Історія свекрухи, що покликала на Різдво не рідного сина, а колишню невістку

Мій син розлучився з першою дружиною 5 років тому. Він зрадив їй, коли дітям було лише кілька місяців. Поки моя колишня невістка днями й ночами поралася з малюками, Андрій жив своїм, новим життям. Але в якийсь момент його таємна панночка поставила питання ультимативно: або розлучення, або вона піде.

Так і сталося. З двійнятами на руках бідна Наташа залишилася сама. Звісно, ​​я не могла не підтримати її. Мені було боляче та прикро від усвідомлення, що мій рідний син здатний на таке. Кинути свою дружину з двома маленькими дітьми і піти до молодої дівчини підло та низько.

Я одразу сказала синові, що не прийму його нову дівчину. Він дуже помиляється, якщо думає, що зможе збудувати щастя на чужому нещасті. Проте Андрій не послухав мене і вже за рік зробив Карині пропозицію. Я навіть на весілля не прийшла. Мені соромно, що мій син наважився вчинити так.

Нині Андрій та Каріна живуть в орендованій квартирі та виховують спільну дитину. Я розумію, що це мій онук, ще один онук… Але не можу прийняти його. Усі мої онуки живуть із колишньою невісткою Наталкою. Я щиро люблю їх і готова зробити заради дітей все на світі.

Я практично втратила зв’язок із своїм сином. Звала його на Різдво, але без нової дружини він приходити відмовляється. А її я бачити не хочу та не збираюся.

Наташа із задоволенням прийняла моє запрошення. З нею ми у чудових відносинах. Святий вечір провели у вузькому сімейному колі. Діти співали колядки, а Наташа допомагала готувати вечерю.

Якщо чесно, то мені її дуже шкода. Вона практично забула про те, що таке жіноче щастя. Все її життя крутиться довкола дітей. На інших чоловіків взагалі не дивиться, аж ніяк не відпустить мого сина. Я не раз говорила з нею про це, але Наталя нічого не може з собою вдіяти.

Отак і живемо: ходимо одна до одної в гості, я допомагаю Наталці з дітьми, а вона називає мене своєю другою мамою. Сумно усвідомлювати, що життя вже не стане колишнім. Але головне, що ми можемо розраховувати на взаємну підтримку та не переживати про завтрашній день.

А син, до речі, навіть не подзвонив мені, щоби привітати зі святами. Чи зможе він усвідомити колись, чому я не можу його пробачити?

You cannot copy content of this page