Під ранок Тетяні наснився дивний сон: ніби її син, Льошка, стоїть на ґанку і стукає в двері…
Вона схаменулася, різко підхопилася і, шльопаючи босими ногами, побігла до дверей.
Знесилена, вона притулилася до дверного косяка і завмерла. Тихо. Нікого. Такі сни їй снилися часто і постійно обманювали, але кожного разу вона бігла до дверей і відчиняла їх навстіж.
І зараз теж відчинила і стала вдивлятися в нічну порожнечу. Тиша і сутінки ночі оточували її. Намагаючись вгамувати серце,що колотало, вона присіла на сходинку ґанку. І в цій тиші раптом пролунав якийсь сторонній звук: чи то писк, чи то шурхіт.
«Знову сусідське кошеня заплуталося», – подумала Тетяна і пішла визволяти малюка з кущів аґрусу, як робила не раз.
Але це було не кошеня, Тетяна зрозуміла відразу, коли смикнула за ганчірочку, що стирчала з куща. Ганчірочка виявилася старенькою кольоровою пелюшкою, і вона смикнула її сильніше. І остовпіла…
На куточку пелюшки лежала маленька дитина. Дитина була зовсім голенька, мабуть, розмоталася, поки лежала, це був хлопчик. Судячи з пупка, який ще не відпав, від народження йому було всього нічого.
Дитина вже не могла навіть кричати, вона була мокра, зовсім знесилена і, мабуть, голодна.
Коли Тетяна взяла її на руки, вона слабо запищала. Не пам’ятаючи себе і абсолютно не розуміючи, що робить, вона притиснула хлопчика до себе і побігла в будинок.
Тут же знайшла чисте простирадло, сповила дитину, накрила теплою ковдрою і стала гріти молоко. Вимила пляшечку, знайшлася і соска, що залишилася з весни, коли вона випоювала маленьке козеня.
Хлопчик чмокав і захлинався від жадібності, а потім, зігрітий і наїдений, заснув. Світало, але Тетяна нічого не помічала, вона думала про свою знахідку.
Їй самій було за сорок, і в селі молодь називала її вже тіткою. Чоловіка і сина вона втратила в один рік, не повернулися зі служби, тож залишилася на цьому світі зовсім одна.
Ніяк не могла звикнути до своєї самотності, але гірка правда життя постійно нагадувала їй про це, і незабаром вона навчилася покладатися тільки на себе.
А зараз вона розгубилася і не знала, що їй робити далі. Вона поглянула на хлопчика – він спав, солодко сопучи, як сплять всі маленькі діти. І тут їй в голову прийшла думка порадитися з сусідкою, вона ще раз поглянула на малюка і пішла до Галини.
У Галини в житті, все було гладко і спокійно: чоловіка і дітей у неї ніколи не було. Жила в своє задоволення. Всі її чоловіки були ті, що приходили і йшли, яких вона ніколи не утримувала і особливо не жалувала, якщо щось було не по ній.
Зараз Галина, красива і статна, стояла біля свого ґанку, в накинутому на плечі пледі, потягуючись під теплими променями сонця, що сходило. З подивом вислухавши розповідь про нічну подію, вона коротко сказала:
– Ну, і навіщо тобі це? – і пішла в будинок.
Встигла помітити Тетяна краєм ока, йдучи, як ворухнулася фіранка на її вікні, значить, ночував черговий залицяльник. «Навіщо? І справді, навіщо?» – прошепотіла Тетяна.
Прийшла додому і зібралася: погодувала дитину, загорнула в сухе, зібрала їжу в дорогу і пішла на велику дорогу ловити попутку до міста. Машину чекати довелося недовго, через п’ять хвилин біля неї загальмувала вантажівка, що їхала до міста.
– До лікарні? – запитав водій, кивнувши на згорток в її руках.
– До лікарні, – стримано відповіла Тетяна.
У дитячому будинку, поки оформляли документи на підкидька, вона не могла позбутися думки, що робить щось не так, не по совісті, ця червоточинка в серці не давала їй спокою.
І ще так порожньо було на душі!
– Як хлопчика назвемо? Яке ім’я у нього? – запитала завідуюча.
– Ім’я? – перепитала Тетяна, на секунду замислилася і сказала, несподівано для себе, – ім’я у нього Льошка.
– Гарне ім’я, – сказала завідуюча, – у нас тут багато Льош. Зрозуміло, у кого родичі не вижили, а ось таких, як твій, незрозуміло хто кидає. Зараз чоловіків немає, радіти треба дитинці, а тут на тобі, кинула! Зозуля, а не мати!
І начебто не на її адресу були сказані слова, але так недобре стало у Тетяни на душі! Повернувшись додому вже під вечір, вона увійшла в свій порожній будинок і запалила лампу.
І тут на очі їй потрапила стара пелюшка Льошки. Вона навіть не викинула її тоді, а просто відклала в сторону. Зараз вона взяла її в руки і сіла на ліжко.
Машинно перебираючи руками цю стару мокру пелюшку, вона сиділа так деякий час, немов ні про що не думаючи. І тут її руки намацали в куточку пелюшки якийсь вузлик. І в цьому вузлику виявилися маленький сірий папірець і простий дерев’яний хрестик на шнурку.
Розгорнувши папірець, Тетяна прочитала: «Мила, добра жінка, пробач. Мені ця дитина не потрібна, я заплуталася в житті, завтра мене вже не буде на світі. Не покинь мого сина, зроби для нього те, чого я не зможу для нього зробити». А далі стояла дата народження дитини.
І тут Тетяну прорвало: вона ридала і вила. Сльози лилися рікою, а вона вже думала, що у неї їх немає, все виплакала.
Згадалося їй, як вона виходила заміж і якими щасливими вони були з чоловіком. А потім народився Олексій – і знову щастя у них.
У селі жінки їй заздрили: від щастя Тетяна світилася вся. А чому ж не світитися, якщо чоловік – коханий, син – улюблений. І чоловіки її теж любили і обожнювали.
Син закінчив курси шоферів і пообіцяв, що покатає її на новій машині, яку йому обіцяли дати в колгоспі. А тут така біда трапилася…
У серпні принесли їй страшну звістку про коханого чоловіка, а в жовтні того ж року – про сина. І все, закінчилося щастя Тетяни назавжди, померк білий світ.
І стала вона такою ж, як усі, як майже кожна друга в селі. Схоплювалася вночі і бігла до дверей, відчиняла їх, вдивляючись у нічну темряву… А там нікого не було, тільки нічні шерехи та сусідське кошеня-бідолаха. Ось і цієї ночі вона не могла заснути, бігала на вулицю, слухала ніч і все чогось чекала.
Вранці Тетяна знову поїхала до міста. Завідуюча дитячого будинку впізнала її відразу і не здивувалася, коли вона заявила, що хоче забрати хлопчика назад.
– Добре, – сказала завідуюча, – забирай, з документами допоможемо.
Загорнувши Льошку в ковдру, Тетяна вийшла з дитбудинку з іншим серцем – там вже не було тієї всепоглинаючої туги і порожнечі, яка жила в ньому всі ці роки самотності.
Там заселялися вже інші почуття – щастя і любові. Якщо людині судилося бути щасливою в житті, значить, вона неодмінно буде такою, ось це ж і сталося з Тетяною.
У порожньому будинку її зустріли тільки фотографії чоловіка і сина на стіні.
Але цього разу їхні обличчя Тетяні здалися зовсім іншими, не серйозними і навіть не скорботними, а ніби просвітленими, м’якими, схвальними і підбадьорливими.
Тетяна притискала до себе маленького Льошку і сама собі здавалася сильною – адже йому довго потрібна буде її допомога і захист.
– А ви мені допоможете, – сказала вона фотографіям.
Минуло двадцять років. Олексій виріс ставним і мужнім. Не одна дівчина мріяла про щастя з ним, тільки він вибрав ту, до якої серце прикипіло.
Звали її Люба. Одного разу Льошка привів Любу до матері знайомитися, і тут Тетяна остаточно зрозуміла: її син виріс, став справжнім чоловіком. І благословила молодих.
Відгриміло весілля, молоді почали вити власне гніздечко. Через деякий час з’явилися діти, наймолодшого сина назвали Льошкою, і Тетяна стала багатою на рідню.
Однієї ночі вона прокинулася від шуму за вікном і пішла за звичкою до дверей. Відчинила їх і вийшла у двір. Наближалася гроза, неподалік блискало.
– Дякую тобі, синку, – тихо сказала Тетяна в темряву, – тепер у мене цілих три Льошки, і всіх вас я люблю.
Зашуміло велике дерево біля ґанку, яке посадив її чоловік, коли народився Льошка, а попереду блиснула блискавка, як сонячна посмішка Льошки…
– Все вони знають, все вони бачать і схвалюють,- думала Тетяна зачиняючи за собою двері…
Спеціально для сайту Stories
