Родинні історії

І коли в листопаді я вийшла прогулятися по першому снігу, то раптом жахнулася, що я зовсім одна. Навколо на вулиці ні душі, ні сліду

Трохи більше року тому, коли ситуація з ковідом стала наростати, я вирішила діяти. Від бабусі мені дістався невеликий будиночок в селі. Старий, але цілком пристойний і міцний. У селищі є і вода, і, звичайно ж, електрика. Навіть інтернет є. Щоліта я проводила в селі місяць-півтора. І це проведення часу мені дуже подобалося. Іноді навіть їхати не хотілося.

В минулому році я вийшла на пенсію, тому в місті мене майже нічого не тримало. Я все обміркувала і зважилася на переїзд. Причини були прості: в місті шумно, брудно, пильно, і я від цього вже порядком втомилася.

До того ж в селі жити набагато дешевше, майже все можна вирощувати на ділянці. Тут свіжо, тихо, спокійно. А ще можна поратися на городі і в саду. Одні переваги, куди не глянь.

У підсумку я перевезла речі в село. А квартиру здала через агентство, в якому працює давня подруга. Хотіла здати відразу на три роки, але довірилася її досвіду і здала тільки на рік. Згодом за ту пораду я їй буду дуже вдячна.

Перший час я була щаслива. Поки мої колишні колеги і сусіди сиділи весь локдаун в задушливих квартирах, я приводила в порядок будинок і ділянку. Прибирала сніг, поралася з розсадою, чинила паркан і вивозила сміття. Багато часу проводила на городі і в саду.

Мінуси теж були. Після міського проводового інтернету користуватися смартфоном і ноутбуком було дуже незручно. Ні по відеозв’язку нормально не поговорити, ні фільм в хорошій якості не подивитися. Про те, щоб в селищі з’явиться провідний інтернет, я думаю, в найближчі роки навіть не варто мріяти.

Другою проблемою стала електрика. Навіть якщо винести за дужки постійні відключення світла, які значно ускладнювали мені користування морозилкою та іншими побутовими приладами, платити доводилося багато. Все через водонагрівач і електричноге опалення. Рахунки були просто величезні.

Позбавлятися від сміття теж виявилося непросто. На все селище один контейнер, вміст якого вивозять двічі на тиждень. В результаті контейнер швидко заповнюється, а місцеві жителі просто складають навколо пакети зі сміттям. Потім це все розтягують собаки, створюючи якийсь божевільний безлад.

Тому виносити сміття мені завжди було неприємно. Та й ходити далеко.

Людей в селищі мало. Коли у мене посеред зими вийшов з ладу котел, то виявилося, що полагодити його просто нікому. Довелося з найближчого містечка викликати майстра. Звичайно, такий візит мені обійшовся дуже дорого, можна було за ці гроші новий котел купити.

Влітку в селищі вистачає народу. Приїжджають сім’ями, з маленькими дітьми, життя кипить. Але до початку осені роз’їжджаються.

І коли в листопаді я вийшла прогулятися по першому снігу, то раптом жахнулася, що я зовсім одна. Навколо на вулиці ні душі, ні сліду. Стало так моторошно, що я забігла в будинок, забарикадувала всі двері і всерйоз задумалася, що потрібно б поставити на вікна решітки.

До переїзду я думала, що нудьгувати мені не доведеться. Адже з інтернетом можна і працювати, і розваг масу спробувати. Але виявилося, що замінити звичайне людське спілкування просто нічим.

У підсумку, як тільки закінчився термін оренди моєї квартири, я повернулася в місто. І твердо вирішила, що більше в будинку зимувати не стану. Так, влітку приїду, як завжди. Але взимку в селі робити нічого.

Вам також має сподобатись...