Родинні історії

Худесенька невістка сама тягла оберемок дров, я бачила, що їй важко, але вирішила не допомагати

Нещодавно одружився наш із чоловіком син. Досить ранній шлюб за сьогоднішніми мірками: у 20 років. Незважаючи на те, що я народилася в селі і 5 років тому знову переїхала сюди ж із міста, не люблю стереотипи. Мовляв, дав бог зайчика, дасть і галявину. Що одружуватися і виходити заміж потрібно відразу після шкільної лави і таке інше. У молодості треба заробляти, а решта додасться.

Так ось, молодята одружилися, оселилися в орендованій квартирі і почали своє нове, доросле життя. Незважаючи на те, що я жодного разу не чула жодних скарг з боку сина на побут, розуміла: зараз йому ой як несолодко. У зв’язку із ситуацією в усьому світі через пандемію постраждало багато фірм і, як наслідок, сімей.

Грошей не вистачає, а знайти хорошу роботу ще важче, ніж раніше. А ми з чоловіком та дочкою живемо за містом у великій та теплій хаті. Так вже ми вирішили: донька поки ще надто юна. Коли розпочнеться навчання в інституті, переїде до міста. Це зрозуміло.

Але синові важко вже зараз. Потрібно більше грошей, здоров’я. Потрібно утримувати сім’ю.

Ось нами й було ухвалено рішення, щоб перебирався він із дружиною до нас. Місця тут вистачає, є вся сучасна техніка, газ, гаряча вода. Дрова треба тягати хіба що в лазню. Але це навіть добре. Чоловік називає рубку полін для лазні «фізкультурою», навіть схуд трохи.

Все, що залишається: трохи допомагати з грошима на їжу та з готуванням підсобити. Мені самій нагодувати таку кількість людей непросто.

Значить, невістка стане в нагоді. Але цей момент для мене був досить неясний. У тому плані, що поговорити з дівчиною на якісь побутові теми просто не могла.

Ось така вона людина, знаєте, як не від цього світу. Дуже худа, бліда шкіра, світле волосся. Якась загадкова усмішка та дивний блиск в очах. Ні, вона нормальна, не подумайте. Але ж є такі люди. Їй би в поети чи художники. Я собі їх приблизно такими і уявляла.

А ще Марина сирота. Це я знала від початку, син поділився. Та й не було в цьому жодної таємниці. Швидше, незручна обставина. Відповідно ніхто її не вчив роботі по дому. Готуванню, прибиранню. Все це було їй недалеко.

А я, знаєте, домогосподарка ще та. Не те щоб мені подобається робити вологе прибирання через день, але чоловік та діти голодними бути не можуть. Моє особисте правило та розуміння життя.

І почала я Марину вчити, як це: бути господинею в хаті. Виходило, чесно скажу, погано. Суп втік із плити, хоча вона була на кухні. Картоплю почистити – простіше викинути. Шкірка завтовшки в палець, у каструлю висипає якісь горошини, хоч були нормальні бульби. Віником мести не вміє, а пилосос дістати з комірчини сил просто не залишається. Він важить, мабуть, половину її.

Але вона старалася. Це я визнаю. Однак коли твоя дитина років 12 намагається навчитися готувати і в неї не все виходить, це виглядає зворушливо. А коли дружина єдиного сина не знає, що рис перед приготуванням потрібно промити — виникають питання, здивування та досить відчутне роздратування. Та ще й ходить за тобою по п’ятах, цікава якась.

Якось в обід я попрала всі домашні речі, винесла білизну на вулицю сушитися, а сама пішла пити чай. Люблю ось заварювати все із звичайних трав. Магазинні чаї мені не дуже подобаються: не натуральні, з барвником, дорогі, запах якийсь нудотний.

Дивлюся: Марина несе дрова в оберемку. А поліни не поколоті, сучкуваті та й важать нормально.

Я ще подумала, куди вона їх тягне. Дрова чоловіки колють. Та й я собі ніколи не дозволила б вимагати від невістки подібних подвигів. Не встигла вона втекти за поворот, як упала. Вдарилася, мабуть, якось не так стала на камінь у траві.

Ну, дрова в один бік, вона в інший. Дивлюся, піднімається, дивиться на всі боки, чи не побачив хто. Що ж, пташеня має вчитися літати самостійно і без моєї допомоги. Нічого страшного.

За півгодини приїхав син. Я вже подумала, це невістка його з роботи вичепила. Але ні, він передзвонив їй перед цим і попросив принести дров, йому треба було завантажити їх у машину дуже швидко. Сів у неї і поїхав. А мені стало якось не по собі. Весь наступний вечір та половину наступного дня Марина не виходила з кімнати.

Доньці невістка подобалася, вони багато часу проводили разом. Розповідали одна одній всяку нісенітницю. Ось від неї я й дізналася, що Марина дуже поранилася. Нога опухла після падіння, хоч би не було перелому.

Тут я почала хвилюватися. Прийшла до невістки до кімнати, з бинтами та водою. Справді, вивих. Перемотала я її, принесла якусь їжу. Марина дивилася на мене своїм дивним поглядом, і я зрозуміла, що то був погляд подяки. Боже, які ми різні.

З того часу я не скаржуся на невістку. Тепер вона моя дочка. Я стала помічати, що Марина насправді постійно щось робить. Дочка попросить допомогти з уроками — вона як тут. Син щось попросить принести. І тут поможе. Не думайте, ми не робимо з неї служницю. Ні.

Але я бачу, як вона старається. Ніколи не відмовляє у допомозі. І так, готувати в неї виходить краще. Кухаркою їй не стати, та й нащо. Але син голодним-то точно не залишиться. Ось так.

Мій погляд на речі тепер дуже змінився. Я зрозуміла, що невістка наша — людина дуже гарна. Але зі своєю відмінністю. Сподіваюся, все буде добре. Ну, а ми з батьком завжди допоможемо. Потрібно жити дружно.

Вам також має сподобатись...