Світло проїжджаючої машини, потрапивши у вікно, на секунду освітлило тільце кота, що безсило лежало посеред кімнати.
Кіт байдуже проводив пляму світла поглядом. Коту залишалося небагато. Життя, що колись кипіло в мускулистому, підтягнутому тілі, згасало: кота покинув улюблений господар, просто залишив і пішов.
Кіт спочатку не вірив у таку зраду, не міг зрозуміти: чому, за що? Лоток він освоїв з перших днів життя, граючи зі своїм другом-господарем, старанно ховав пазурі, їжу зі столу не крав.
Кіт важко зітхнув. Він не засуджував, ні. Тяжко засуджувати когось, хто дав тобі все: дах, їжу, турботу.
Кіт не плакав, кішки не вміють плакати. Спочатку, спочатку, кіт кричав, кликав його, свого друга, але потім замовк і змирився. Залишилося лише чекати.
Чекати голодної гибелі і забуття. Клацання замку вивело кота із напівзабуття. Голос!
Голос назвав його на ім’я! Сила, що казна-звідки взялася, підкинула кота в повітря. Пружинними стрибками кіт забігав навколо фігури, що з’явилася у дверях.
Клацнув вимикач і світло залило навколо. Хазяїн підхопив кота на руки, ласкаво погладив. Кіт голосно мурчав, лащився і терся об щетинисте підборіддя.
— Барсику, скучив, чи що? Я ж тільки палити виходив, коте! Десять хвилин мене не було. Ну, пішли, я тебе погодую, пора вже. І, з захоплено муркотливим котом на руках, чоловік рушив на кухню…
