Оля дуже кохала свого чоловіка.
Сашко, чотирирічна Танюшка, їхня донечка, та бабуся, яка і виростила Олю (її батьки трагічно покинули цей світ, коли дівчинці ледь виповнилося два роки) – найближчі, найрідніші люди, заради яких вона була готова на все.
У всякому разі, так завжди думала Оля, коли ніжно обіймала чоловіка, який повернувся з роботи; коли Танечка мчала доріжкою дитячого садка назустріч із радісним криком: “Моя мама прийшла”; коли щодня дзвонила старенькій бабусі, яка так і залишилася жити в невеличкому провінційному містечку, хоч Оля завжди кликала її переїхати до них у столицю, аби бути ближче одне до одного.
Навіть коли чоловік став дратівливим і нервовим, коли перестав приносити в дім зарплату (то фірма на межі банкрутства, то пограбували по дорозі), коли Сашко, ховаючи погляд, забрав гроші, які вони удвох відкладали на літню поїздку до моря, невиразно бурмочучи, що треба виручити одну дуже добру людину, кохання Олі анітрохи не похитнулося.
Воно, це саме кохання до Сашка, встояло навіть тоді, коли в один із вечорів чоловік нарешті зізнався, що грає в карти і в нього настала в грі чорна смуга.
Сашко валявся в ногах, притискав і цілував Олю і Танюшку, говорив, що біс поплутав, і що дорожче за них у нього нікого немає, і що він більше ніколи не візьме карти до рук, але борг потрібно віддати, інакше…
Оля плакала, притискала голову чоловіка до своїх грудей і без жалю дозволила винести з квартири і новий телевізор на пів стіни, і ноутбук, віддала свої золоті сережки (подарунок від бабусі на повноліття), золотий кулончик (єдину пам’ять про матір, якої вона хоч і не знала, але та жила в її серці завдяки старим фотографіям та розповідям бабусі), каблучку, подаровану вже самим Олександром.
“Життя складна штука Оленька”, – лунали в голові слова бабусі, – “і кожен, чуєш, кожен може оступитися. Найпростіше затаврувати людину ганьбою, відвернутися і піти. Цього у нас зараз достатньо, це часто-густо.
Усі дуже горді й самолюбні стали. А ось допомогти людині, пробачити, якщо бачиш щире каяття – це далеко не кожен може. Бо самому потрібно бути Людиною з великої літери. Не всі бувають сильними, хтось оступається… і пішло-поїхало по похилій. А може, цьому, хто оступився, руки не вистачало, щоб хоч трохи зачепитися і вилізти з болота. Так от, онучко, ти не поспішай, не гидуй-то свою руку простягнути. Ніхто поганим не з’являється на цей світ. Усе можна виправити за бажання, усе “.
– Ми впораємося, Сашко, обов’язково впораємося! Тільки обіцяй, що більше ніколи…
– Оленько, рідна, клянуся!
Тоді вона не тільки простягнула руку, вона і плече своє підставила: взяла кредит на своє ім’я, Оля дуже кохала чоловіка і життя без нього не уявляла.
Її величезне кохання пішло в одну мить п’ять місяців по тому, коли до них у квартиру увірвалися кілька чоловіків неприємної зовнішності і погрожували.
Оля підписала всі папери, що їй тоді підсунули. А коли чоловіки пішли, схопила, застиглу від переляку, доньку на руки і вибігла геть із тепер уже чужої квартири.
***
– Що робити? Як тепер жити?! – ридала Оля, сидячи на кухні в бабусиній квартирі. – Я так злякалася, що тільки наші з Танею документи й схопила. Але я більше туди не поїду, нізащо!
– І не треба нікуди їхати, Оленько, – гладила бабуся онуку по голові, як у дитинстві. – Головне – ви живі й у безпеці, а речі, гроші – це справа наживна. Я тут на чорний день собі дещо відклала, купимо речі вам необхідні, роботу знайдеш та моя пенсія, проживемо… Усе владнається.
– Ба, я ж йому навіть твої сережки і мамин кулончик віддала… Дурепа, так, ба?
– Ні, Оленько, не дурепа, ти все правильно зробила, як тобі серце веліло. Шкода пам’яті, звісно, але зате терзати себе не будеш, що чоловіка не врятувала, коли могла. Це важливіше.
– Так адже і не врятувала…
– А це вже не твоя провина, дитинко. Забудь його, руку допомоги простягають тільки раз… – суворо закінчила бабуся, і Оля якось одразу заспокоїлася.
Але найстрашніше відкрилося наступного дня: Танечка перестала розмовляти. Дівчинка сиділа, як застигла лялька, не виявляючи ні до чого інтересу.
– Нічого, Оленько, відійде, дай час, – тихо сказала бабуся.
***
Йшов час. Танечка справді трохи ожила. Вона все прекрасно розуміла, що говорили їй мама і бабуся, сама одягалася, їла, була слухняною, але не розмовляла і не посміхалася.
“Вона схожа на маленьку стареньку”, – зловила Ольга себе на думці. Звісно, дівчинку треба було показати хорошому, досвідченому психологу, але від бабусиних заощаджень після купівлі найнеобхідніших речей для Олі й Тані вже нічого не залишилося, а сама Ольга ніяк не могла знайти роботу.
Майже всі підприємства в місті припинили своє існування, а ті, що залишилися, були повністю укомплектовані співробітниками, і ніхто ніде не був потрібен.
Бабусиної пенсії ледь вистачало на комуналку і їжу, який вже тут хороший дитячий психолог з його-то цінами.
Нарешті життя вирішило, що випробувань з Олі поки що досить, і посміхнулося: з однієї з фірм Ользі зателефонували. І хоча там було два тижні випробувального терміну, і зарплата не така вже й хороша, але Ольга з радістю погодилася, це краще, ніж узагалі нічого.
Весь цей час Танею опікувалася переважно бабуся. А оскільки грошей майже не було і повести куди-небудь для розваги правнучку не було можливим, старенька ходила з дівчинкою туди, де не треба платити.
Вона показувала Танечці дерева на подвір’ї, квіти на клумбах, пташок, які весело перелітають із гілки на гілку, сусідську кішку Мусю.
Вони часто ходили у скверик, що був неподалік від будинку, у якому місцевий меценат обладнав собачий майданчик.
***
Безпородний великий пес лежав у густій зелені кущів, що росли по периметру, за сітчастою огорожею, собачого майданчика, і з тугою спостерігав за господарями та їхніми собаками, що весело пустували всередині.
Він приходив сюди щодня, щоб ось так, крадькома, поспостерігати за чужим щастям. Адже жодна розумна жива істота не може жити без щастя. Нехай не його, нехай чуже, але воно давало надію, давало змогу мріяти, і дощ ставав не таким уже й мокрим, а шлунок – не таким уже й пустим.
Пес дивився на цих людей і собак, поклавши свою велику голову на лапи, довго дивився і чекав. Чекав, коли на його очі опуститься чарівна пелена, заради якої він сюди й приходив.
І ось це вже не та вівчарка з блискучою на сонці, доглянутою шерстю стрибає через паркан при слові “бар’єр” і так вправно йде драбинкою, а він!
Не той невеликий тер’єр, що так чітко виконав команду господаря “апорт”, а тепер віддано зазирає йому в очі, в очікуванні похвали, це він! І тільки йому адресовано: “Молодець!”
І хіба це золотистий ретривер з усіх лап мчить за м’ячиком? Нісенітниця яка, звичайно ж це він!
І, природно, не цей доберман подає господині лапу, віддано дивлячись в очі, висунувши язик і пускаючи слину від надлишку почуттів, це він!
І тільки його так щиро цілує господиня і притискає до себе, тільки його!
Щастя величезною хвилею накрило безпородного пса, який тихо лежав за кущами, весело заходив з боку в бік кудлатий хвіст у реп’яхах, з горла вирвалося радісне скиглення, від чого чарівна завіса одразу ж зникла. Пес тяжко зітхнув, ще раз із тугою подивився на мешканців собачого майданчика, серед яких його, звісно ж, не було, і понуро побрів геть у пошуках їжі.
Цих дивних бабусю і дівчинку, що стояли біля сітки собачого майданчика, пес помітив одразу. Вони стояли за сіткою, як і він, і так само як він, спостерігали за господарями та їхніми собаками.
Це дуже здивувало пса, бо люди так себе не поводять. Вони або приходять сюди погратися зі своїми собаками, або просто проходять поруч, мимохідь поглядаючи на майданчик, одні посміхаються, інші невдоволено бурчать.
І ще одна дивина вразила пса: старенька постійно щось говорила дівчинці, посміхалася, сміялася, показуючи на маленького рудого песика, який за командою “бар’єр” хвацько мчав до невисокої поперечини, а потім зупинявся, винувато повертав свою мордочку в бік господарів, і на животі проповзав під перешкодою.
Тут пес був повністю згоден зі старенькою – це було навіть йому смішно. А ось дівчинка не сміялася, не стрибала, не кричала, не плескала в долоні, як усі діти, вона просто дивилася і мовчала. Усе це було незвично і якось неправильно в розумінні пса.
Поспостерігавши за дивною парою кілька днів, пес раптом несподівано дійшов для себе висновку, що ця дівчинка мовчить тому, що сумує про те, що в неї немає собаки, з яким би вона могла так весело гратися на майданчику.
Ну, звісно ж, адже він теж сумує від того, що в нього немає господаря!
Після такого висновку пес уже хотів було вибігти з кущів із радісним гавкотом, пропонуючи себе як собаку, з яким можна зайти на жаданий майданчик, але вчасно зупинився.
Перед його уявним поглядом одразу ж промайнули картинки пам’яті, як жінки швидко хапають на руки своїх дітей, тільки-но він потрапляє їм на очі, а чоловіки голосно кричать: “Геть! Пішов геть”, – деякі кидають у нього камінням або палицями.
І найприкріше, все це відбувається тільки тому, що він великий. Скільки разів його гнали звідусіль тільки за те, що він великий! А як стати маленьким пес не знав. Тому й продовжував мовчки спостерігати за дівчинкою та бабусею з кущів.
Кажуть, що коли діти маленькі, вони можуть бачити і відчувати те, що дорослій людині, на жаль, уже неможливо.
Можливо, Таня відчула мовчазний заклик пса, наповнений тугою і болем, а може, просто випадково обернулася і побачила, що з кущів стирчить кінчик чорного носа собаки, про це ми ніколи не дізнаємося.
Тільки того дня бабуся з подивом і радістю зазначила, що дівчинка чимось зацікавилася і не стала заважати онуці, просто спостерігала.
Таня підійшла до кущів, присіла навпочіпки, очі дівчинки зустрілися з очима собаки… а за хвилину Таня простягнула руку й обережно помацала великий чорний ніс.
Його вперше не злякалися! Від надлишку почуттів пес вдячно лизнув маленьку долоньку, Таня обернулася до бабусі й заклично помахала рукою, бабуся від несподіванки привалилася спиною до сітки: її правнучка посміхалася!
– А хто це в нас тут ховається? А ну, виходь, покажися нам, – радісно затараторила старенька, крадькома змахуючи сльозинку. – Та ти боягуз, братику, як я погляну!
Посмішка на обличчі дівчинки розтягнулася на весь рот, голова енергійно закивала на знак згоди з бабусею.
– Ух, який ти великий! – трохи злякано вигукнула старенька, коли пес нерішуче виліз із кущів. – А брудний який, батюшки, ще й худий, одна шкіра та кістки! І звідки ти тільки такий узявся?!
Старенька все говорила й говорила, а пес то сором’язливо опускав голову, ніби перепрошуючи за свій розмір, недоглянутий вигляд і худорлявість, то дивився захопленим поглядом на дівчинку, яка витягала з його шерсті реп’яхи, гладила по голові й усміхалася.
Ось її рука опустилася в кишеньку платтячка і перед носом пса виник маленький бублик на дитячій долоньці, який він обережно змахнув своїм великим язиком до рота і, блаженно примруживши очі, захрустів.
Таня посмикала бабусю за поділ спідниці і благально подивилася в очі.
– Такого-то великого! – сплеснула руками старенька. – Так, його ж годувати треба! Тут одним бубликом не відбудешся! А в нас і так грошей не вистачає…
Посмішка зникла з обличчя дівчинки, широко відкриті оченята стрімко заповнювалися сльозами…
– Хоча мамка-то твоя сьогодні погрожувала першу зарплату принести, – поспішила додати бабуся і подивилася на пса. – Ну, що, любитель бубликів, підеш до нас жити? Щоправда, крім цих самих бубликів я тобі особливо нічого обіцяти поки що не можу…
Сльози Тетянки миттєво висохли, і вона застрибала, радісно плескаючи в долоні.
– То підеш до нас, волохате страховисько?
Пес мовчки уткнувся носом бабусі в спідницю.
– Тільки ось що, – нерішуче продовжила бабуся, – йти з тобою вулицями міста… не зовсім безпечно… Доведеться йти через пустир, де починається будівництво.
У піднесеному настрої трійця крокувала пустирем.
Бабуся думала, поглядаючи на щасливо усміхнену правнучку, що йде поруч із не менш щасливим великим і брудним псом: “Бруд із нього можна відмити, і миска каші завжди знайдеться, а ось проникнути в душу правнучки, вирвати із заціпеніння – це дорогого коштує, це тільки йому вдалося. Так, дивись, із цим “чудовиськом” Танечка й заговорить… Обов’язково заговорить! Інакше, як вона віддаватиме йому команди?”
До будівельного майданчика, з боку пустиря, залишалося якихось сто метрів, коли з високих заростей амброзії, що росли острівцями на занедбаній землі, вийшла бродяча зграя голодних собак. Люди і собаки завмерли на місці, похмуро розглядаючи одне одного.
Очі бродячих собак горіли голодним вогнем, не віщуючи нічого доброго. Бабуся судорожно притиснула до себе Таню, яка від страху обхопила стареньку за ноги.
– Здається, прийшли…, – прошепотіла бабуся побілілими губами, шукаючи очима якусь палицю.
Пес, що йшов із ними, висунувся вперед, закриваючи собою людей. Із тихого з добрими очима собаки він в одну мить перетворився на лютого звіра: шерсть здибилася, паща вискалилася, з горла вирвалося грізне гарчання. Він готовий був битися, хоча прекрасно розумів, що йому не перемогти в цьому бою, але для пса це було не важливо.
Адже в нього (всього якусь годину тому) з’явилися господарі – це було важливо.
– Дитинко, біжи на будівництво, поклич на допомогу, ніжки в тебе швидкі, біжи, Танюшо, біжи, – швидко зашепотіла бабуся, підштовхуючи дівчинку стежкою, коли їхній пес стрибнув на ватажка.Спеціально для сайту Stories
Танечка бігла щодуху, вона бачила, як відважно кинувся пес на цих злих собак, як ті обліпили його з усіх боків, як бабуся схопила з землі палицю… швидше, швидше.
У робітників якраз закінчилася обідня перерва, і вони, посміюючись, дружно вийшли на вулицю. Перелякана маленька дівчинка буквально врізалася в людей.
– Ти звідки тут взялася?
По щоках дівчинки котилися сльози, губи тремтіли, схопивши своєю ручкою за штанину першого з тих, хто попався, Таня щосили смикала, намагалася тягнути, махала рукою.
– Так, що трапилося, скажи ти толком, не мовчи, – присів роботяга.
Таня на мить завмерла, а потім заплющила очі й закричала, що було сил:
– Врятуйте Бублика!
Під безперервний крик дівчинки: “Врятуйте Бублика”, – роботяги розтягнули і розігнали собак.Спеціально для сайту Stories
– Так, уже… а Бублику-то вашому, схоже, кінець, – важко зітхнув один із чоловіків.
Пес лежав у пилу і важко дихав, життя невблаганно витікало з його тіла з кожною новою краплею крові, що струменіла з безлічі рваних ран.
– Бублик, миленький, – його маленька господиня гладила по голові.
З останніх сил пес лизнув цю маленьку ручку, він був щасливий. Щасливий тим, що нехай і зовсім недовго, але в нього була ця маленька господиня, яка його любила (у цьому пес ні грама не сумнівався), щасливий, що він зумів врятувати, захистити цю маленьку господиню, а ще більше він був щасливий від того, що закінчує своє життя не безпородним і безіменним псом, а Бубликом!
Єдине, чого йому було шкода, так це те, що він так і не встиг жодного разу сходити зі своєю маленькою господинею на собачий майданчик… не встиг показати, що він… Бублик!… набагато краще вміє виконувати команди, ніж усі ці відвідувачі разом узяті…
Очі пса заплющилися і весь світ для нього перестав існувати…
– Бабусю, ну, ти ж усе можеш! – кинулася до бабусі Танечка. – Врятуй Бублика!!!
Цей відчайдушний дитячий крик різанув по серцях дорослих людей. Бабуся подивилася на нерухомо лежачого пса:
– Хлопці, – благально подивилася в очі чоловіків, – він ще дихає, може, вдасться… Допоможіть… Допоможіть врятувати Бублика!
–
– Олю, ти отримала зарплату?! – пролунав крик бабусі в телефонній трубці.
– Отримала, а що сталося?
– Негайно знімай усі гроші і вези у ветклініку, що біля стадіону!
– Так, що сталося, бабусю? Щось із Танею?Кажи!
– Немає часу на розмови, поспішай!
Короткі гудки.
Коли перелякана Ольга вбігла в будівлю найкращої ветклініки в їхньому місті та побачила живу й неушкоджену Таню, від серця відлягло, ноги підкосилися і жінка знесилено впала на стілець. І тут же до неї підскочила бабця:
– Гроші давай!
Оля мовчки простягнула сумочку і притиснула до себе доньку, яка підбігла.
– Ось, дивись, є гроші, є, – кричала бабця, грюкаючи по ресепшену грошима перед молоденькою дівчиною. – Піди й скажи лікарю, що є в нас гроші, нехай усі найкращі ліки сміливо використовує!
– Добре, добре, Ви заспокойтеся, лікар і так усе зробить, що зможе.
– Ні, ти піди і скажи негайно, інакше я не заспокоюся! – продовжувала бушувати бабуся.Спеціально для сайту Stories
Дівчина швидко вислизнула з-за стійки і зникла за одними з дверей.
Такою свою бабусю Оля ще не бачила.
– Бабусю, що ти робиш? – здавлено промовила жінка, але бабця її не чула, вона кинулася за дівчиною і приклала вухо до дверей.
– Бабуся Бублика рятує, – почула Ольга голос доньки і на мить знепритомніла від несподіванки і щастя.
У сотий раз вислухавши запевнення адміністратора в тому, що лікар її почув і всі найкращі ліки будуть запущені в хід для порятунку пса, бабця нарешті знесилено звалилася на стілець поруч з Ольгою.
– Може, ти тепер розповіси, що ж все-таки сталося? – запитала Оля.
Почувши бабусину розповідь, молода жінка аж підстрибнула на стільці:Спеціально для сайту Stories
– І ти хочеш без роздумів віддати всю мою зарплату за порятунок якогось незнайомого бродячого пса?
– Це Бублик, – голосно крикнула Таня, але Ольга не звернула уваги на доньку і продовжила.
– Ну, знаєш, бабусю! Ти хоча б мене запитала. Я вже не кажу про Танечку, яку завтра нарешті зможу повести на перший сеанс до хорошого дитячого психолога за ці гроші! Я вже домовилася!
– Запам’ятай раз і назавжди, Оленько, – карбуючи кожне слово відповідала бабця, жорстко дивлячись єдиній онучці в очі.Спеціально для сайту Stories
– Зараз там, за цими дверима, лікар бореться за життя найкращого психолога всіх часів і народів, і якщо цього пса не стане, то жоден дитячий психолог світу нашій Танечці вже не допоможе! Я сподіваюся, у тебе вистачить розуму, зрозуміти все, що я сказала.
А потім вони ще довго сиділи в клініці, чекаючи кінця операції. І до пристрасного бажання і надії двох людей про те, щоб пес вижив, через деякий час долучилося таке ж бажання і надія третьої людини.
Хтозна, може, саме тому практично безнадійний пес Бублик і вижив.
Минув рік.
– Апор-р-рт! – дзвінко кричала Танечка, намагаючись вимовити цю неслухняну “р”.
І щасливий Бублик мчав, наче вихор собачим майданчиком.
– Бар’єр! – командував дитячий голосок.
І Бублик у граціозному стрибку перелітав через найвищу планку.
– Бублик, до мене! – кликала пса Тетянка.
І Бублик із щенячим повизгуванням притискався до руки.
Він був безмірно щасливий!!! Утім, як і його господині.
