Навіть найрідніша людина може відвернутися й до цього ніколи не можна бути готовим. Так сталося і в мене. У свої 50 я залишилася одна, хоча до цього моменту вважала себе справжньою щасливицею.
У мене росла красуня-дочка, подружній стаж наближався до 20 років. Чоловік завжди був уважний і дбайливий. Побут налагоджений, цілі намічені, загалом, як у людей…
Все життя ми з чоловіком збирали доньці на квартиру, у всьому собі відмовляли. Хоча бідувати не доводилося, але й балувати себе особливої нагоди не було.
Якщо їздили у відпустку, то на дачу. Якщо були потрібні нові речі чи взуття, то все купували на ринку. І ось майже через 20 років наполегливої праці та економії мрія здійснилася — ключі від заповітної квартири були в наших руках.
І все було б чудово, якби не одне але. Після 50 коханий геть з’їхав з глузду. Він вирішив оселитися з коханкою в квартирі, яку ми купували для доньки. У нього, бачите, почуття прокинулися.
Заявив, що закохався, “як хлопчик”, нічого не може вдіяти з собою. А мені тепер що робити? Чоловік вибачався. Казав, що намагався взяти себе до рук, не хотів руйнувати сім’ю, але не хоче дурити себе. На тому й попрощалися.
Я й не сумувала б особливо, мене життя знатно загартувало, я до всього готова у своєму віці. Але те, що нову пасію чоловік вирішив привести в квартиру, куплену для дочки, просто вибило ґрунт з-під ніг
Як можна ось так взяти і одним махом все перекреслити, та ще й квартиру доньки зайняти при цьому? Де совість-то поділася? Невже його особисте щастя йому дорожче за власну дочку?
І що мені тепер робити? Я заради цієї квартири всю молодість свою за вітром пустила. Працювала, не досипаючи ночей… І заради чого? Та ще й як це все тепер дочці пояснити?
