Почалося все 12 років тому. Я закінчила школу та вступила до технікуму, почалося нове та не зовсім зрозуміле життя. Окремо від батьків, в іншому місті. З батьками я ніколи не була близькою, ми не спілкувалися на теми особистого характеру.
Мама навіть не цікавилася тим, що відбувається зі мною поза школою, її цікавили лише мої оцінки і куди далі я піду вчитися. Скажу відразу, що пішла після 9 класу я проти волі батьків, на їхню думку, я мала стати економістом, як сестра, а не кухарем.
Я ж зробила по-своєму, вони змирились. Жити я стала у гуртожитку. Моєю сусідкою стала одногрупниця, дівчинка з неблагополучної родини. Я, звичайно, не була тихою, і могла гульнути. Попри те, що ми були зовсім різні, ми все ж таки потоваришували.
Десь, через півроку, подруга почала зустрічається з хлопцем, він сирота, виріс в інтернаті, кохання у них було не земне. Принаймні, мені так здавалося спочатку, але потім мені було взагалі важко зрозуміти їхні стосунки. Точніше її ставлення до нього.
Вона зраджувала йому, а я не знала, що відповідати йому на запитання, з ким вона була. Незважаючи на її зради, вони продовжували зустрічатись. Я з тих хлопцем потоваришувала. Намагалися змінити подругу на краще, позбавити її залежності. Все було недаремно, але недовго тривало.
На другому курсі ми проходили практику у моєму місті. Звичайно, подругу я запросила жити до себе. Але таке почалося. Вона просто спала з усіма, хто траплявся ї. Слухати про те, що в неї є хлопець, вона не хотіла, а коли він приїхав до нас, то послала його.
Він був страшенно засмучений, звинуватив мене в тому, що я притягла її до цього міста, через мене вони розійшлися. Мені було дуже прикро, але все ж таки він змінив свою думку пізніше. З подругою я припинила спілкування, оскільки вона зв’язалася з жахливою компанією.
Училище вона кинула, а потім і зовсім пропала, а з тим хлопцем у нас почалася міцна дружба. Ні, не кохання, у мене був хлопець на той момент. Просто ми товаришували, розмовляли, радилися, просто гуляли компанією. Але ніхто мене не розумів, як він.
Він приїжджав до мене додому і був у мене тижнями. Мама просто дивувалася, як це так дружити з хлопцем? Потім сталося страшне. Для мене. Він сказав, що любить, а я ні. Він друг, тільки друг, у мене інший хлопець. Він зник на дев’ять років.
З хлопцем я розійшлася, потім вийшла заміж, в мене син, але, не дивлячись на це, всі 9 років я шукала його. Сина народила у день, коли він народився, хотіла взяти його хрещеним, шукала, але не знайшла. Вже почала забувати про нього, але він з’явився.
І знову життя моє змінилося, я тішуся кожному його дзвінку, ми говоримо, як подружки, він все розповідає про себе, я про себе. І начебто все добре, але… Якщо він тиждень не з’являється, я дуже нервуюсь, хвилююся, чи все в нього добре, чи він живий, здоровий. Він мені якийсь надто рідний.
Ні, я люблю чоловіка. Ми сім років разом, і у нас все, як перша зустріч, але Данила мені весь час не вистачає. Якщо мені погано, я можу поділитись тільки з ним, але боюся зробити йому боляче.
Він досі один. Ні дружини, ні дітей. Почуваюсь егоїсткою і не можу зрозуміти, що за почуття пов’язують мене з цією людиною. Як жити далі? Як спілкуватися:? Чи варто спілкуватися?
