– Матусю, дивись, цуценя! – закричала Тетянка, вказуючи пальчиком на маленьку коричневу грудку, що залізла в тінь троянд біля заправки.
Він лежав на клумбі. Батько стояв поруч із машиною, а мама з Тетяною пішли в невеликий магазин.
– Танюшо, ну він, напевно, живе тут, – відгукнулася мама, якій не терпілося зайти в прохолодне приміщення, рятуючись від набридливої спеки.
– Він такий бідненький… – похитала головою, струшуючи тонкі кучерики, маленька Тетянка.
Касир у магазині повідомила допитливій дівчинці, що цуценя приблудилося тільки сьогодні.
– Найімовірніше, його висадив біля заправки автомобіль, що проїжджав повз, – знизала вона плечима.
Сонце палило так, що від розпаленого асфальту піднімалися цівки повітря, схожі на прозорих звивистих кобр. Тінь троянди стала притулком для самотнього малюка.
На заправку під’їхав ще один автомобіль.
– Тату, дивись яке цуценя, треба йому попити дати! Дивись, як воно важко дихає! – вигукнув Костя.
Він хотів було підійти до тварини, але тут почув крики якоїсь дівчини.
– Ну, мамо, – сльози почали навертатися на очі Тані, – адже він такий бідненький, давай візьмемо. Я вже ім’я придумала, буде Барні! – дівчинка міцно вхопилася за спідницю матері.
Зі сльозами Таня домоглася свого. Як, загалом і завжди…
Чи то батьки пожаліли маленького волоцюгу, чи то просто, щоб заспокоїти Таню, забрали цуценя в машину. Їм було важко говорити “ні” своїй доньці.
– Ось як добре! Цуценя забрали, а нам час їхати, – батько поплескав Костю по плечу.
Хлопчик проводжав очима автомобіль, у якому Танюша, що сміється, обіймала цуценя.
Малюка так і назвали – Барні. І навіть одягли на нього нашийник – красивий, із блискучими камінчиками та іменною биркою у формі кісточки.
Маленький Барні любив гратися і все гризти. Вони бігали з Тетяною на вулиці, а вдома, у квартирі, Барні було заборонено пересуватися далі коридору. Навіть миску йому тут поставили.
Але коли наставала ніч, батьки Тані втрачали пильність. Нікому було кричати, коли він видирав кут татового улюбленого крісла. Ніхто не лаявся, коли він вгризався в улюблені мамині туфлі, шкарпетки які стирчали з шафи.
Але вранці починалося таке…
Батьки вмовляли Таню: “Давай хом’ячка купимо? А рибок хочеш?”. Але Тетяна у відповідь тільки влаштовувала істерики: “Я його люблю! Він мій! Нікому не віддам!”
– Тільки й сваримося через це цуценя! – невдоволено бурчав батько.
У Танечки Барні прожив рівно два тижні, поки подружці, Алісі, не купили кумедного той-тер’єра.
– Він набагато кращий, ніж Барні! – лила гіркі сльози Танечка, – Барні… він не модний!
Того ж вечора Барні опинився на узбіччі дороги – під тим самим кущем, де його і взяли. Він тихенько скиглив, сумно втупившись на машини, що проїжджали повз.
Тільки нашийник залишився на пам’ять від тимчасових господарів, а поруч із кущем залишили його “коридорну” миску з водою…
*****
Михайло поспішав – дружина вже дзвонила кілька разів, чекаючи його вдома. Він різко натиснув на гальмо, коли на дорогу вибігло цуценя. Скрип коліс злився з гучним і пронизливим скигленням собаки.
Чоловік увімкнув “аварійку” і швидко вибіг.
– Фух, ти живий, – зітхнув він із полегшенням, розглядаючи налякане створіння, яке тремтіло всім тілом.
Михайло присів навпочіпки. Здається, з цуценям було все добре. Тільки швидкість реакції водія врятувала чотирилапого від неминучої біди.
Пронизливий погляд тварини не може залишити байдужою людину з добрим серцем – Михайло любив собак із самого дитинства. Так Барні опинився в уже іншому автомобілі, який відвозив його в невідомому напрямку…
– Ти з глузду з’їхав?! – накинулася на Михайла молода дружина. – Тобі його шкода? А тобі дитину не шкода? Собака – це воші, глисти…
– У собак блохи, – поправив Михайло розлючену дружину, – яких можна вивести.
– Яка різниця? Виведи краще його з квартири! Це рознощик зарази! Дитині всього рік, цуценя його чим-небудь заразить!
Барні невпевнено тупцював у чужому коридорі за спиною Михайла. Така звична обстановка – люди знову кричать, коли він поруч.
– Я ріс з собакою, і нічого, виріс, – виправдовувався Михайло, але він уже розумів, що програв цей бій.
– Зараз діти інші, більш сприйнятливі! – не вгамовуючись, гарчала дружина.
*****
Михайло заніс Барні в якусь будівлю. Всередині було стільки запахів! Дуже цікаво! Михайло гладив цуценя і щось говорив жінці в халаті, а Барні кидав на нього запитувальні погляди: “Що цього разу зі мною станеться?”
Двері зачинилися, і чоловік пішов…
Барні опинився у вольєрі. У сусідній “клітці” лежав великий пес, Макс. Його лапа була забинтована, і він ледве пересувався. При цьому здоровань махав хвостом, побачивши людей.
Так Барні дізнався, що не одного його кидали й залишали. Комусь ще гірше! Він, як і раніше, був самотній, але не був один. Це щось, та значить!
Ось невеликий кудлатий Черниш уже вдруге тут. Знову видивляється, кому б сподобатися з людей. Він хитрий – уміє поводитися навколо двоногих. Наприклад, йому щось кажуть, а він – то лягає, то сідає, то лапу вперед витягує. І люди плескають, сміються. Черниша забрали за кілька днів після того, як Барні опинився в притулку для бездомних тварин.
От Барні б так умів! Може, тоді й він би став комусь потрібен. Час від часу приходили різні люди. Іноді вони довго стояли біля якогось вольєра, і потім мешканця кудись забирали.
На Барні теж милувалися, але його ніхто не забирав…
*****
Дні складалися в тижні. Здоровань Макс у сусідньому вольєрі одужував, а Барні ставав дедалі більшим.
– Які лапи! – вигукувала Саша, працівниця притулку, – Барні, ти будеш такий, як Макс! – Барні з подивом поглядав на великого пса, невже і йому судилося стати таким величезним?
Минув час, і нашийник Барні став уже маленьким для нього. Його переодягли в інший – звичайний, коричневий. Такий самий був і на Максі. Але Саша зняла бирку-кісточку з ім’ям і причепила на новий.
– Ну ось, якісь спогади хоч будуть, що колись ти жив у сім’ї… – а Барні вже й не пам’ятав до пуття, в якій сім’ї і коли він жив.
Коли в Саші був час, то вона брала два повідці, і забирала їх із Максом на прогулянку в поле за притулком. Що це був за час! Він майже відчував свободу, майже гуляв ніби з господинею, але тільки майже…
*****
Щось сталося. Саша вранці не прийшла їх годувати. Голодний Макс теж метався – зазвичай у цей час двері в довгий широкий коридор уже були відчинені.
Чоловік неохайного вигляду зайшов у приміщення, за ним слідував інший. Другого собаки знали. Він часто приїжджав, дивився вольєри, тварин, міг довго щось розповідати Саші.
– Поки Саша у відпустці, треба годувати собак. Решта працівників прийдуть після обіду – питання є?
– Все буде чудово, погодую, погуляю з ними, не хвилюйтеся, – відповів незнайомий голос.
– Дзвони, якщо будуть питання, приїду завтра вранці. На ніч ворота замкни, якщо все добре буде, оформлю тебе охоронцем.
Двері грюкнули, чоловіки пішли…
Так вона й була зачиненою до самого обіду – миски пустували. У другій половині дня прийшов Іван Петрович, вивів псів на зовнішній двір, щоб прибрати вольєри.
– Які молодці, – закряхтів він, погладжуючи Барні та Макса, коли черга дійшла до них, – усі сьогодні так поїли добре! Ні крихти після сніданку не залишили.
Увечері, коли працівники притулку розійшлися, новий голос знову пролунав у коридорі – він гудів і наспівував пісню. Дзвін мисок обнадіяв псів – нарешті їжа!
Новий працівник ледве тримався на ногах, розсипаючи корм більше на підлогу, ніж у миски. Роздавши таким чином вечерю, чоловік пішов у невелику кімнату в кінці коридору.
Барні та Макс лягли спати напівголодними – у миску потрапило зовсім небагато корму, решта була розсипана по підлозі, просто перед вольєрами. І поруч, і не дістати…
*****
Уночі Барні прокинувся від дивного, незнайомого запаху. Його сильно тягнуло в сон, і він ледве розплющив очі, борючись із самим собою. Так хотілося їх закрити й лежати далі…
Через двері просочувався сірий дим, заповнюючи коридор із вольєрами.
“Гав! Гав! Гав!” – Барні несамовито будив Макса, але друг так само лежав.
Тоді Барні вперся своїми великими лапами в сітку, яка роз’єднувала їх із Максом. Він натискав і продовжував гавкати:
“Ну ж бо, Макс, прокинься! У тебе найпотужніший голос!”
Барні став стрибати на свою миску – дзвін об плитку розносився по всьому приміщенню. Десь у вольєрах теж почувся відчайдушний гавкіт.
Макс, здивовано розплющивши очі, швидко зметикував, що до них прийшла біда. Він підняв свою величезну морду і завив так, що можна було оглухнути.
Відчинилися двері в кінці коридору, звідти вивалився сонний нечупара, який позбавив псів нормальної вечері. Здавалося, його наздоганяли червоні язики полум’я, що виривалися з невеликого приміщення.
Він пробіг повз вольєри і зник в іншому кінці коридору…
Гавкіт і виття собак продовжував стрясати повітря. Диму ставало дедалі більше. Людина метушилася приміщенням і тремтячими руками почала відкривати вольєри.
Десятки собак вибігли на зовнішній двір. З іншої будівлі почулося жалібне нявкання, але її пожежа не зачепила.
Гучна машина з яскравими тривожними вогнями влетіла у двір притулку. Приїхали Саша і чоловік, який влаштував нового працівника. Піднялася метушня. Незабаром дим перестав іти через вікна, але повітря було заповнене все тим же неприємним запахом.
*****
Костя став відчиняти двері, хоча машина ще гарчала.
– Куди?! – вигукнув батько, – я ще не припаркувався! Зачекай!
– Тату, ти ж чув, що написали в новинах? Тварин потрібно терміново забирати – у приміщенні з вольєрами була пожежа!
– Ми вже тут, потерпи трохи! – батько поплескав хлопчика по плечу.
Син давно хотів собаку, просив із того самого дня, коли побачив цуценя на заправці…
Барні був збентежений – стільки людей його роздивлялися, такого ще не було. Цього ранку в притулку було багато відвідувачів, собаки сиділи у вольєрах на зовнішньому дворі. Тут кліток не вистачало на всіх, і вони з Максом опинилися в одній.
Щось незвичайне відбувалося. Барні бачив, як Саша накинулася на нового охоронця, який розбирав з іншими людьми зруйновану частину будівлі.
– Я завжди псів не любив, а сьогодні вони мені життя врятували… – говорив він, опустивши голову.
Високий і міцний чоловік, один із ранкових відвідувачів, які приїхали, попросив вивести до нього Макса:
– Який здоровань! Я такого давно хотів. Ну, будеш зі мною на риболовлю їздити, га?
– Тату, це те саме цуценя! – закричав хлопчик перед кліткою Барні.
Цуценя замахало хвостом, підбігши до дверей вольєра.
– Не може такого бути, просто схожий, – похитав батько головою, – того ми бачили на трасі, далеко від цієї частини міста.
– Давай я тобі його виведу? – запропонувала Саша, – його звати Барні. Нам привезли цього малюка з іменною биркою.
– Тату, це він, – Костя був так схвильований, що навіть увесь почервонів, – дівчинка із заправки говорила, що назве його так. Це він!
– Добре-добре, це він! – примирливо засміявся батько. Син був такий радий, що не можна було не посміхнутися, дивлячись на нього.
Саші було важко розлучатися зі своїми улюбленцями. Вона знала їхні історії та звички, але завтра, у вольєри, що звільнилися, можуть заїхати нові цуценята і дорослі покинуті собаки. І вона знову годуватиме їх, і гратиметься з тими, кого життя обділило добрим господарем.
Барні побачив у натовпі Макса. Великий чоловік із великими руками і добрим поглядом саджав пса в машину.
Через рік, коли батько вирішить відвезти хлопчика на риболовлю, вони з Максом зустрінуться знову. І впізнають одне одного, привітавши дружнім гавкотом.
– Який тернистий шлях до щастя, – пробурмотіла Саша, посміхаючись.
Вона дивилася на автомобіль, що від’їжджав, у якому хлопчик обіймав своє цуценя.
Йому, на відміну від тієї дівчинки, не потрібна була модна іграшка, а ось справжній відданий друг – дуже потрібен!Спеціально для сайту Stories
