Подружжя зустрілося на вокзалі — там, де тиждень тому й розпрощалося. Так склалося, що Іван вирушав на тиждень у відрядження в одне місто, а Галина поспішала на гастролі в інше. Час відправлення їхніх поїздів був різним, а ось час прибуття — майже однаковим.
Іван приїхав трохи раніше, почекав, коли прибуде поїзд дружини, благополучно зустрів її, і вони разом поїхали додому, у свою затишну квартиру.
І раптом, увійшовши до квартири, вони виявили, що їхнє подружнє ліжко розстелене.
Чоловік із дружиною завмерли й з підозрою поглянули одне на одного.
Така реакція на їхніх обличчях з’явилася не просто так, бо їхнє ліжко було не просто незастеленим, воно було так розхристане— наче на ньому люди не спали, а перекидалися.
Ковдра валялася на підлозі, обидві подушки, страшенно пом’яті, забилися в одному кутку, а простирадло було майже зав’язане в іншому.
– Хто спав на моєму ліжку? — міцно стискаючи зуби, запитав Іван і поглянув на дружину нищівним поглядом. — Значить, поки я був у відрядженні, ти веселилася з кимось тут…
– Ні, мій любий, – нервово перебила чоловіка Галина, – це я у тебе хотіла запитати – хто спав на моєму ліжку?
Поки я танцювала, ти тут, що, теж танцював? Але тільки зовсім інші танці! Не міг, чи що, прибрати ліжко, коли помчав мене зустрічати?
– Галя, схаменися – вигукнув ображено чоловік. – Я був у відрядженні. І в мене є доказ того, що я безвилазно жив у готелі під назвою «Жизель»! А в тебе є докази, що ти весь тиждень ночувала в готелі? Або де ви там ночували? Є у тебе докази?
– Що мені твої докази? – обурилася дружина. – Ти думаєш, я не знаю, як такі докази роблять у відрядженнях? Як вони домовляються в готелях — я все прекрасно знаю. Штамп поставити дуже просто.
– Ах, ти все знаєш! – зрадів чоловік. – А звідки ти це знаєш? Значить, ти цим вже не раз користувалася?
– Чим користувалася? – не зрозуміла чоловіка дружина, потім до неї дійшло, про що говорить Іван. – Я не користувалася! Я чесна. А ось ти…
І тут у них почалася розмова, яка зазвичай доводить людей до розірвання шлюбу. Спочатку Галина перерахувала всі недоліки, які були у її чоловіка. Потім Іван примудрився перехопити ініціативу і висловити дружині все, що накопичилося у нього на душі за їхні дев’ять років спільного життя.
У якийсь момент у Галини вже готова була зірватися з язика фраза: «Якщо ти так до мене ставишся, нам немає чого робити один з одним», але раптом вона щось згадала.
– Зачекай. А може, хтось інший спав на нашому ліжку?.. Хтось сторонній…
– Ти хочеш сказати, що до нас у квартиру на ніч заліз безхатько? – запитав глузливо Іван, неабияк стомлений цією розмовою.
– Я хочу запитати, у когось ще є ключ від нашої квартири?
– У твоєї мами, у кого ж іще, – знизав плечима чоловік.
– Мама такого б не влаштувала! – різко відповіла Галя. – Навіть якби вона у нас і переночувала, вона б акуратно застелила ліжко. Ти нікому ключі від квартири не давав?
– Кому, наприклад? – Іван на секунду задумався. – Нікому я нічого не давав.
– А своїм друзякам? У тебе ж їх багато. Я вас знаю. Знаю це ваше чоловіче братство.
– Звідки ти все знаєш? — посміхнувся чоловік. Потім відрізав: — Я нікому ключі не давав, зрозуміло тобі! Нікому! Слухай, поглянь-но, земля у квіткових горщиках суха?
Дружина підійшла до підвіконня, де стояли кімнатні квіти.
– Волога. Ну і що? Вчора тут була мама.
– Подзвони їй. Може, у неї хтось з’явився? І вони тут влаштували… вечір знайомств…
– Думай, що говориш. – Дружина покрутила пальцем біля скроні.
– Дзвони, кажу, поки ми з тобою тут один одного не… – Іван блиснув очима. – Теща у мене ще не стара, може, знайшла собі якогось азартного чоловіка. Дзвони, дзвони…
Дружина невпевнено дістала з сумочки телефон, набрала номер мами і увімкнула гучний зв’язок, щоб чоловік чув розмову.
– Алло, – пролунало у слухавці. – Галя? Ти звідки?
– З дому.
– То ви вже, приїхали, чи що? – розгубилася мама.
– Так, мамо, приїхали. Мамо, ти сьогодні ночувала де? Не у нас?
– З якої причини? – здивувалася мама. – У мене вдома кішка. Я її одну залишити не можу. Значить, ви вже вдома… – Голос у мами став стурбованим. – А я, чомусь, до вас їду. Якби знала, що ви так рано приїдете, не поїхала б. Адже я не одна…
– Не одна? – У дочки перехопило подих, а Іван посміхнувся і похитав головою. – Мамочко, дуже добре, що ти до нас їдеш, – продовжила Галя. – У нас до тебе є кілька питань.
– У кого це у вас? – напружилася мама.
– У нас з Іваном. Ти далеко?
– Та я вже до вашого під’їзду підходжу… – невдоволено відповіла мама. – Може, мені не заходити?
– Ні вже, заходь, мамо!
Появу мами подружжя чекало в напрузі. Обоє уявляли, що зараз вона увійде з чоловіком, але… вони помилилися.
Коли мама з’явилася на порозі, поруч із нею були двоє дітей, хлопчик і дівчинка, обом років п’ять. Скромні, як божі кульбабки, вони дружно пролепетали: «Доброго дня», пройшли до кімнати і там завмерли. А дорослі залишилися в передпокої.
— Мамо, що це за діти? — вкрадливо запитала Галя.
— Молода сусідка залишила їх, щоб я доглянула, — почала пояснювати мама. — Вона живе сама, без чоловіка, працює допізна. Заплатила мені за тиждень наперед, хоч я й відмовлялася.
Якби у вас були діти, я б доглядала за своїми онуками, а так доводиться виховувати чужих. Раз ви не можете мати дітей…
— Мамо… — ображено вигукнула дочка. — Скільки можна повторювати, що у мене концерти. Я поки не можу заводити дітей. Мамо, а ці діти, вони вчора були з тобою?
– Ну і що? – Мама незадоволено подивилася на дочку. – Звичайно, зі мною. Але я тільки полила квіти, на кухні та на балконі, і відразу втекла звідси. У мене зараз з’явилося багато справ.
– А діти? – знову запитала дочка.
– Що – діти?
– Що вони робили, поки ти поливала квіти?
– Сиділи у вашій кімнаті тихо-тихо. Я їх покликала, вони вийшли, і ми поїхали. Вони тихі. Чудо, а не діти. Маріє! Вітя! – покликала мама дітей, але відповіді не почула.
– Мабуть, знову у вашій кімнаті сидять. Там же у вас красиво. Так що, давайте своїх дітей заводьте, а я вам допоможу. Ну, все, треба бігти. Я ще повинна їх на гуртки відвести. Зараз їх заберу, і ми поїдемо.
Мама поспішно пішла до кімнати подружжя, де стояло їхнє ліжко, відчинила двері і…
Марія та Вітя самозабутньо, задихаючись від захвату, стрибали на тому самому, подружньому – такому пружному – ліжку…
Галина спершу почервоніла, потім зблідла, а тоді раптом голосно розсміялася. Так щиро і нервово, що Іван навіть розгубився.
— То це… вони? — перепитав він, дивлячись, як хлопчик із дівчинкою по черзі падають у ковдру й верещать від щастя.
— А ти вже мене зрадницею зробив, — крізь сміх сказала Галя.
— А ти мене — бабієм із готельними штампами, — буркнув Іван.
Вони переглянулися. І в ту ж секунду обоє відчули страшенну втому від сварки, яка мало не зруйнувала їхній шлюб через двох дітей і незастелене ліжко.
