Катя була єдиною дочкою в родині. Мати, яку всі сусіди називали Люскою, зловживала міцним; з батьком Каті вона прожила зовсім недовго, а потім у неї була ціла купа залицяльників, і бідна дівчинка рідко відчувала материнську ласку.
— І навіщо ти взагалі народила дівчинку? Що ти за мати така? З чоловіками крутишся. Немає часу дочкою займатися… Що вона бачить? Пляшки й ваші порожні балачки, та ще й паління — дим стовпом, — дорікали сусідки Люсці.
Вона лише безтурботно посміхалася й махала рукою, навіть не намагаючись щось сказати на своє виправдання.
Але маленькій Катерині пощастило. На одній сходовій площадці з ними жила пенсіонерка баба Ганна. Жінка була самотньою, все життя працювала в школі вчителькою початкових класів. Лише баба Ганна не лаяла Люсю.
Колишня вчителька звикла до дівчинки з самого народження. То вона, катала її в візочку по двору, поки Люся ходила в магазин, то брала до себе в гості, щоб дівчинка не бачила нового нічного гостя матері.
Баба Ганна читає Каті книжки, а дівчинка й запитує її:
— Ти ж баба Ганна, а чому тебе звуть Анною Василівною?
— Можна називати і так, і сяк. Баба Ганна— коротко, просто. А Анна Василівна — більш шанобливо й офіційно. Ось так, — з посмішкою відповідала жінка, — та й потім мені вже стільки років!
— Скільки? — цікавилася шестирічна Катя.
— Майже сімдесят.
— Це багато? — запитувала дівчинка.
— Багато, звичайно. Нумо, давай вчитися читати. А то скоро тобі до школи, треба, щоб ти читала швидко, — сказала баба Ганна.
— Швидко? Це як, бігом? — дивувалася Катя.
— Так, так швидко, щоб очі бігали за літерами… — сміялася колишня вчителька.
— І чого ти весь час з Катериною возишся, Анно? Не втомилася? Ти ж не рідна бабуся! Тобі й самій відпочинок потрібен, — говорили сусідки.
— Нічого, я вже не можу без нашої Каті. Вона цікава й здібна дівчинка. Поки є сили, буду їй допомагати, а то ж самі бачите, що з матір’ю. Але, може, й схаменеться вона, дай Боже… — беззлобно відповідала Анна Василівна.
Сусіди розуміли: Анна, яка не мала власних дітей та сім’ї, віддавала тепло своєї душі сусідській дівчинці. А Катя дуже любила бабусю Ганну, ніби та була її рідною бабусею.
Не раз Люся дякувала сусідці. Однак потрібні були кошти, щоб виховувати доньку, а Люся не могла втриматися на роботі. То працювала прибиральницею в магазині, то прибирала на вокзалі, а останнім часом жила за рахунок підтримки чергового співмешканця.
Катя пішла до школи і добре вчилася. Після уроків вона відразу йшла до баби Ганни, щоб робити домашнє завдання. Дівчинка розповідала все про школу, про новини, про теми уроків, і Анні Василівні часом здавалося, що вона й не пішла з роботи, а викладає вдома.
Одного разу, повертаючись зі школи, Катя побачила, що баба Ганна підмітає двір.
— Ти що, ба? — здивувалася дівчинка, — хіба наша двірник тітка Клава не працює?
— Вона у відпустці, а мене попросили її замінити, — засміялася бабуся Ганна, — чому ти дивуєшся? Я ще не зовсім старенька, можу й попрацювати.
Але відпустка Клави закінчилася, а бабуся Ганна все працювала й працювала. А у Каті з’явилися нові речі: сукня, спортивний костюм, чешки, туфельки та колготки на холод.
— Дякую, бабусю, — Катя обіймала й цілувала Анну Василівну.
Сусіди спочатку зітхали, а потім теж почали приносити Каті речі та іграшки, що залишилися після їхніх дітей.
– Візьміть, Василівно, ось ці майже нові речі, а ще іграшки та книжки. Нехай Катя радіє, — казали вони.
Люсці теж прямо в очі висловлювали все, що про неї думають, коли бачили її нетверезою.
— Якщо будете на неї тиснути, вона мені Катю не віддасть, — побоювалася Анна Василівна, — краще б її залишити в спокої. Не дратувати…
Катя росла й жила в двох домівках. І в матері, і в бабусі Ганни. У школі в неї все йшло добре. Анна Василівна раділа, а Люся пишалася дочкою.
Анна Василівна вже не працювала двірником. Дівчинці кілька разів надавали матеріальну допомогу в школі, а Люся влаштувалася там працювати в їдальню.
Анна Василівна та всі сусіди хвалили Люсю і всіляко наставляли її на здоровий спосіб життя.
Але щойно Катя підросла й вступила до училища, як мати знову почала вживати. Люся озлобилася на життя, навіть на бабу Ганну, скаржачись сусідам:
— І ось що вона зробила з моєю дівчинкою? Наче зачарувала. Катя відразу до неї біжить, а до мене заглядає вже потім. А адже я ж рідна мати.
— Ага, тільки що б ти робила без Василівни, коли Катя була маленькою? А тепер вона вже виходить заміж. Ось, з кавалером ходить. А раніше ти більше про себе думала, ніж про малечу, — не давали Люсі спокою сусідки.
Баба Ганна останній рік почувалася погано. Вона багато хворіла, ослабла, і все частіше біля під’їзду навпроти її вікон зупинялася «Швидка».
Одного разу Катя прийшла додому, побачила бабусю в такому стані, сіла поруч із нею на дивані, взяла її за руку й сказала:
— Бабусю, не хворій. Дочекайся мене…
— Як це? Ти кудись збираєшся поїхати? — здивувалася Анна Василівна.
— Ні, не їхати. Я закінчую училище і виходжу заміж. За свого Ігоря. Ми кохаємо одне одного. У нього є будинок, який дістався від бабусі. Його батьки віддадуть його нам після весілля.
Я вже сказала Ігорю, що тебе тут одну не залишу… Ти старенька й хвора. Заберемо тебе до себе. Там три кімнати. Тобі одну відведемо… Потерпи, бабусю… — просила Катя.
— Куди ж я тобі? Такий тягар… — зніяковіла бабуся Ганна й поцілувала Каті руку, — моя дівчинко… Тобі треба буде народжувати, доглядати за чоловіком. А я… мені вже скоро пом.рати. Не хвилюйся. Я прожила велике, довге життя. І в мене є ти.
— Мовчи, бабусю, я все одно тебе заберу і доглядатиму за тобою, як ти доглядала за мною. Ближчої за тебе в мене нікого немає… — прошепотіла Катя.
— Тихіше, тихіше… Не кажи так матері. Вона образиться, — відповіла баба Ганна, — проте я чекатиму, поки ти вийдеш заміж. Хочу порадіти за вас. Ось це щастя! Почекаю. Потерплю…
Катя посміхнулася, поправила подушку й пішла додому. Тепер вона щодня доглядала за бабою Ганною, готувала їжу та підтримувала чистоту в квартирі.
Одного разу баба Ганна зустріла дівчину з особливо щасливим виразом обличчя. Вона навіть підвелася з ліжка й підійшла до письмового столу.
— Катю, скоро твоє весілля. Боюся, що мені доведеться лягти в лікарню, щоб підлікуватися. Не хвилюйся. Завтра приїде юрист, і я оформлю дарчу на свою квартиру на твоє ім’я. Так я вирішила. Тож не запізнюйся.
Катя зніяковіла, а потім обійняла бабусю й розплакалася.
— Та у мене ж залишиться квартира від матері… і у нас з Ігорем є будинок.
— Так будинок не твій, а Ігоря. Це — по-перше. Ти ж знаєш свою матір. Вона ненадійна. Квартиру може й продати, і ти сама знаєш, на що підуть гроші. А мою, хоч і невеличку, тримай. Вона буде твоєю. Раз і назавжди.
Гніздечко — це найголовніше. Воно гріє… — бабуся обійняла Катю. Через три дні вона лягла до лікарні.
На весіллі Каті Анна Василівна не змогла бути присутньою, ноги її вже не тримали. А коли Катя приїхала до лікарні, щоб провідати її, ліжко в палаті, де лежала бабуся, вже було порожнім.
— Анну Василівну виписали? Де вона? — здивувалася Катя.
— Вона пом.рла, — коротко відповіли їй медики.
Катя на негнучих ногах підійшла до вікна і, спершись на підвіконня, беззвучно заплакала.
Мати Каті теж не прожила довго. Через рік її теж не стало — не витримало серце.
Катя не могла, не мала права довго сумувати й мучитися. Вона носила під серцем дівчинку. Треба було взяти себе в руки й готуватися до по.огів. Чоловік Ігор підтримував її й був на сьомому небі від щастя, коли народилася донечка. Катя відразу знала, як назве доньку — Анною.
— Гарне ім’я, — раділи сусіди, — Анна, Аня, Ганнуся.
