роки. Рудий, коротко стрижений, із звичкою стискати губи, коли не хоче сперечатися.
Працював у пожежній частині, руки в нього були такі, що міг полагодити що завгодно: від розетки до мотора. Колись ми були дуже близькі. Але потім він одружився…
Лілія була струнка, гнучка, з гладеньким пучком на потилиці та звичкою хрустіти пальцями під столом, коли нервувала.
Голос у неї був співучий, ласкавий: «Людочка», «мамочка», «Андрійко».
Компліменти вона роздавала легко, завжди була напоготові і прибирала зі столу, не чекаючи прохання. Ідеальна невістка, якщо дивитися з боку.
Тільки ось Андрій після весілля ніби відсторонився від мене. Ми не сварилися, ні. Просто він перестав дзвонити першим, перестав заїжджати без приводу.
Коли я переїжджала у свою квартиру, радість сягала стелі. Однокімнатна у старому будинку, грошей на ремонт майже не було: я вчителька початкових класів, що тут пояснювати.
Стіни обшкребла сама, стелі зашліфувала, мішки з сухою сумішшю тягала на собі по сходах, бо ліфт не працював. До вечора руки боліли так, що ложку тримати не могла.
З електрикою я не справлялася. Проводка стара, а я в цьому нічого не розумію.
Подзвонила Андрію, він же робив розводку в батьківському будинку, допомагав другу з гаражем, для нього це справа на пару годин.
Андрій повагався. Покашляв у трубку, потім сказав:
– Людо, ну… Ліля каже, стара проводка, хтозна, що може статися. Вона чекає на дитину, хвилюється…
Я зрозуміла. Сказала «добре» і поклала трубку. Найняла електрика, заплатила і тиждень сиділа на гречці та макаронах.
А через півроку мама проговорилася. Розповідала, як їздила до них на дачу до батьків Лілі, і між іншим кинула:
– Андрій там всю проводку переробив, два дні возився, краса тепер.
На дачі, значить, проводка безпечна. А у рідної сестри – небезпечна…
Того вечора я пішла в будівельний магазин за шпаклівкою. Стояла в черзі, попереду чоловік із донькою, вже дорослою. Вони вибирали розетки, сперечалися, які кращі, він їй щось показував на телефоні, вона сміялася.
Звичайна сцена. Я відвернулася, почала розглядати цінники, бо дивитися на них було неприємно. Навіть не заздрість, а щось інше.
Потім зателефонувала Андрію. Голос у мене був рівний, спокійний, я навіть кашлянула, перш ніж почати. Сказала:
– Я все зробила сама. Електрик обійшовся дорого.
Він промовчав. Напевно, стиснув губи.
Коли хрестили доньку Андрія, я була впевнена, що стану хрещеною. Ми з братом обговорювали це ще до весілля, так, між справою, за чаєм у мами. Він сказав:
– Звісно, Людо, хто ж іще, як не ти.
Я навіть хрестик підібрала.
Пізніше з’ясувалося, що хрещеною мамою стану не я, а подруга Лілії. Якась Жанна, я її вперше побачила хрестинах. Лілія посміхнулася мені через весь зал і помахала рукою:
– Людочко, ти ж не ображаєшся? Жанночка так просила!
Я не образилася.
Увечері зателефонувала Андрію. Він не відразу взяв трубку, говорив тихо:
– Людо, ну я ж не міг… Вона б мені…
Не договорив. Я сказала спокійно:
– Ти обіцяв, що я буду хрещеною. Ти не дотримав слова.
Він знову промовчав.
А потім був мій день народження. Я покликала Андрія, але Лілія не пустила. Андрій передзвонив, мимрив:
– Розумієш, Ліля сказала, що там у тебе будуть подруги… Ну, вона переживає, що вони будуть крутитися переді мною, ну, всякі дурниці…
Якось увечері, коли мені стало зовсім нудно, я знову зателефонувала Андрію. Не з проханням, просто поговорити. Він відповів пошепки, поспішно:
– Людо, не можу, Ліля поруч, передзвоню.
Не передзвонив.
Тоді я вперше подумала, що він і не передзвонить. Не тому, що не хоче. Він не може. Або вже не розрізняє, де «не хоче», а де «не може».
На роботі колега розповідала в учительській, як її брат, нарешті, «відбився» від дружини-командирши:
– Уявляєш, вона йому забороняла їздити до матері! А він взяв і поїхав. І нічого, дружина поскандалила, поскандалила і змирилася. Уже пів року їздить спокійно.
Я слухала і думала, а мій-то братик не відіб’ється. Мій не зможе.
Через пару днів Лілія зателефонувала і заговорила своїм м’яким голоском:
– Людочко, виручиш? Посиди з малечею в суботу, нам з Андрієм треба в одне місце.
Я погодилася. Звичайно, погодилася. Адже це племінниця.
Взимку пішла бабуся.
Бабуся, мамина мама, жила сама. Коли їй стало зовсім погано, я їздила до неї через день після уроків. Мама їздила частіше, але в мами тиск, їй важко.
Я попросила Андрія допомогти. Хоча б приїхати, посидіти, почергувати ніч. Він подзвонив мені і говорив швидко, винувато:
– Людо, Ліля каже, не можна, погана енергетика, не можна це в дім тягнути. Дитина маленька, ну ти розумієш…
Я не стала сперечатися, поклала слухавку і поїхала до бабусі сама.
Андрій все-таки заскочив до неї один раз. На пару хвилин, потай від дружини. Постояв, погладив бабусю по руці, шепнув щось і пішов. Нічим не допоміг, ні на що грошей не дав, і ми з мамою тягнули все самі.
Минув час. Сніг зійшов, на балконі у мами зацвіла фіалка, яку бабуся колись привезла. Я вже звикла не дзвонити Андрію, не просити, не чекати. Жила у своїй квартирі, ходила на роботу, перевіряла зошити вечорами.
Тихо, рівно, звично. Навіть не боляче було. Просто порожньо.
А потім зателефонувала Лілія.
Її голос був той самий, медовий, співучий:
– Людочко, мила, допоможи. Мамі погано, мені потрібно терміново їхати, Андрій теж поїде, а малечу нікому залишити. Ти ж любиш нашу Даринку, правда?
Я сказала:
– Передзвоню через п’ять хвилин, – і поклала слухавку.
Мені треба було подумати. Якось мимоволі я відкрила чат із мамою. Мама часто надсилала мені фотографії Лілії: нігті, зачіски, сукні. «Подивися, яка Лілечка красуня», – писала мама, а я зазвичай не відповідала.
Але цього разу прокрутила назад. Не знаю, навіщо.
І натрапила на фото. Манікюр, рожевий з блискітками, акуратні нігтики на тлі білої серветки. Мама переслала без коментарів, просто фото. А дата… Дата була та. Того дня, коли я одна оформляла документи, одна домовлялася з конторою, одна стояла в черзі за довідкою, а мама сиділа вдома з тиском і плакала в телефон.
Лілія того дня робила манікюр. Рожевий з блискітками.
Я довго дивилася на екран. Передзвонила не через п’ять хвилин, а через двадцять.
– Ліля, – сказала я, – коли ми втратили бабусю, ти робила манікюр. Рожевий, з блискітками. Я бачила фото з датою.
Лілія промовчала.
– Коли мені потрібна була допомога з ремонтом, ти заборонила Андрію приїжджати. А потім він робив електропроводку твоїй мамі на дачі. Ти не пустила його на мій день народження. Коли хрестили твою дочку, хрещеною стала твоя подруга, а не я, хоча Андрій мені обіцяв.
Лілія мовчала.
– А тепер твоїй мамі погано, і ти дзвониш мені, – продовжила я. – Я не приїду сидіти з Дариною, Ліля. Попроси її хрещену. Жанночку. Вона не відмовить.
Невістка кинула слухавку.
Восени я закінчила ремонт. Повісила на стіну календар з котами, купила нове покривало і три горщики з фіалками.
Андрій не дзвонить.
Кажуть, Лілія розповідає всім знайомим, яка я невдячна і черства. Що відмовила в допомозі з хворою дитиною. Я не виправдовуюся. Немає сенсу.
Чи сумую я за братом? Так. Кожен день. Але дзвонити не буду. Не тому, що злюся, а тому, що втомилася.
Але іноді мене гризе черв’як сумніву. Адже я могла б посидіти з Дариною, але мені просто захотілося провчити Лілію.
