Важко залишатися вічно спокійною, коли поряд з тобою активна життєрадісна дитина. Достатньо цій крихітці просто оступитися, і серце відразу йде в п’яти. Що вже казати про ситуації, коли простим падінням не обходиться.
Отак я й ростила свою доньку. Малечі через пару місяців мало виповнитися сім років. Вже до першого класу пішла. Подумати тільки. Адже зовсім нещодавно я відводила її за ручку до дитячого садочка.
Тепер же доводиться збирати та одягати її у більш престижну інстанцію. Ось тільки занепокоєння стало не менше. З одного боку, мій чоловік закликав мене не турбуватися так про доньку.
Поруч із нею вчителька, та й донечка легко знаходить друзів. Що там із нею може статися? Я не турбувалася б, якби вона була акуратнішою. Не настільки незграбною. Вже не раз бувало, що вона падала просто на рівному місці.
Або отримувала такі травми, які навмисне не вигадаєш. Загалом нашими найкращими друзями були перекис водню та зеленка. Якось, поки донька була у школі, я пішла до батька, щоб віднести йому пару банок із огірками.
Мами з ними вже давно не було, а батько не мав жодного бажання займатися консервацією, але досі полюбляє солоненькі огірочки. І доки ми сиділи та пили чай, обговорюючи останні події, в мене задзвонив смартфон.
Я побачила номер дочки. Це була її класна керівниця. Вона дзвонила повідомити, що дівчинка зіштовхнулася з однокласницею в коридорі та сильно вдарилася носом. З нею все добре, але треба приїхати, щоб супроводити її до лікарні.
Я ще ніколи так швидко не збиралася. Хіба що колись мчала до лікарні народжувати. Батько погодився підвезти мене до школи та до травматолога. У школі я ледь не впала на підлогу, побачивши ніс доньки.
Та поводилася так, наче й нічого не сталося. Тільки вдарилася об чоло іншої дівчинки. Я намагалася не панікувати. Взяла дочку за руку, подякувала класній керівниці за дзвінок, і ми пішли до машини.
Мій батько жартував щодо «бойові поранення» онуки. Я не могла знайти собі місця. В мене навіть почали руки тремтіти від хвилювання. Добре, що не я була за кермом машини. В травматології ніс вправили швидко.
За ці секунди в моїх очах аж потемніло. Про всяк випадок мені дали нашатир. Дочка з заспокоювала і казала, що все добре, і нема про що хвилюватися. Через деякий час ми були вже вдома.
Поки донька мила руки, батько мені жартома дозволив втратити свідомість та порадив ніколи не показуй доньці, як мені страшно. Батьки маємо завжди тримати себе в руках.
