Він народився теплого травневого дня.
«- Він на тебе зовсім не схожий, — сказала бабуся, вперше побачивши його».
Чоловік промовчав, але відчув, що тепер щоразу, коли хлопчик плакатиме або не слухатиметься, ці слова матері відроджуватимуться в його пам’яті, наче при посттравматичному синдромі.
Коли в три роки батьки відвели хлопчика до лікарні, щоб дізнатися, чому він досі не розмовляє, чоловік особливо чітко згадав слова матері.
Незважаючи на всі зусилля лікарів і родини, хлопчик не заговорив ні до чотирьох, ні до п’яти років.
Тоді лікарі порадили зробити акцент на письмовому спілкуванні, і хлопчика почали вчити писати.
Йому це відразу сподобалося. Хлопчик швидко, майже з першого разу, запам’ятав написання всіх цифр. Впевнено вказував на потрібну, коли мама запитувала, і навіть намагався їх малювати — це були його перші малюнки. Мама плакала від радості. Тато з полегшенням зітхав.
Бабуся голосно сьорбала гарячий чай і на кожну посмішку бурмотіла щось на кшталт: «Радіти будете, коли його до школи приймуть, а цифри малювати вміють і шимпанзе». І мама знову плакала, але вже від чогось зовсім іншого.
До шести років батьки остаточно змирилися з тим, що їхня дитина ніколи не буде такою, як усі.
Десятки зошитів і альбомів хлопчика були розмальовані лише різнокольоровими цифрами. Ні дурних машинок, ні маминих портретів, ні навіть схематичних дерев і котів.
Тільки цифри.
До семи років мама і тато кинули всі спроби навчити сина алфавіту. Бабуся схвально кивала, кажучи, що молодість треба витрачати тільки на здорових дітей, і наполегливо пропонувала завести нову дитину.
Коли хлопчику виповнилося вісім років, мама дізналася про свою в..ітність. Того ж дня тато викинув усі малюнки хлопчика, зібрав усі його речі, іграшки та фотографії, а потім, без дзвінків і попереджень, відвіз його в село, до діда дружини.
Дідусь рідко виїжджав у місто і за весь час бачив хлопчика не більше п’яти разів. Але, побачивши його на порозі, відразу прийняв так, ніби вони все життя були нерозлучні. Дідусь любив онука.
Вже через пару місяців він навчився розуміти всі його бажання та потреби. А хлопчик навчився розуміти дідуся.
Зрозумів, як важливо для нього гладити кота перед сном, і не зганяв його з рук. Зрозумів, що ловити та розфарбовувати курей — погана ідея. Зрозумів, що йому тут набагато краще, ніж вдома. Особливо, коли дідусь почав читати йому книжки після обіду, змінюючи голос під кожного персонажа. Щоденна аудіовистава для єдиного слухача.
Так вони й жили.
Іноді тихо, іноді шумно. Іноді збираючи осколки кришталю з серванту, а іноді милуючись ранковою річкою.
Хлопчику подобалося ловити рибу. Дідусь розумів це по тому, як спокійно він сидів на риболовлі, як був зосереджений, і як багато аркушів зошита заповнював цифрами, повертаючись додому.
На дев’ятий день народження дідусь подарував хлопчикові цілу пачку білого паперу та набір кольорових ручок. Хлопчик уперше за весь час обійняв дідуся.
Потім він вибрав зелену ручку і того ж дня заповнив яскравими зеленими цифрами аж вісім сторінок.
Дідусь радів і навіть зателефонував дочці, щоб розповісти про це, але вона не дала йому сказати ні слова про хлопчика. Лише швидко запитала, чи всі здорові, і кинула слухавку, посилаючись на те, що занадто зайнята дитиною.
Незабаром настало літо.
Дідусь прибирав у курнику, а хлопчик бігав поруч. Кілька тижнів тому дідусь купив йому набір крейди, і хлопчик радісно розмальовував двір на свій розсуд. Звісно, цифрами.
Великими й маленькими. Іноді схожими на арабську в’язь, а іноді строгими й кутастими, наче індекс на поштовому конверті.
Того дня хлопчик теж малював. На посірілій від часу дерев’яній стіні сараю хлопчик акуратно вимальовував уже четвертий рядок цифр.
Дідусь припинив роботу, підпер підборіддям рукоятку лопати й став спостерігати за хлопчиком. Його вразило, наскільки той був захоплений.
Хлопчик писав, іноді зупинявся, серйозно дивився на цифри, притискаючи руку з крейдою до губ, закреслював щось і знову писав.
Через пару хвилин хлопчик написав ще рядок цифр і поставив крапку.
Потім відійшов на кілька кроків, закинув руки за голову, підняв підборіддя, з полегшенням видихнув і весело побіг кудись у сад.
Дідусь ще кілька хвилин не міг відірватися від цих яскравих ланцюжків цифр. Він дивився на них, як дивляться на витвір мистецтва – то вдивляючись у деталі почерку, то оглядаючи всі п’ять рядків у цілому, уявляючи для них все нові й нові значення.
Весь наступний день йшов дощ. Дідусь і хлопчик влаштували собі вихідний і тільки те й робили, що дивилися телевізор та їли спечені з вечора пиріжки. Ні турбот, ні обов’язків.
Монотонний стукіт дощу по даху заколисував. Хлопчик сонно перемикав канали, а дідусь то напівпошепки бурчав на погоду, то раптово починав хропіти і відразу ж від цього прокидався.
Коли дідусь вкотре прокинувся, хлопчик уже міцно спав у своєму ліжку, обіймаючи пульт від телевізора. На екрані йшла якась дитяча програма, і маленька дівчинка високим, неприємним для вуха дідуся голоском промовляла алфавіт.
Дідусь повільно підвівся, тримаючись рукою за спинку дивана, і підійшов до ліжка онука. Витягнути пульт з його міцних обіймів виявилося неможливим. Хриплячи та прочищаючи горло, ніби перед важливою промовою, дідусь поплентався до телевізора, щоб вимкнути його вручну, але раптом завмер.
Дівчинка, як і раніше, читала алфавіт, але тепер ще й рахуючи, скільки в ньому букв.
– А – перша літера алфавіту, Б – друга, В – третя, – дзвінко промовляла дівчинка, і її голос з кожним словом ставав дедалі неприємнішим.
Дідусь задумливо підніс руку до губ, так само, як хлопчик, коли писав на стіні, і швидко пішов до столу. Взявши папір, дідусь почав швидко виписувати всі літери алфавіту, позначаючи їх порядковим номером.
– К – 15, Л – 16, М – 17, – шепотом промовляв дідусь кожну записану літеру.
Закінчивши, дідусь з хвилюванням взяв один із записаних хлопчиком аркушів і почав розшифровувати. Тремтячими руками, під гуркіт серця, що заглушав уже й дощ, і телевізор, дідусь швидко зіставляв цифри хлопчика з номерами букв:
–1 — А, 7 — Е, 4 — Г… Або 17 — М?
Але як би він не старався, ні через годину, ні через дві — ніякої заповітної логіки в записах хлопчика не було. Важко зітхнувши, дідусь встав із-за столу, і затерплі ноги одразу ж звели судомою.
– Старий дурень, – пробурмотів дідусь, дістався до свого дивана, тримаючись за стіни, і ліг спати. Але виспатися йому так і не вдалося. О п’ятій ранку він різко прокинувся від гнітючого відчуття тривоги в грудях.
«Слова», — раптом промайнуло в його голові. Схопившись на ноги і трохи поборовши запаморочення від різкого підйому, дідусь схопив аркуш із пронумерованим алфавітом, олівець і, в тому, що було, вибіг у двір.
Чорна сира земля прилипала до натягнутих на босі ноги галош. Голова все ще трохи крутилася. Дідусь вдивлявся в розмиті дощем цифри на стіні сараю.
Записавши на аркуші першу послідовність цифр, дідусь почав підписувати під ними літери. Раптом він різко вдихнув і, упустивши олівець, притиснув руку до грудей.
Сонце.
Перший рядок починався зі слова «сонце». Все за правилами. З літерою «н» посередині. Яскравою жовтою крейдою хлопчик написав слово «сонце». Трохи віддихавшись, дідусь підняв олівець, обтер з нього бруд прямо об футболку і продовжив писати.
Коли хлопчик прокинувся, дідусь сидів за кухонним столом. Його футболка була в бруді, неочищені галоші стояли прямо в будинку, а в повітрі витав гіркий запах «Корвалолу».
Ранкове світло сліпучим відблиском відбивалося від аркуша паперу, що лежав на столі. Дідусь серйозно подивився на хлопчика і почав читати:
– Сонце прожарило нас , як картоплю на сковорідці світу, без солі та олії, дідусь посміхається ,його посмішка — найкращий соус для цього дня.
Дідусь замовк.
Великими краплями, наче вчорашній дощ, сльози лилися по щоках хлопчика і дзвінко капали на підлогу в тиші, що запала. Дідусь перевів погляд на онука і так само серйозно сказав:
– Красиво вийшло. І апетитно.
Хлопчик вдихав повітря короткими різкими ривками, ніби йому не вистачало сил на повноцінний вдих.
Дідусь повернувся до хлопчика, злегка посміхнувся і схвально кивнув, ніби дозволяючи зробити те, що йому хочеться.
Хлопчик скрикнув і, шльопаючи босими ногами по холодній ранковій підлозі, кинувся дідусеві на шию. Там, стискаючи дідусеві плечі так сильно, що пальці з рожевих ставали білими, хлопчик, нарешті, видихнув.
Він все ще плакав. Його губи тремтіли, а серце билося так, ніби в ньому кудкудакали одразу всі сімнадцять дідових курей.
Але йому здавалося, що саме зараз, тут, у цій кухні, поруч із брудними калошами, він, уперше в житті, міг дихати вільно.
* * *
Дідусь сидів у дворі й чистив щойно спійману рибу. Ще прохолодне весняне сонце яскравими відблисками відбивалося від лусочок, що розліталися в усі боки. Кіт, який терпляче чекав на свою частку річкової здобичі, раптом різко повернувся до дверей. За кілька миттєвостей на ґанку з’явився юнак.
Він скинув великий рюкзак, наповнений якимись книгами, і підійшов до дідуся. Блискуча лусочка одразу ж прилетіла на його нові широкі штани. Юнак докірливо подивився на дідуся.
– А ось не треба в своїх «парашутах» по двору розгулювати, – сказав дідусь явно задоволеним тоном. Йому ніколи не подобалася ця мода на просторі речі.
– Як там твоя програма? Є якісь успіхи?
Юнак хитро посміхнувся і дістав із кишені смартфон.
– Та невже! – вигукнув дідусь, підскочивши й перекинувши таз з рибою на траву. – І що? Прямо працює? А ну, скажи, як тебе звати?!
Юнак набрав кілька послідовностей цифр на екрані смартфона. Через пару секунд електронний голос промовив:
– Ти що, діду, зі своєю рибою тут навіть ім’я рідного онука забув? Мене звати Андрій. Андрій!
Дідусь реготав, пританцьовував і намагався розцілувати смартфон, чуючи, як онук уперше вимовляє для нього своє ім’я.
Андрій посміхався. Кіт, скориставшись моментом, доїдав уже другу, забуту дідусем рибу.
