– Мамо, – запитав син перед сном, – а ти любиш Новий рік?
– Звичайно, хіба є люди, які не люблять свята?
– А розкажи, як ти святкувала Новий рік, коли була маленька? Як усі? Ялинка, мандарини?
– Так, – киваю я. – Як усі.
І мовчу. Я дуже добре пам’ятаю своє дитинство. Деякі моменти так чітко, що навіть страшно.
Я пам’ятаю, як здригнулася, коли полізла по цукерки, торкатися яких мені заборонили, бо “це не Новий рік”, і мене гукнула бабуся. Пам’ятаю, як підстрибом бігла за дідусем передпокоєм, який здавався мені, маленькій, дуже довгим. Спіткнулася і боляче-преболяче вдарилася плечем.
Але ось я чомусь зовсім не пам’ятаю ялинки, жодної. Хоча їх там, у дідуся й бабусі, мало бути щонайменше 13 (доки не переїхала до Києва), з яких хоча б десять я мала запам’ятати.
Чому так? Де мій Новий рік? Чому він розчинився в пам’яті, ніби нічого й не було? Я запитую свою двоюрідну сестру: там, у дитинстві, ми, однолітки, всі свята зустрічали разом:
– Ти пам’ятаєш?
– Так, звісно, – киває сестра. – Пам’ятаю.
– Ялинка була, мандарини, салати? Усе було?
– Було, звісно!
Як же так… Чому я не пам’ятаю… Щойно я згадую зиму, пам’ять одразу кидає мене до однієї-єдиної картинки. Завжди. Згадувати її чомусь дуже холодно.
Мені років дев’ять, може, десять. Зима. Вечір. 31 грудня. Уже темно, горять вершкові ліхтарі, йде пухнастий сніг. Люди поспішають додому зустрічати Новий рік. Я дивлюся у вікно.Ми живемо на п’ятому поверсі, і з вікна в нас видно дах магазину “Тисяча дрібниць”.
Там, на даху, на кинутому ящику для інструментів стиснувся Блек. Блек – це чорне дворове кошеня, улюбленець усіх дітей у дворі. Ми всі його підгодовуємо вже майже місяць. Він живе де доведеться. Часто ночує на цьому даху. Дивиться в чужі теплі вікна і мерзне.
Сьогодні ми з сестрою носили йому суп – курячий з локшиною. Він їв у під’їзді, смішно лакав бульйон маленьким червоним язичком. А потім ми пішли додому, в тепло, а він пішов на дах. Під сніг. Зустрічати Новий рік.
Ми з сестрою дивимося у вікно, розпластавши долоньки по склу, і плачемо. По-моєму, нас покарано, незважаючи на свято.
Прибігши додому з порожнім лотком з-під супу, ми вкотре стали канючити і просити бабусю і дідуся дозволити взяти кошеня собі. Ну будь ласка. Ну хоча б на новорічну ніч!
– Тисячу разів уже говорили вам – ні! Знаєш, скільки бруду від котів, він зараз меблі дерти почне, килими, провоняє ним вся квартира. Ні і ще раз ні!
– Ми будемо прибирати, стежити, ми привчимо до лотка, – скиглимо ми з сестрою. – Нічого не буде, ні бруду, ні шерсті.
– Та кого ви обманюєте? Через тиждень награєтеся, а далі мені скинете. Я сказала ні. – Бабуся непохитна. – Тільки котів мені тут не вистачало. Не тріпайте нерви.
– Знову скандал? – лається дідусь. – Бабусю довели, он валер’янку п’є! Ні сорому ні совісті! А ну брись до себе…
Ми зрозуміли, що Блек не житиме з нами, давно вже зрозуміли. Просто на вулиці мороз мінус 18. Якщо Блека взяти на руки, він весь час тремтить… Ми з сестрою понуро дивимося у вікно. За склом, у темряві, прикріплений і освітлений градусник, шкала на якому зрадницьки повзе вниз. Уже мінус 20, і це ще не ніч.
Отже, вночі буде ще холодніше…
Чомусь далі я ніколи не згадую. Боляче й холодно. Я тікаю
від цих спогадів. Зараз я сама мама, у нас є кішка. Я вчу дітей любити її і піклуватися про неї, тому що не можна навчити любити в теорії. Любити можна тільки на практиці: зігріти, обійняти, нагодувати, врятувати. А тоді… Треба згадати, чим усе закінчилося.
Пам’ятаю, у мене течуть сльози. Я бачу цю грудку шерсті на ящику, що стиснулася, сховала лапки під себе. Блек сидить під снігом, і з чорного кошеняти давно перетворився на біле.
– А ну, відлипли від вікон! – велить дідусь.
Ми з сестрою покірно сідаємо на диван і дивимося телевізор, але я все одно бачу Блека, не можу про нього не думати. Я йду в передпокій – там телефон – і набираю номер подруг – сестер Наді та Каті. Вони обіцяли поговорити з батьками, раптом ті дозволять взяти Блека додому.
– Ні, – сумно говорить трубка голосом Наді. – Не можна.
– Ти казала, що просто на одну ніч?
– Так.
– А про мороз говорила?
– Вони знають про мороз.
– А про…
– Олю, нас із Катькою покарали за те, що ми “всі нерви витріпали з цим котом”!
– І нас теж, – зітхаю я і кладу слухавку.
– Зараз будемо проводжати старий рік, – весело каже дідусь. – Сідайте всі за стіл.
Ми сідаємо. У мене немає апетиту і настрою. Я не можу дивитися на стіл, який ломиться від їжі, і на людей, які сидять у теплі, тоді як там, у холоді, замерзає маленьке чорне кошеня, яке нікому не завадить. Я здригаюся від дзвону келихів, дорослі сміються, щось обговорюють. По телевізору йде якась передача.
Одне слово – свято. Я дивлюся в одну точку. У вікно.
– Так, ось ви, обидві, скільки можна нам нерви тріпати? – Раптом дідусь ударив кулаком по столу. Я здригнулася, обернулася на сестру. Вона теж понуро дивилася у вікно.
– Та що з ними робити? – зітхає бабуся. – Ну нехай ,чи що, заберуть цього кота. Сил ніяких немає вже… До завтра хоча б… Замерзне ж…
– Справді? – Ми з сестрою підхоплюємося, синхронно кидаючи табуретки. – Справді можна?
– Давайте, біжіть, якраз півгодини до Нового року… – каже дідусь, махнувши рукою.
– Спасибі! Дякую! Ми миттю. – Ми з сестрою зриваємося з місця, застрягаємо в отворі дверей, на ходу надягаємо шапки, забуваємо шарфи, встрибуємо в чоботи, хапаємо куртки і, ще не вірячи своєму щастю, мчимо вниз, перестрибуючи сходинки.
Я чомусь плачу, але це вже від щастя, сльози такі добрі-добрі, плачу і сміюся, аби тільки встигнути, аби тільки обійняти, притиснути до себе замерзаюче тільце Блека…
Ми вибігаємо на мороз, до ладу не вдягнуті, мчимо до крайнього під’їзду: там, якщо поставити один на одного три ящикі, можна влізти на дах магазину .
Ми підбігаємо до даху, судорожно ставимо ящики один на одного, я підсаджую сестру, а вона потім допомагає залізти мені.
Тут ми бачимо, що до наших ящиків кидаються ще дві тіні, які при найближчому розгляді перетворюються на сестер Надю і Катю.
– Дозволили! Дозволили! – кричать вони, задихаючись від бігу та морозу. – Дозволили забрати Блека!
– І нам дозволили!
– Ми своїх довели…
– А ми – своїх! – ніби хизуємося ми, простягаємо руки дівчатам, витягаємо їх на дах і вчотирьох біжимо до того ящика, у якому на нас чекає Блек, не думаючи, як будемо його ділити.
Але його немає… Ящик порожній. Ми перевертаємо ящик, шукаємо кошеня, бігаємо по даху, кличемо… Ні, немає його… Ми плачемо, всі четверо. Нам здається, що сталося найгірше. Ми забули рукавиці, гріємо руки своїм диханням і ридаємо в голос.
Де ти, Блек? Я задираю голову і бачу, як із вікна нам махає дідусь. Мовляв, швидко додому. Ні так ні.
Ми понуро йдемо до ящиків, по яких залізли на цей дах, зістрибуємо вниз, бігаємо двором, доки остаточно не замерзаємо, і розбрідаємося по під’їздах, навіть не привітавши одне одного з Новим роком. Як же так, Блек?
Ми з сестрою входимо в наш під’їзд. За нами грюкають, ухнувши, вхідні двері. Стан – гірше нікуди. Ніби не свято зовсім. Раптом на сходовій клітці нам під ноги кидається темна грудка…
– Блек! Це ти? Ти, Блек, ура!
Ми ж сьогодні годували його супом просто тут, він, напевно, зголоднів і прийшов сюди, на смачні запахи, погрітися! Ми хапаємо кошеня на руки, відбираємо одна в одної, воно наскрізь мокре, тремтить, починаємо його гладити й цілувати в холодний ніс.
– Біжимо додому, а то вже Новий рік, квапить сестра.
Вбігаємо до квартири, веселі, заплакані, щасливі, всі троє, сестра замотує кошеня в теплий рушник, а я лишаюся в передпокої й квапливо набираю сестрам.
– Він знайшовся, Надю! Він у нас. Сам прийшов, так! Уже в теплі, он курочку їсть. І вас, і вас із Новим роком! У цей час б’ють куранти, усі дорослі кричать “ура!”, і я найголосніше кричу “уррра!”, плескаю в долоні й біжу всіх обіймати, а потім чомусь їм олів’є просто з великої салатниці. Спасибі, спасибі! Ура, з Новим роком усіх!
Я така щаслива! Дивлюся, як сестра кутає Блека, ховає його від гучних гостей, а він полохливо визирає з волохатого рушника – цікаво ж!
Сестра цілує кошеня, притискає до себе, намагається нагодувати (а він об’ївся вже), а я… А я засинаю. Усе пливе перед очима…
Спати хочеться. Відчуваю, як мене переносять на ліжко, як з мене знімають светр, і я падаю в подушку обличчям і бурмочу щось про : “з Новим роком і про добрі прикмети”.
А вранці я прокинулася перша. На моєму ліжку поруч із подушками спав Блек. Я схопилася, розбурхана і щаслива. Блек із нами! І він схопився.
Прокинувся, потягнувся. І ми з ним тихо, щоб нікого не розбудити, пішли в кімнату. Тобто він пішов, а я за ним кралася – так цікаво спостерігати за котом у себе вдома, так здорово!
І ось він, обнюхуючи все на своєму шляху, проходить кухню, ось минає шафку, з якої я крала цукерки, он передпокій, де я вдарилася плечем, ось проходить двері до ванної, входить у кімнату, де був святковий стіл, обходить його й… починає гратися з кулькою, яка висить на… ялинці!
Пам’ятаю! Я пам’ятаю ялинку! Біля дивана стояла, у відрі! І зірку на її верхівці пам’ятаю – червону, наче льодяник. Ще пам’ятаю, що я заборонила Блеку грати з кульками, щоб не розбити.
Іноді пам’ять послужливо ховає від нас болючі спогади, але ж за ними може бути заховане справжнє щастя! Увечері я в подробицях розповідаю цю історію синові.
– А що далі було з Блеком?
– Він так і залишився у нас. У нього неможливо було не закохатися, і нам дозволили його залишити. Бабуся й дідусь його полюбили, так і жив із нами.
– Чудово. А за якої температури замерзають кішки?
– Даню, ну ти як скажеш що-небудь, – сміюся я і цілую його в лоб. – Спи давай.
І син засинає, загорнувшись у ковдру й обіймаючи свою улюблену кішку, яку дбайливо накрив ковдрою. Щоб не замерзла… Адже за якої температури замерзають кішки, я йому так і не сказала.
