Я працюю продавцем у відділі важкого товару і мені постійно потрібно звертатися за допомогою до вантажників свого гіпермаркету. Вперше в житті я не можу знайти контакт із чоловіками.
Один із них настільки мені неприємний зовні, женоподібний, що я навіть його на ім’я назвати не можу. Я не хочу нікого образити, але людина постійно ухиляється від своїх обов’язків, відповідає в такому тоні, що вже нічого й не хочеться.
Він може казати, що зараз прийде, і не прийти. Іду знову за ним, починає кричати, щоб мозок не виносила. Я від безвиході починаю плакати, думаю звільнитися.
В такій атмосфері дуже складно працювати, тобто покупець стоїть, чекає, а наша один до одного неприязнь ускладнює процес. З другим трохи інше. Його ненавидить весь колектив.
Він хам, але всі мовчать, а я мовчати не вмію, я йому говорю в обличчя, що ти на роботі і будь добрий виконувати, звідси і його неприязнь до мене, каже, що диктую йому що робити.
Якось нас викликало начальство і ставили питання, чому не спрацюєтесь ніяк. Я мовчала, а в нього як почало литися. Жах, і це чоловік? І після цього мені сказали, якщо не знайдеш контакту звільнимо.
Ридала від несправедливості добу. Ну і почала я кланятися, посміхатися нещиро, але налагоджувати контакт загалом. Налагодити не вдається, все одно крізь зуби цідить.
Про себе: я уявляю собою людину лідера, зі строгою стриманістю, нікого не облизую, але й образити не дозволяю себе. Девіз такий — робота є робота, і якщо людина мені неприємна, це моя особиста проблема.
Що робити не знаю, мене це дуже гнітить. Справа в тому, що вони не вважають, що вони не праві, ніби так і треба, я ніхто, а вони вантажники з вищого суспільства і нікому нічим не зобов’язані і налагоджувати стосунки, не в їхніх інтересах.
