Валентина Петрівна дивилася, як дочка збирає валізу. Марина металася кімнатою, жбурляючи речі абияк:
– Я більше не можу! Не можу цю сірість, ці пелюшки, ці вічні “мама, дай”! Мені двадцять п’ять, а я як стара!
У сусідній кімнаті спали діти – Андрійко, вже великий, семи років, і маленька Сонечка, чотирьох років. Вони ще не знали, що мама їде.
“Назовсім”, – як сказала Марина.
– А діти як же? – тільки й запитала Валентина Петрівна.
– А що діти? – Марина роздратовано смикнула плечем. – Із тобою залишаться. Ти ж краще за мене знаєш, як їх виховувати. От і виховуй!
***
А почалося все з того, що Маринин чоловік не витримав. Просто зібрав речі і пішов, залишивши записку: “Вибач, але так жити неможливо”.
Марина тоді закатила істерику, била посуд, кричала, що всі чоловіки козли. А потім затихла.
Валентина Петрівна бачила – щось надломилося в доньці. Стала дратівливою, зривалася на дітях. Андрійко вже боявся до матері підходити, а маленька Соня плакала, не розуміючи, чому мама така зла.
– Мамо, я на роботу влаштувалася, – сказала одного разу Марина. – У кафе, офіціанткою.
– А діти?
– А що діти? Із тобою побудуть.
Спочатку Марина поверталася пізно – робота, казала. Потім стала пропадати на добу. Приходила весела, пахла парфумами і напоями.
Валентина Петрівна мовчала, тільки губи підтискала. А що скажеш? Доросла вже.
Того вечора, коли Марина збирала валізу, Валентина Петрівна зрозуміла – це кінець. Дочка йшла не на день чи два. Ішла від усього – від відповідальності, від дітей, від материнства.
– Ти хоч розумієш, що робиш? – запитала тихо.
– Розумію! – Марина зачинила валізу. – Розумію, що молодість минає! Що я ще пожити хочу! Що маю право на щастя!
– А вони? – Валентина Петрівна кивнула в бік дитячої. – У них яке право?
– Ой, тільки не починай! – Марина закотила очі. – Із тобою їм буде краще. Ти ж сама завжди говорила, що я погана мати.
– Я такого не говорила.
– Але думала ж! – Марина вже не стримувала голос. – Вічно твої докори, твої поради! Ну ось, тепер сама й виховуй! Буду гроші надсилати, не переживай.
Уранці Андрюша прокинувся рано. Вийшов на кухню – там тільки бабуся.
– А мама де?
– Поїхала, – відповіла Валентина Петрівна. – У відрядження.
Так почалося їхнє нове життя. Валентина Петрівна розривалася між роботою в шкільній бібліотеці і будинком. Андрюша навчився сам відводити Соню в садок, який був через дім від їхнього будинку, сам робив уроки, допомагав із готуванням.
Марина телефонувала рідко. Спочатку раз на тиждень, потім раз на місяць. Говорила швидко, діловито:
– Як діти? Гроші отримали? Ну, все, цілую, у мене клієнти.
А діти росли. Андрій став замкнутим, колючим. Коли мати дзвонила, йшов у свою кімнату. А Соня, навпаки, хапалася за слухавку, щебетала щось, а потім плакала в подушку – мама знову не запитала, чи не приїде вона до них.
Час минав. Валентина Петрівна старіла, але трималася. А що робити? Хто, крім неї?
Гроші Марина надсилала нерегулярно. То п’ять тисяч, то двадцять – мабуть, як заробить. Валентина Петрівна складала їх в окрему коробку: на підручники Андрію, на гурток малювання Соні, на нові черевики обом.
Фотографії зі свят і важливих подій надсилала доньці регулярно: ось Андрій із грамотою за олімпіаду, ось Соня в костюмі сніжинки на святі. Марина у відповідь слала короткі повідомлення: “Молодці! Цілую!”
Валентина Петрівна не нарікала. Тільки іноді, ночами, плакала тихенько в подушку – від утоми, від безсилля, від болю за онуків. Але вранці вставала як завжди – треба було збирати дітей до школи та садочка.Сусідки шепотілися за спиною:
– От же зозуля! Кинула дітей на стару матір.
– А Валентина-то як постаріла, зовсім сива стала
– І не соромно їй? Мати ледве ходить, а вона там…
Одного вечора Андрій, уже підліток, запитав прямо:
– Бабусю, а чому ти їй відповідаєш? Ну, коли вона дзвонить… Ми ж для неї ніхто.
Валентина Петрівна тільки рукою махнула:
– Мати вона вам. Яка не є.
– Ніяка вона не мати! – у голосі хлопчика дзвеніла сталь. – Ти наша мати. А вона… вона просто тітка, яка гроші іноді надсилає.
А Соня все чекала. Кожне свято, кожен день народження запитувала:
– Бабусю, а мама приїде?
– Можливо, сонечко, можливо…
Але Марина не приїжджала. Надсилала листівки, подарунки – дрібнички з магазину сувенірів. А одного разу надіслала своє фото – засмагла, щаслива, з якимось чоловіком.
“Познайомтеся, це Ігор” – написала на звороті. ” Ми скоро одружимося.”
Валентина Петрівна сховала фотографію. Нема чого дітям бачити, як їхня мати будує нове життя без них.
Але час брав своє. Дедалі частіше паморочилося в голові, дедалі важче було підніматися вранці. Лікарі говорили – серце. Потрібно берегти себе, відпочивати більше…
Тільки як відпочивати, коли на тобі двоє дітей?
Коли треба і до школи сходити, і обід приготувати, і уроки перевірити? Коли знаєш, що крім тебе – нікому?
Усе сталося раптово. Валентина Петрівна просто не встала вранці. Андрій знайшов її в ліжку – бліду, з переривчастим диханням.
– Швидка! – кричав він у слухавку. – Швидше, у бабусі серцевий напад!
Соня металася квартирою, плакала:
– Бабусю, не кидай нас! Будь ласка!
У лікарні лікар був серйозний:
– Обширний інфаркт. Стан важкий. Є родичі?
– Так, – Андрій стиснув зуби. – Є мати. Я зателефоную.
Марина взяла слухавку не одразу. На тлі грала музика:
– Алло? Андрюшо? Що сталося?
– Бабуся в лікарні. Інфаркт. Приїжджай.
Пауза. Музика стихла.
– Я… я постараюся. Мені потрібно відпроситися з роботи.
– Постараєшся? – голос Андрія дзвенів від люті. – Твоя мати в реанімації, а ти постараєшся?
Марина приїхала через два дні. Увійшла в палату – модна, красива, чужа. Валентина Петрівна розплющила очі:
– Донечко… приїхала…
– Мамо, – Марина присіла на край ліжка. – Як ти?
– Погано, Мариночко. Зовсім погано.
– Одужаєш! Я тут побуду, допоможу з дітьми…
Валентина Петрівна похитала головою:
– Не знаю, скільки мені залишилося. Але ти їх не кидай більше. Вони вже звикли жити без тебе, але… вони ж твої діти.
Марина мовчала. А що тут скажеш? Що вона вже десять років як не мати? Що своє життя важливіше? Що є Ігор, робота, плани…
У коридорі на неї чекали діти. Андрій – високий, колючий, чужий. Соня – схожа на неї в юності, але з якимись недитячими сумними очима.
– Мамо, – Соня зробила крок до неї. – Ти тепер із нами будеш?
Марина обійняла доньку, дивлячись поверх її голови. Вона не знала, що відповісти. Не знала, чи зможе бути матір’ю після стількох років свободи.
А попереду було найстрашніше – те, чого вона боялася найбільше: звичайне, повсякденне життя з дітьми, яких вона колись покинула.
Валентина Петрівна пішла тихо, уві сні. Ніби втомилася нарешті й відпустила все – турботи, тривоги, вічну відповідальність за чужих дітей.
На прощанні Марина трималася прямо, як струна. Приймала співчуття, розпоряджалася. А всередині билася одна думка: “Що тепер? Що робити з цими майже дорослими дітьми, які дивляться на неї як на чужу?”
Увечері, коли всі розійшлися, Соня підійшла до неї:
– Мамо, я боюся. Ти ж не поїдеш? Не кинеш нас знову?
Марина гладила доньку по голові й мовчала. А за тиждень зателефонував Ігор:
– Кошеня, ну скільки можна? У тебе там начебто все владналося, повертайся. Я сумую.
І вона втекла. Тихо, поки діти спали. Залишила записку: “Мені потрібен час. Я зателефоную”.
Андрій, знайшовши записку вранці, порвав її на дрібні шматочки:
– Усе. Більше немає в нас матері. Краще б вона, замість бабусі.
Соня плакала, замкнувшись у ванній. А потім перестала. Просто замкнулася, пішла в себе.
Минув рік. Андрій вступив до університету, знайшов роботу. Соня замкнулася у своєму світі – школа, дім, книжки. Ніяких подруг, ніяких розваг.
А Марина… Марина намагалася жити як раніше. Але щось зламалося всередині. Ігор не розумів, чому вона раптом плаче ночами. Чому застигає біля вітрин із дитячим одягом. Чому здригається, коли чує слово “мама”.
Одного разу вона влаштувалася працювати в центр допомоги важким підліткам. І там, дивлячись в очі чужих покинутих дітей, вона нарешті зрозуміла весь жах того, що зробила з власними.
Лист вона писала всю ніч. Викреслювала, переписувала, рвала аркуші:
“Я не можу виправити минуле. Не можу повернути вам дитинство. Але я хочу, щоб ви знали – я завжди любила вас. Навіть якщо не показувала цього. Навіть якщо зрадила цю любов…”
