Історія жінки, що так і не вийшла заміж, бо виховувала доньку своєї сестри

Не можу сказати, що моя історія особливо райдужна, але чим багаті, тим і раді. Мені 37 років, і близько 20 із них я прожила не заради себе. От чесно, такою була ситуація.

Почнемо з того, що у 17 років я стала наче матір’ю. Ні, дитина, а точніше дівчинка, була не моєю, а моєї сестри. Алінка, миле, маленьке створіння, моя племінниця. Сестра залишила її на нас з мамою, а сама поїхала в пошуках кращого життя та «кар’єрного росту».

Було важко, адже юна дівчинка, якою я і була, зовсім не знала, як доглядати маленьку дитину. Насправді голова в той момент була зайнята абсолютно не тим: мрії, стосунки з хлопчиком, задуми на майбутнє. І ось, дитина, на яку не чекали.

Але нічого, виховали, виростили, зробили хорошою людиною. Коли Алінці виповнилося 4 роки, ми оформили офіційне опікунство на маму.

Дівчинка навіть не знала, хто її справжня мати, для неї це була я. Ми ділилися секретами, були як подруги і взагалі стояли одна за одну стіною.

Мої стосунки пішли під укіс. Хлопець ніяк не міг зрозуміти, чому я няньчуся з маленькою, якщо вона навіть не моя рідна дочка.

Він хотів від мене молодості: тусовок, гулянок та всього іншого, що так до вподоби сьогоднішній молоді. Я ж справді взяла на себе роль молодої матусі. Звичайно, ми розійшлися.

Минав час, і я так і не завела серйозних стосунків із надійним фундаментом. Мої думки були зайняті Аліною та її навчанням.

Грошей у принципі вистачало, адже моя мама допомагала. Але практично всі вони йшли на дитину. Одяг, навчання, гуртки за інтересами тощо. Впевнена, сучасні батьки мене зрозуміють.

Своїх дітей, ясна річ, я теж не маю. А як тут можна думати про дітей, якщо чоловіки просто розбігаються з жахом, коли дізнаються, що ти виховуєш доньку одна, та й то не дочку, а племінницю, яку всиновила твоя ж власна мати.

Найдивовижніша і водночас жахлива подія сталася, коли Аліні стукнуло 17. Приїхала моя сестра, її справжня мати. Вся в золоті та з усіма улюбленим смартфоном останньої моделі. Вся у сльозах, «дочка, пробач-вибач», загалом, захотіла малу додому забрати. А Аліна ж її у вічі не бачила. Але нічого, поговорили, я розповіла.

Вгадаєте, що було далі? Моя дівчинка, дочка практично рідна, з легкістю поскакала антилопою в мамину машину. Так, мовляв, буде краще для всіх, бо в мене на її «хотілки» грошей немає і так далі.

Я не їла близько тижня. Не могла пробачити таку зраду. Втішити було нікому. Насамкінець мій директор, чоловік не найбільшої краси, запропонував мені допомогу. Небагато підвищити зарплату, дати пару відгулів. Можливо, повечеряти разом.

Такого повороту я не очікувала, та й думки були не про те. Але мама порадила трохи розслабитися.

Про що це я. Минуло кілька років. Зараз ми з моїм колишнім директором, а тепер і чоловіком чекаємо на дитину. Я повністю оговталася від минулого, знайшла хорошого психолога та зрозуміла свої внутрішні тривоги. Мій чоловік, за сумісництвом найкращий друг і коханий чоловік, повністю мене влаштовує. Але є ще одна новина.

Сестра розлучилася, а круті адвокати її чоловіка обставили так, що ніякого майна їй не дісталося. І вона, звичайно, претендує на квартиру нашої мами.

Так, мама нещодавно пішла. А я принципово хочу, щоб їй нічого не дісталося. От ні копійки. І, ясна річ, хочу підключити для цього зв’язки чоловіка.

Як ви вважаєте, я жахлива людина? Адже таким чином, виходить, я завдаю шкоди і своїй «донечці». Вона, до речі, жодних прав на квартиру не має, адже опікунство скасували, як тільки знайшлася її справжня мати.

Зовсім не знаюся на законах, але своїй сестричці хочу помститися по максимуму.

You cannot copy content of this page