Зараз я щодня вибухаю через невимиту тарілку або не прибрану іграшку. Я працюю на двох роботах, чоловік теж стомлюється на роботі. У нас двоє маленьких дітей, з ними нам допомагає нянька.
Але няня не готує їжу, не прибирає та не пере, вона не ходить до магазину. Усі ці справи на мені. Мені доводиться після роботи перевіряти домашнє завдання дочки, готувати вечерю, готуватися до наступного дня.
Оплата рахунків, візити до лікарів, вигул собаки та шопінг – це все роблю я. Іноді чоловік може вигуляти собаку, він відвозить дітей до школи та дитячого садка, але після кожного такого подвигу хоче, щоб я хвалила його.
А мені за всю гору невидимих обов’язків та виконаної роботи ніхто не дякує. Чоловік дивується і не розуміє, чому через якусь дрібницю я можу розплакатися. Він мовчки сідає на диван і дивиться телевізор.
А я, проплакавшись у ванній, повертаюся до хатніх обов’язків. Я намагаюся донести до чоловіка, що ми партнери, що обов’язки треба ділити всі обов’язки за замовчуванням і не чекати похвали.
Якщо я його не попрошу винести сміття, то він забуде. Якщо не попрасую йому сорочку, то він у пом’ятій піде на роботу. І так у всьому. Я терплю, намагаюся не погіршувати ситуацію і переводити незручне у жарти.
Але варто мені побачити, як він ходить повз розкидані іграшки, я починаю кричати. Тому що я одразу помічаю безлад і намагаюся його прибрати. Чоловік у мене дуже спокійний.
Він зізнається, що іноді забуває робити те, про що я йому кажу. Але як йому донести, що це не домашнє завдання, не доручення від мами, а те, що він має робити без нагадування?
Я кохаю свого чоловіка і просто хочу трохи допомоги. Через все це ми охолонули один до одного, але про розлучення і мови не може бути. От як йому донести, що я не прислуга, а партнер?
