Микита вийшов із конференц-зали з почуттям полегшення: їхній відділ нарешті закрив важливий етап проєкту, але тільки-но зробивши кілька кроків, чоловік машинально дістав телефон. Екран одразу ж засвітився повідомленнями. Одним з останніх було повідомлення від дружини.
“Дзвонили зі школи, у Варі температура, їду за нею”, – цей текст змусив Микиту важко зітхнути.
Він ненавидів, коли діти хворіють. У такі моменти вдома ставало метушливо, шумно. Вони постійно вередували, плакали, кашляли… Усе це заважало йому зосередитися і тільки посилювало бажання втекти подалі. Але втекти він, звісно, не міг.
“Зараз почнеться”, – подумав він.
Микита дістався до свого столу й увімкнув комп’ютер. Серед усіх інших його увагу привернув лист від керівника з вимогами правок до звіту. Він відкрив файл і побіжно пробігся очима по рядках. Завдання було рутинним, але дивним чином, це його потішило.
Робочі моменти, де все гранично зрозуміло і просто: що потрібно виправити, куди натиснути, що узгодити, були для Микити зрозумілішими і простішими, ніж домашні обов’язки і питання виховання дітей…
“Це буквально мій порятунок”, – подумав він, заблокувавши телефон, щоб не бачити нових повідомлень від дружини.
Він сів за звіт і почав методично виправляти текст, концентруючись на цифрах і формулюваннях. У цей момент він почув легкий стукіт підборів за спиною. Невдовзі Микита почув знайомий голос.
– Ти додому не збираєшся? – запитала Ліза.
Микита обернувся. Ліза стояла поруч і посміхалася йому.
– Пізніше поїду, – відповів він, неохоче відриваючись від екрана. – А ти вже?
– Так, завтра відрядження. Ранковий рейс. Встигнути б хоч трохи поспати, – сказала вона зітхнувши.
– Ну удачі тоді, – кивнув він усміхнувшись.
– Дякую! – Ліза повернулася, але здається, не поспішала йти. – А ти що, знову “рятуєшся” від домашніх справ?
Микита коротко усміхнувся. Ліза знала про його звичку затримуватися в офісі.
– Можна й так сказати. Тут хоч усе за планом.
Вона хмикнула і кинула погляд на екран його комп’ютера.
– Окей, не буду заважати твоєму “плану”. До вівторка!
Вона пішла, залишивши за собою легкий аромат парфумів і відчуття легкості. Микита задумливо подивився їй услід. Ліза була молодша за нього на кілька років, але завжди випромінювала ту життєрадісну енергію, якої йому, здається, давно не вистачало. Від спілкування з нею він заряджався, як від батарейки. Легкість, з якою вона жила, сильно контрастувала з тією втомою, яку він відчував останнім часом.
“Далі працювати”, – подумки змусив себе Микита і знову втупився у звіт. Тільки ближче до ночі він повернувся.
Вдома пахло трав’яним чаєм. Дочка, Варя, закутана в ковдру, лежала на дивані з планшетом, на якому йшла чергова серія мультика. Син, Микола, сидів поруч і кашляв, раз у раз хникаючи. Ганна, дружина Микити, вийшла зі спальні повільно, кожен рух давався їй важко. Вона виглядала втомленою, змарнілою, її обличчя було блідим, а очі почервоніли, у неї вже давно не збивалася температура.
– Любий, можеш за продуктами сходити? – тихо запитала вона, спираючись на одвірок.
Микита підняв погляд від телефону, де читав новини, і уважно подивився на дружину. Вона виглядала так, ніби ось-ось упаде.
– Звісно, – відповів він. У глибині душі йому було її шкода, але разом із цим він відчув дивне роздратування. Чому все знову на ньому? Він теж втомився. Хотілося спокою.
Ганна злегка посміхнулася, вдячно кивнула і, майже не чекаючи його відповіді, знову зникла в спальні.
“Тримається з останніх сил”, – промайнула в Микити думка. Йому хотілося їй поспівчувати, але водночас він упіймав себе на тому, що жодного щирого бажання подбати про неї вже не залишилося. Усе було механічно: сходити в магазин, купити ліки, вкласти дітей спати. Ні більше, ні менше.
У супермаркеті Микита повільно котив візок між стелажами, машинально кидаючи продукти зі списку в кошик. Йому не хотілося поспішати. Це була його маленька перерва від хаосу, який панував удома. Телефон завібрував, він витягнув його з кишені. Повідомлення від Ганни:
“Не забудь молоко і фрукти для дітей”.
Він зітхнув, вирішив не відповідати. Подумав, як дивно, що зараз, гуляючи супермаркетом, він почувається щасливішим, ніж у власному домі.
На секунду він зупинився перед стендом із дитячими кашами. Згадав, як учора Микола вередував, відмовляючись від їжі. Микита сів поруч і ввімкнув йому мультики. Півгодини колупання ложкою, а результат – напівпорожня тарілка. І це був тільки початок.
Потім Варя зажадала його уваги, довелося грати з нею в ляльки, а Ганна не могла допомогти…бо її теж лихоманило.
Він відчув, як у нього стискаються щелепи.
“Як же мені все це набридло”, – подумав він, не без почуття провини. І тут у голові несподівано виник образ Лізи. Легкий, бадьорий голос, її щира посмішка. Коли вона підходила до нього в офісі, він ніби відключався від усіх проблем.
Вона завжди була енергійною і жвавою. На відміну від Ганни, у якої в останні місяці, здавалося, не залишилося сил навіть на те, щоб просто поговорити.
“Чому з нею все стало таким нудним?” – думав Микита, проходячи повз полиці з молоком. Він згадав, як колись міг годинами слухати історії дружини, обговорювати з нею фільми, плани на вихідні. Тепер же їхні розмови перетворилися на чергові запитання: “Як діти?” “Що купити?” “Коли ти прийдеш додому?”
Його роздуми перервав дзвінок. Це була Ганна.
– Так? – відповів він.
– Ти все знайшов? – запитала вона голосом, що зривається. – І, Микита… Купи собі теж що-небудь. Ти ж нічого не їв.
– Добре, – коротко відповів він і поклав слухавку.
Вона про нього піклувалася навіть зараз. А він хотів, щоб вона перестала про нього турбуватися. Хотів, щоб удома, нарешті, стало тихо. Але водночас боявся зізнатися собі, що найбільше йому хотілося залишитися тут, у супермаркеті, серед галасливих покупців, подалі від кашлю, примх і необхідності прикидатися, що все гаразд.
Дні й тижні тягнулися. Микиту затягувала жалість до себе… Він продовжував сидіти на роботі, адже атмосфера офісу подобалася йому набагато більше. Там усі були на одній хвилі… Усі горіли ідеєю зробити класний продукт, усі були енергійні та цікаві.
Особливо Микиту тягнуло до Лізи.
Спочатку він спостерігав за нею і намагався зрозуміти, що ж за емоції він відчуває. А потім у Микити з’явилася ідея. Він вигадав історію про скасовані плани з дружиною, щоб запросити Лізу на виставу. Він розумів, що це неправильно, але думка провести вечір у її компанії була занадто привабливою.
– У мене є два квитки в театр, – сказав він, намагаючись говорити природно, коли підійшов до її столу. – Дружина захворіла, тож один залишається зайвим. Може, підеш зі мною, щоб не пропадав?
Ліза подивилася на нього з легким подивом, але посміхнулася.
– У театр? Чому б і ні. Дякую за запрошення. А вона не буде проти, що ти підеш із дамою?
Микита похитав головою.
– Вона все розуміє…
Постанова виявилася захопливою, і Микита був радий бачити, як Ліза захоплено стежила за тим, що відбувається на сцені. Він ловив кожен її рух, кожну емоцію і реакцію. Вона здавалася йому неймовірно живою. Після вистави він запропонував зайти в ресторан неподалік.
– Вечеря за мій рахунок, як компенсація за витрачений вечір, – пожартував він, а Ліза тільки розсміялася.
Ресторан виявився невеликим і затишним. Вони сіли за столик у кутку, далеко від інших відвідувачів. Обговорюючи виставу, вони замовили їжу. Ліза, як завжди, була легкою і життєрадісною, її сміх змушував Микиту забути про все.
Але незабаром розмова перейшла на більш особисті теми.
– Дякую за вечір, – сказала Ліза, опустивши погляд у келих. – Якщо чесно, я давно так не розслаблялася.
– Не повірю, що ти ніде не буваєш! – сказав Микита з посмішкою.
– Не зовсім. Просто немає з ким проводити час, щоб було справді добре. – Ліза подивилася на нього і додала: – Особливо після того, як я розлучилася.
Микита здивувався.
– Ти була заміжня?
– Ага, – кивнула вона, трохи посміхнувшись. – Найгірші п’ять років мого життя.
– Ніколи б не подумав. Ти така енергійна, завжди позитивна.
Ліза посміхнулася, але в її очах промайнув смуток.
– Тому що я пішла від цього тирана. Інакше, чесно, я б досі сиділа на антидепресантах. Мій колишній був енергетичним вампіром. Я намагалася бути ідеальною дружиною, а він тільки вимагав більше і більше, і більше. Прибирання, їжа, турбота – все це сприймалося як належне. А мене, як людини, ніби не існувало.
– Це жахливо, – пробурмотів Микита.
– Так, – кивнула вона, її голос став трохи різкішим. – Він працював, багато заробляв і вважав, що цього достатньо. “Я ж пашу заради нас, а ти тільки й робиш, що скиглиш”, – це я чула постійно. А потім він ще говорив, що я “змінилася”. Що я більше не та Ліза, в яку він закохався. Але як можна залишатися легкою і веселою, коли з тебе вичавлюють усе?
Та й загалом, хіба люди не змінюються з часом? Як можна порівняти людину у вісімнадцять і в двадцять дев’ять?
Микита дивився на неї, але в голові чув слова, які він сам не раз говорив Ганні…
“Я ж працюю заради сім’ї, а ти втомилася? Втомилася від чого? Ти ж у декреті досі!”
Він опустив очі, відчуваючи дивну важкість. Те, що сказала Ліза, ніби було відображенням його власного життя. Він усвідомив, що сам був таким самим. Можливо, гіршим. Він звинувачував Ганну в її втомі, дратувався, що вона вже не та дівчина, з якою він колись був щасливий. Але ж це він сам зробив її такою.
– Лізо, – тихо сказав він, не знаючи, як продовжити. – Здається, розумію, про що ти говориш.
Вона підняла брови, але нічого не сказала. Її погляд став холодним. Імовірно, Ліза зрозуміла, навіщо він її покликав…
– Твоя дружина, мабуть, теж трохи змінилася? – з часткою сарказму вимовила вона.
– Так… – видавив Микита.
Микита навіть очей підняти на Лізу не міг. Чоловік відчув, як у нього підкошуються ноги. Цей вечір, який він задумав як спосіб зблизитися з Лізою, раптом обернувся чимось зовсім іншим. Йому стало до болю соромно. Не за брехню, не за спробу флірту, а за те, що він поводився вдома так, ніби нічого не бачив і не розумів.
Він оплатив рахунок, і вони роз’їхалися.
Микита летів додому на всіх парах, відчуваючи, як усередині нього вирує дивне, майже нестерпне бажання побачити сім’ю. Йому хотілося виправити щось, самому не до кінця зрозуміле, але важливе.
Коли він відчинив двері, у квартирі було тихо.
Він обережно зняв черевики, пройшов передпокій, зазирнув у кімнату дітей. Микола спав, мило сопів, звісивши маленьку ніжку з краю ліжка. Микита з усмішкою поправив на ньому ковдру, хоча знав, що за хвилину син знову зіб’є її.
Варя, кутаючись у м’яку плюшеву піжаму, обіймала свого улюбленого зайця. Микита підійшов до ліжка, обережно присів на краєчок і провів рукою по її щоці. Дочка ледь ворухнулася, але навіть уві сні її обличчя залишалося спокійним.
“Як же я міг забути, які вони у нас чудові…” – промайнула думка.
Він встав і попрямував у спальню. Ганна лежала під пуховою ковдрою, згорнувшись калачиком. Її обличчя ледь було видно в тьмяному світлі нічника. Микита зупинився на порозі, не наважуючись зайти, але щось змусило його підійти ближче. Він присів на край ліжка, боячись розбудити її.
Його погляд упав на її обличчя, обрамлене пасмами світлого волосся. Веснянки… Ті самі веснянки, які він любив роздивлятися в перші роки їхніх стосунків. Микита заплющив очі, ніби намагаючись згадати ті давні відчуття.
Йому раптом спало на думку, як одного разу, багато років тому, вона вперше залишилася ночувати в нього. Він тоді не міг заснути, просто сидів поруч і дивився, як вона дихає, вивчаючи її обличчя. Як зачарований, він милувався цими крихітними, розкиданими по її носі та вилицях цятками. Йому здавалося, що він знає кожну з них напам’ять.
“Яка ж я дурна людина…” – подумав Микита, розглядаючи її зараз. Він не помітив, як за роки шлюбу, стосунків, турбот і метушні перестав бачити Ганну такою, якою вона була. Але ж вона, як і раніше, залишалася тією дівчиною, в яку він колись закохався. Тільки тепер вона була ще сильнішою, ще красивішою, та життя не давало їй перепочити, але він кохає її…
Микита обережно провів пальцями по її волоссю, відсунувши пасмо з обличчя. Ганна трохи ворухнулася, але не прокинулася. Йому хотілося сказати їй щось важливе, але він не став порушувати її сон. Просто прошепотів:
– Пробач мене…
У його голосі чулася щира туга. Він встав, погасив нічник і пішов у вітальню. Там, сидячи в темряві, він вирішив, що із завтрашнього дня все буде інакше.