Родинні історії

Іноді мені здається, що у мене вже є дружина. Ти ніби прийняла на себе цю роль

Упродовж 5 років ми з чоловіком намагалися завести дитину. Скільки сліз було пролито, словами не передати!

Особливо в той день, коли я побачила заповітні 2 смужки. Мені було 30 років, і я розуміла, що з пізньою дитиною можуть бути проблеми. Так, зараз нікого не здивуєш пізньою вагітністю. Але в моєму віці це було не прийнято.

Коли народився син, я досить довгий час була не в собі. Багато думала про те, скільки років пройде, поки він виросте, здобуде освіту, створить свою сім’ю. Поки справа дійде до онуків, я зовсім зостарюся.

Зараз мені 65, синові 35, і він до цих пір не одружився.

Все життя він прожив в рідному домі. Ми з чоловіком були не проти, та й син не рвався з’їжджати. А коли чоловіка не стало, він ще більше до мене причепився.

Я віддавала йому всю турботу, намагалася заглушити свій біль від втрати чоловіка. Але бажання пограти з рідним онуком чи онукою також не покидало мене.

Якось я наважилася поговорити з сином. Мудрувати не стала і прямо запитала, чому він не хоче одружуватися і заводити дітей. Адже повинні ж бути на це причини?

Питання трохи його здивувало. Але він відповів цілком спокійно:

«Мамо, я завжди вважав тебе мудрою жінкою. Невже ти сама не розумієш?

Мені скоро 36 років, і я вже давно не маленький хлопчик. Але все своє життя я прожив в цій квартирі, де все мене опікали. Я ні в чому не потребую, ти дала мені все для комфортного життя. І якщо чесно, я думаю, що залежимо від тебе.

Іноді мені здається, що у мене вже є дружина. Ти ніби прийняла на себе цю роль. Готуєш, переш, купуєш нову білизну, прасуєш сорочки.

Знаю, це звучить жахливо, але я звик до такого життя. Мені комфортно бути несамостійним, мені це подобається. Навіщо ж мені одружуватися і витрачати своє життя на когось ще?

Так, у мене були жінки. Але жодна з них не зрівняється з тобою. Жодна не зможе полюбити мене так само, як ти. Не чекай, що у тебе з’являться онуки. Краще займися чимось цікавим. Може, заведемо кота?»

Шок, неприйняття, сльози … Що я наробила? Своїми ж руками зруйнувала щасливу старість.

А чоловік часто казав, щоб я перестала няньчитися з сином. Як же він мав рацію! Я так сильно чекала дитину, що в результаті присвятила йому все життя.

Носилася з ним днями і ночами, аби йому було добре. Краща школа, університет, одяг. І до чого все це призвело?

Я не знаю, що мені робити тепер. Невже це кінець і залишок своїх днів я проведу, доглядаючи за дорослим сином? Але ж і виставити його не можу, це нерозумно і безглуздо. У мене є тільки він, і я люблю його. Що ж мені робити?

Вам також має сподобатись...