Марина втретє натиснула на екран телефону. У додатку банку відображалося те саме: нуль гривень, нуль копійок. Вхідний дзвінок. Номер банку.
— Марино Сергіївно? За вашою іпотекою прострочення два місяці. Коли плануєте погасити?
Телефон вислизнув з рук. Марина підняла його з підлоги клініки — екран тріснув рівно по центру, розділивши її відображення навпіл.
— Мамо, подивися! — Аліса, старша, тикала в свій телефон. — Це ж тато!
На фото Ігор обіймав якусь дівчину. Білий пісок, бірюзове море. Мальдіви. Ті самі, куди вони збиралися на двадцяту річницю весілля. «Відрядження до Луцька» — так він сказав.
— А це хто? — Аліса наблизила фото. — Мамо, вона ж молодша за мене!
Марина сіла прямо в коридорі клініки. Білий халат піднявся, відкривши дірку на колготках. Коли вона встигла порвати? Вранці начебто все було нормально. Вранці взагалі все було нормально.
Дома в поштовій скриньці лежав товстий конверт. Офіційний, з печатками. Всередині — заява на розлучення, ключ від квартири та записка на вирваному з блокнота аркуші: «Пробач. Вона чекає дитину. Квартира все одно на тебе».
Марина перечитала тричі. «Все одно на тебе» — ніби він робить послугу. Квартира її, а іпотека? А гроші на рахунку, які вони збирали п’ятнадцять років?
— Мамо, будемо вечеряти? — Лера, молодша, заглянула в передпокій. — Мамо, що з тобою?
— Зараз… Замовте піцу.
— Знову? Ти ж казала, що…
— Лера. Піцу. Будь-яку.
Марина пройшла до спальні. На тумбочці стояла їхня весільна фотографія. Вона така молода, у сукні своєї мами. Ігор сміється — тоді у нього ще було волосся. «Ми впораємося з усім», — сказав він після РАЦСу.
Рамка полетіла в стіну. Скло розлетілося дрібними осколками.
— Мамо! — обидві доньки завмерли у дверях.
— Вибачте. Я… впустила.
Аліса підійшла ближче:
— Він не повернеться, так?
Марина кивнула. Горло стиснулося так, що неможливо було вичавити жодного звуку.
— І слава Богу, — Аліса обійняла її. — Він останній рік був таким… чужим.
Юрист виявився зовсім молодим хоопцем. Прищавий, у дешевому костюмі, але з розумними очима.
— Спільного майна практично немає. Машина оформлена на його матір, рахунки на його ім’я. Юридично він нічого не порушив.
— Але ж ми разом збирали гроші! Я віддавала всю зарплату!
— Можете довести?
Марина мовчала. Довести? Двадцять років вона вірила, що вони — сім’я. Які тут докази?
— Аліменти він платитиме?
— До повноліття молодшої. Це… — хлопець заглянув у папери, — залишилося півтора року.
На вулиці Марина притулилася до стіни. У кишені завібрував тріснутий телефон. Начальник.
— Марино Сергіївно, ви сьогодні взагалі плануєте вийти? У нас запис повний!
— Вибачте, Вікторе Павловичу. Я… сімейні обставини.
— Сімейні? — у слухавці пролунав смішок. — Слухайте, якщо потрібні гроші, можу запропонувати підробіток. Ви ж ще симпатична жінка. Вечеря, приємна компанія…
Марина відключилася. У голові дзвеніло. Ще симпатична. Ще!
Свекруха прийшла з ключами.
— Мені потрібно забрати дещо. Сімейне.
— Яке сімейне, Віро Іванівно? — Марина заблокувала прохід. — Сервіз, який мені мама подарувала?
— Не груби, дівко. Ти мені більше не невістка. Ігор буде грати нове весілля, сервіз потрібен.
— Нове… — Марина похитнулася. — Скільки їй років?
— Двадцять три. І не твоя справа. Пусти!
— Ні.
Це «ні» вирвалося само собою. Двадцять років Марина говорила цій жінці «так». Так, приготую. Так, виперу. Так, привезу. Так, звичайно, без питань.
— Ах ти… — свекруха спробувала протиснутися повз.
Марина зачинила двері. Прямо перед носом жінки, яка двадцять років вчила її «правильно» жити.
У двері застукали. З кімнати визирнула Лера: — Мамо, це бабуся?
— Ні. Це чужа тітка помилилася квартирою.
У клініці Марина оформляла картку новому пацієнту. Солідний чоловік, сивина на скронях, дорогий костюм.
— Вибачте, — говорив він по телефону, — так знайдіть мені нормального керуючого! Третій за півроку втік… Ні, мені не потрібна дівчина з червоним дипломом! Мені потрібна людина, яка вміє рахувати гроші й працювати з людьми… Та хоч з вулиці, аби з мізками!
Він вимкнув телефон і винувато посміхнувся: — Вибачте. Бізнес.
— Кав’ярні? — Марина простягнула йому візитку.
— Звідки знаєте?
— «Зерно і молоко» на розі? Я там щоранку купую каву. Купувала. У вас вчора підняли ціни.
— Ось! — чоловік сплеснув у долоні. — Новий керуючий вирішив, в нас низькі ціни! Слухайте, а ви…
— Я адміністратор. Просто адміністратор.
Ігор прийшов через два тижні. З нею — тією самою, з Мальдів. Фарбована блондинка, накачані губи, живіт уже помітний під обтислою сукнею.
— Ми за речами, — Ігор не дивився в очі. — Це Христина.
— А ви Марина? Ігор багато розповідав.
Марина мовчки пропустила їх. Христина пройшла до спальні, наче до себе додому.
— Ой, який жах! Ігорю, ми ж усе викинемо! Ці шпалери, ця шафа… Фу!
— Це мамина шафа, — тихо сказала Аліса.
— Ну і що? Старе барахло!
Марина взяла зі столу фотоальбом. Їхнє весілля, народження Аліси, перший клас Лери, відпустка в Одесі…
— Це теж заберете? Старе барахло?
Альбом полетів у Ігоря. Важкий, у шкіряній палітурці — подарунок на десятиріччя весілля. Ігор пригнувся, альбом врізався у стіну.
— Мамо! — Аліса схопила її за руку. — Не ганьбися!
Не ганьбися. Поводься пристойно. Не кричи. Посміхайся. Терпи.
— Забирайтеся геть, — Марина говорила тихо, але руки тремтіли. — Обидва. Геть з мого дому.
— Ігорю, вона божевільна! — Христина притиснулася до Ігоря. — Я боюся!
— Бійся, — Марина зробила крок до них. — І правильно робиш. Ігорю, у тебе п’ять хвилин.
Вночі Марина сиділа на кухні з ноутбуком. «Як відкрити кав’ярню». «Бізнес-план громадського харчування». «Управління персоналом для чайників».
— Мамо? — Аліса стояла у дверях у піжамі. — Чому не спиш?
— Вчуся.
— Що?
— Не бути просто адміністратором.
Аліса сіла поруч, заглянула в екран:
— Кав’ярня? Круто! Давай допоможу. Я ж на економічному факультеті.
До ранку вони намалювали перший варіант бізнес-плану. Кривий, наївний, але — свій.
— Мамо, а цифри-то звідки брати? — Аліса протирала очі.
— Підемо на розвідку. У «Зерно і молоко».
Три дні Марина рахувала. Скільки людей заходить за годину. Що беруть. Скільки витрачають. Дочки допомагали — Аліса сиділа з секундоміром, Лера записувала.
— Марино Сергієвно? — окликнув знайомий голос.
Той самий пацієнт. Власник кав’ярень.
— Вивчаєте конкурентів? — він посміхнувся.
— Вивчаю ваші помилки, — Марина не знала, звідки взялася сміливість. — У вас неправильно стоять столики. Люди товпляться біля каси, заважають тим, хто чекає на замовлення.
— Так? — він сів поруч. — А ще?
— Меню занадто велике. Половину позицій ніхто не замовляє, а продукти псуються. І дівчина на касі не вміє продавати. Людина просить капучино, а вона мовчить. Вона ж мала б запропонувати круасан або тістечко.
— Ви це серйозно підрахували?
Лера простягнула блокнот:
— Три дні рахували!
Чоловік вивчив записи. Підняв брови:
— Вражає. Але ви ж…
— Просто адміністратор, — закінчила Марина. — Яка двадцять років вела сімейний бюджет на одну зарплату. Знаєте, скільки коштує зібрати двох дочок до школи? Нагодувати родину? Сплатити іпотеку, коли чоловік «тимчасово між проєктами»?
— І що ви пропонуєте?
Марина видихнула. Зараз або ніколи.
— Дайте мені два тижні. Якщо не збільшу прибуток — піду. Якщо збільшу — я ваш новий керуючий.
— А зарплата?
— Перші два тижні — безкоштовно. Це моя інвестиція.
Він простягнув руку:
— Артем Михайлович. Завтра о дев’ятій чекаю вас тут. З вашими… помічницями.
Марина увірвалася в кав’ярню, наче ураган. Насамперед переставила меблі — Аліса малювала схему, Лера тягала стільці.
— Так не можна! — обурилася касирка. — Завжди так стояло!
— Ось саме, — Марина засукала рукави. — Тепер буде по-іншому.
До вечора черга біля каси не накопичувалася. Люди брали каву, спокійно відходили, не заважаючи наступним.
— А тепер вчимося продавати, — Марина стала поруч із касиркою. — Дивися. «Добрий день! Капучино? Чудовий вибір! До кави найсвіжіший штрудель, щойно з печі. Будете?»
— Не буду, — буркнув клієнт.
— Тоді, може, круасан на потім? У нас знижка 20% при покупці з кавою.
Клієнт взяв круасан.
— Бачиш? — Марина повернулася до дівчини. — Не нав’язувати, а пропонувати. З посмішкою.
На третій день подзвонив Ігор.
— Марино, треба поговорити.
— Я на роботі.
— На роботі? — здивувався він. — Ти ж… Гаразд, ця Христина… Коротше, вона того. Сказала, що дитина не моя.
Марина стояла посеред кав’ярні з телефоном біля вуха. Навколо пахло свіжою випічкою та кавою. Її кава — вона сама обирала сорти.
— Марин, ти чуєш? Можна я повернуся? Тимчасово. Поки квартиру не знайду.
— Ні.
— Але Марин! Двадцять років же разом!
— Були. Я зараз на важливій зустрічі.
Вона вимкнула телефон. Дійсно, Артем Михайлович якраз входив у двері.
— Ну що, показуйте результати.
За два тижні прибуток зріс на тридцять відсотків. Артем Михайлович вивчав звіти, хитаючи головою.
— Як?
— Скоротила меню. Домовилася з постачальниками про знижки. Навчила персонал. Запустила ранкові комплекси — кава плюс випічка дешевше.
— А це що? — він тикнув у графу витрат.
— Квіти. Один букет на тиждень. Бачите зростання у п’ятницю? Дівчата приходять на «каву з подружками». Для них важлива атмосфера.
— Ви геній, — він відклав папери. — Обговоримо зарплату?
— Спочатку договір, — Марина простягнула свій варіант. — Аліса допомагала його скласти. Вона у мене майбутній економіст.
Артем розсміявся:
— Ділова сімейка. До речі, може, повечеряємо? Відсвяткуємо ваше призначення?
Марина набирала відповідь, коли прийшло повідомлення від Лери: «Мамо, ми спекли пиріг! Твій улюблений! Прийдеш?»
— Вибачте, — Марина посміхнулася. — У мене сімейна вечеря. Дочки готують.
— Сім’я — це святе, — Артем кивнув. — Але якщо іншим разом…
— Іншим разом — можливо. Якщо це не ділова зустріч.
— Домовилися, — він простягнув руку. — Ласкаво просимо до команди, Марино Сергіївно. Точніше — Марино. Можна я буду називати вас Мариною?
— Можна. А можна на «ви» — при співробітниках.
У домі пахло яблуками та корицею. Стіл накритий парадною скатертиною — тією, що для гостей.
— Мамо! — Лера кинулася обіймати. — Ну що? Що сказав?
— Сказав, що у мене розумні доньки, — Марина поцілувала їх в маківки. — Без вас би не впоралася.
— Та годі, — Аліса принесла пиріг. — Ти у нас тепер бізнес-леді! Крута!
— Просто мама, — Марина розрізала пиріг.
— Яка вчиться жити заново.
— Мамо, — Лера раптом стала серйозною. — А тато дзвонив. Я не стала відповідати. Правильно?
— Правильно, сонечко. Ми самі вирішимо, коли будемо готові з ним говорити.
— А цей, твій начальник, — Аліса хитро примружилася. — Він симпатичний?
— Аліса!
— Ну що? Я просто питаю. Для загального розвитку.
— Для загального розвитку — так, симпатичний. І розумний. І поки що — просто начальник.
— Поки що? — підхопила Лера.
— Поки що. А тепер давайте їсти пиріг, поки він не охолов. І розкажіть, як у вас справи.
За вікном запалювалися вогні вечірнього міста. У склі відбивалася їхня маленька кухня — три жінки за столом, що сміються над своїм.
На холодильнику висів новий магніт — «Найкращій мамі від найкращих доньок». А на столі, поруч із пирогом, лежав трудовий договір. Перший у житті Марини договір, де вона була не «дружиною», не «матір’ю», а керуючою.
Телефон завибрирував — знову Ігор. Марина перевернула його екраном вниз. Усе має свій час. А зараз — час пирога і
розмов. Час їхньої маленької, але міцної родини.
У тріснутому екрані телефону відбивалися три посмішки. Склеєні, як сам екран, але справжні.
