Все своє життя «порядний» сім’янин Іван тільки й робив, що наставляв Ганні, своїй дружині, роги. Вона була жінкою терплячою, інтелігентною, але чоловіка не кохала, а заміж вийшла з волі батька. Він сказав, що Іван – хороший наречений, і Ганна погодилася.
Наречений з Івана і справді був хоч куди, але чоловіком він був паршивим, та Ганна вважала його хорошим батьком для їхньої дочки. Заради неї, власне, вона й терпіла зради чоловіка, але треба сказати, що Іван умів ходити ліворуч. Намагався не попадатися дружині.
Про зради Ганна дізнавалася не по помаді на сорочці, а за задоволеною посмішкою чоловіка. І за новим букетом чи дрібничкою, подарунком, якими він «замолював» грішки перед дружиною. Іван працював на заводі та отримував гарну зарплату.
Ганна не мала потреби працювати, вона закінчила виш, але працювати не пішла. Займалася господарством, виховувала дочку, Настю, та розводила пуделів. Іван подбав про майбутнє Насті і купив їй квартиру, а також допоміг тещі добудувати будинок у селі та перевіз її на свіже повітря, ближче до землі.
Фінансово вся сім’я залежала від Івана, тому Ганна не мала права скаржитися на його пристрасть до жінок, але з віком все, що було не так критично, в молодості набуло іншого значення. Шкідливі звички стали більш дратівливими. Іван перестав надавати дружині знаки уваги.
До того ж Ганна була змушена зав’язати з розведенням собак: дочка виросла, народила дитину, і виявилося, що хлопчик має алергію на шерсть. Цуценят роздали, а дорослого собаку відвезли до тещі у село. Ганна залишилася не при справах. Настя сина на бабусю не вішала, справлялася сама.
Її чоловік, на відміну від батька, був вірним чоловіком, а от заробляти не вмів. Тому коли Івана через вік попросили вирушити на пенсію, так вийшло, що в сім’ї не стало джерела доходу, але попри те, що він вийшов на пенсію, Іван не перестав любити жінок.
Тільки тепер не так часто й не кожну, бо дами хотіли чоловіків молодших, а в Івана з віком з’явилася лисина та живіт. Від нестачі жіночої уваги він почав шукати собі розваг. Він подумав і заявив дружині, що вдома не сидітиме.
– Піду назад на завод.
– Ким?!
— Сторожем буду. Грошей у нас не вистачає, підроблятиму.
— Загалом, я теж хотіла тобі сказати, що побачила оголошення і з понеділка виходжу на роботу.
– Та ну? І хто ж без досвіду бабусю візьме? – наче Іван не збирався ображати дружину, але Ганна засмутилася.
Вона хоч і була бабусею, але дозволяла називати себе так тільки онукові, а для чоловіка вона ніякою «бабусею» не могла бути.
— Красиві пані у самому розквіті років мають попит, – Ганна поправила зачіску і залишила чоловіка здивованим.
Вона вирішила тримати інтригу і не сказала, де підроблятиме, а ось Іван був заінтригований. Він помітив, що дружина встала дуже рано, старанно вклала волосся, вбралася у святкову білу блузку та строгу спідницю.
— Чи не надто яскрава помада? – поцікавився він, спостерігаючи за зборами дружини.
— Якраз.
Ганна надягла окуляри і стала схожою на вчительку. Втім, на стильну вчительку, – зазначив Іван. Макіяж і зачіска освіжили образ Ганни і тепер ні в кого не повернувся б язик сказати, що вона бабуся, але ось Іван від недоумкуватості чи на зло, все-таки вставив свої «п’ять копійок», кинувши дружині в спину:
— Не забувай, ти вже бабуся. Поводься відповідно.
Ганна хотіла обернутися і пригрозити чоловікові кулаком, як це могла б зробити сердита бабуся, але вона так не зробила. Вона була ще відносно молодою і навмисно взула туфлі на підборах. Цокаючи по плитці, вона не відповіла чоловікові і пішла назустріч змінам, а Іван потупав на кухню. Йому вперше довелося самому гріти чайник.
— Ну й ну… пішла, сніданок не приготувала. Зате сама нафарбувалася, як мадам на трасі, – бубонів він. – І ким вона влаштувалася?
Увечері він продовжив свій допит.
— Гардеробницею пішла?
– Ні.
— Технічкою у школу?
– Не вгадав.
— Вихователем у дитячий садок?!
— Теж не вгадав.
– А! Знаю! Ти влаштувалася цим, як його догсітером.
– Чого?
– Догсітером.
— Це хто? – підняла брови Ганна.
— Ну, така тітка, яка собак чужих вигулює. Нянькою собачою. Я вчора по телевізору чув, таке слово, смішне. Запам’ятав.
Ганна почала сміятися, та так, що мало не захлинулась чаєм.
— Ні, Іване, моя робота набагато цікавіша і інтелектуальніша, ніж ходити з пакетиком і совочком за чужими собаками.
Іван другу добу думав, ким же влаштувалася дружина. Зрештою, він не витримав і зателефонував дочці.
— Мама в бібліотеці тепер працює, – доповіла Настя.
– Та ну?! – Іван мало не впав зі стільця. – Ясно. Ну, дякую. Піду до своєї сторожки. Я думав, що в неї щось розумне, а тут бібліотека.
— Дуже хороша робота! – Сперечалася дочка.
Але Іван уже втратив цікавіть до цього. Він натяг спортивні штани на неспортивну фігуру і поквапився на службу. Того дня мала вийти буфетниця Рита, яка постійно посміхалася йому очі. Раніше Іван її ігнорував. Рита була не в його смаку і не підходила за віком: вона була трохи молодшою за Ганну.
Тепер же, коли решта кандидаток вернула носа, він був готовий зустрітися і з Ритою. Вона його увагу на обіді оцінила та шансом скористалася. Тепер Івану було цікавіше сидіти у сторожці, але здоров’я трохи не дозволяло виявляти молодецьку силу.
До того ж у сторожці було то спекотно, то холодно, тож Іван почав нудьгувати, коли кілька разів Рита залишилася без десерту в обідню перерву. При цьому йому зовсім не було кому поскаржитися на свій нестабільний стан здоров’я, окрім дружини. І він не забув їй сказати про наболіле.
– Тяжко мені, Ганно. Така робота не на мене.
— Співчуваю, – хмикнула дружина. – А ось у мене робота – просто казка!
— Та я знаю, можеш не брехати. Що там серед книг та пилу може бути казкового? Бібліотека – це минуле століття.
– Іване, минуле століття в тебе в голові. В нас інноваційна бібліотека. Ніякого пилу. Щойно зробили ремонт, скрізь комп’ютери, дизайнерські меблі та молоді, привабливі співробітники, а головний у нас, між іншим, Валерій. Дуже представницький чоловік. Заходь, якщо не віриш. Дивися, і з тебе змахнемо «віковий пил». Може, книжку якусь розумну візьмеш почитати. – Вона хотіла сказати ще багато чого, але вчасно прикусила язика.
Не звикла Ганна з чоловіком сперечатися та сваритися. Простіше було махнути рукою і залишитись при своїй думці, але Івана зачепило зауваження дружини. Він, звичайно, не пішов до неї на роботу, перевіряти чи все там так чудово, як вона розповідала, але на свою службу почав ходити без бажанням. Зрештою, вкотре дивлячись те що, як старанно Ганна фарбує вії, не витримав:
— Дивлюся ти й стрижку змінила? І сукню нову взяла? А вдома одні стегенця, на їжі економимо.
— Курка на обід, бо мені тягати сумки важко та незручно. Я беру те, що маленьке і в мою дамську сумку вміщується.
— Сказала б, що треба… – пробубнив Іван.
Він не любив походи по магазинах, звикнувши, що дружина та дочка про все дбали самі, але Настя виросла та з’їхала, а Ганна тепер могла принести додому тільки найнеобхідніше.
– Вважай, що сказала. На сьогодні вечеря є, а завтра іди у магазин. Ось тобі список.
Іван з самого ранку почав вигадувати причини відмовитися від цього. До того ж, він втомився на роботі. Спочатку не міг розгадати кросворд, а потім прийшла Рита і почала пиляти, що він котрий день до неї не заглядав. Додому він прийшов у такому стані, наче на ньому орали.
— Мені б вітамінів… для підтримки імунітету. Може, купиш? А то я не розуміюся, – він підморгнув дружині.
— Що ж ти, Іване, у магазин не сходив? У тебе на листку цілий список вітамінів був. І морква, і яблука, і гарбуз… тепер і готувати нема з чого.
— Сьогодні не зміг. Курку поїмо, нічого страшного. Ти її якось по-особливому приготуй, щоб вона на курку несхожою вийшла.
Ганна не дуже хотіла після роботи йти до плити, але заради чоловіка довелося. Наступного дня він взагалі захворів.
— Не можу, вдома залишусь. Робота у мене важка, зарплата маленька, велика відповідальність.
– І що тепер? Вдома сидітимеш?
— А куди подітися? Ганно, а може, ти мене в бібліотеку влаштуєш? Якщо у вас там молодий колектив? – пожвавішав Іван.
— Гардеробником?
— Чому одразу гардеробником? Я можу на зміну цьому як його? Представницькому чоловікові. Я піджачок одягну, краватку зав’яжу і хоч міністром сажай.
— Я, звичайно, поговорю про тебе, але дуже сумніваюся. Валерію на пенсію зарано. У нас у бібліотеці багато охочих працювати. Конкурс великий.
— Тебе ж взяли… без особливих нагород.
— Я начитана та ерудована. До того ж у мене педагогічна освіта, вчителька української мови та літератури, якщо ти забув.
— Я не забув, а ось ти вже забула, чому вчили сто років тому.
На цей раз Ганна не на жарт образилася на чоловіка. Вона кинула курку і пішла.
– Ганно? А вечерю хто готуватиме?
– Шевченко чи Леся Українка, – відповіла вона і закрилася у ванній.
— Ганно, ти курку приготуй. Мені що, голодним цілий день сидіти? – спитав він через хвилин 30, коли дружина вийшла з укладкою та макіяжем.
– Сьогодні ти готуєш. Мені треба працювати, – сказала вона і поїхала до бібліотеки.
Звісно ж, Іван нічого не приготував. Він зателефонував дочці, і вона приїхала виручати батька, притягнувши із собою сумки із продуктами. За вечерею витала напруга. Іван образився на те, що на нього образилася Ганна. Настя зрозуміла, що у батьків щось не так, і поїхала додому, щоб не втручатися у їхні справи. А Ганна знову проігнорувала чоловіка, залишивши посуд і перемістившись на диван у вітальні з книгою.
— Загалом я хотів футбол подивитися, – заявив Іван.
– На кухні дивися.
— Там маленький телевізор.
— А тут великий диван та гарне освітлення. Я не можу читати в іншому місці.
– Мені недовго. Там уже другий тайм, – Іван занервував, боячись пропустити щось цікаве. – Ти поки що встигнеш посуд помити. Ганно! Ну, ти чого? Оглухла у цій своїй бібліотеці? Дай сісти, говорю.
Ганна не ворухнулася. Вона лежала на дивані з книгою в руках і все більше розуміла, що її життя було витрачено даремно. Давно варто було розійтися з чоловіком. Не треба було терпіти його заради доньки. Їй варто було раніше почати працювати, тому що тільки зараз вона нарешті відчула себе жінкою.
Її поважали не за котлети та вміння приготувати з курки мільйон страв, не за те, що її пудель умів приносити капці, а за те, що вона напам’ять цитувала класиків і могла розповісти про поетів стільки, що щочетверга у лекційному. залі спеціально організували клуб, який запропонували очолити Ганні.
– Іди обід на завтра готуй і зі столу прибирай, нема чого лежати і ледарювати! – Іван не витримав.
– Не буду, Іване. Набрид ти мені. Відчепись.
— Дочекаєшся, ти Ганно. Піду… і не повернуся. Можливо, бібліотека в тебе інноваційна, а сама ти вже давно «оновленню» не підлягаєш. Залишишся сама, лікті будеш кусати на старості років.
– Не буду, – відповіла Ганна. – Іди прямо зараз.
– Куди?! – злякався Іван і його раптовий потік слів вичерпався.
– А куди хочеш. Можеш до Рити, можеш до Дуні.
— Ти що, про Риту знаєш?
— Дзвонила вона мені днями. Кричала, що я тебе на роботу не випускаю, до ноги прив’язала і тримаю. – усміхнулася Ганна.
Їй уже не було боляче згадувати про це, хоча спочатку дзвінок буфетниці її образив.
— І що ти сказала?
— Послала я її. На хутір метеликів ловити. Дивися, ще кого зловить, молодшого, і без проблем зі здоров’ям. Про це вона також, до речі, мені заявила. Звинуватила, що я тебе навмисно вітамінами не годую для чоловічого здоров’я.
Так що мужик, ти, Іван, ніякий. Триматися мені нема за що. Загалом даю тобі час до ранку. Завтра хочу прокинутися з гарним настроєм, у чистій квартирі і без тебе. Так і бути, посуд за тобою помию сама, востаннє, так би мовити.
Ганна закрила книгу і звільнила диван. Ось тільки Іванові чомусь більше не хотілося дивитись футбол. Вранці він поїхав без нічого. Риті він дзвонити не став, ця наполеглива буфетниця була йому впоперек горла, і на роботу він не ходив саме через неї. Вона не давала йому проходу.
Ну а іти було нікуди, він поїхав до дочки. Спочатку Настя його у себе прийняла, а потім зять вказав на двері. Довелося повертатися до дружини, але Ганна вже встигла відчути солодкий смак волі і зажила так, як ніколи не жила.
— А у самотності теж є плюси, – казала вона своїй мамі, яка відмовляла її від розлучення та поділу майна.
– І які?
— Їм що хочу, прибираю коли хочу, а вдома все одно чисто, а головне, вранці ніхто не займає ванну, – засміялася Ганна.
Їй і справді стало легше жити. Скинула роги, оновилася і в добрий шлях у щасливе майбутнє.
