Ми запропонували братові переїхати в нашу кімнату з ремонтом і з новими меблями, а всі його меблі утилізувати і купити нові. І ось тато як почув це, зчинив крик…

Мені 31 рік, одружена, є донька 4,5 роки. Живу зі своєю сім’єю, з моїм батьком та рідним старшим братом-холостяком у татовій квартирі. Скільки себе пам’ятаю, все життя розуміла, що не потрібна своїм батькам, а якщо й потрібна то заради того, щоб готувати та прибирати.

А ще я цап-відбувайло у всіх смертних гріхах. Не подумайте, що в мене була неблагополучна сім’я, просто розумію, що напевно так склалося їхнє життя. Спочатку гуляв тато, прийшов до тями, але правда років так через 7-8. Потім те саме з мамою, але з нею ситуація була гірша.

З 10 років я жила в пеклі і, попри всі лайки, скандали я росла нормальною людиною, яка звичайно мала свою думку і яка не мовчала. Я так собі вважала, що якщо я доношую речі свого брата, попри глузування друзів, якщо я готую та прибираю в квартирі, при цьому добре навчаюсь, з вулиці приходжу вчасно, то маю право висловити свою думку.

Але так не думали мої батьки, одним словом, для мами я стала тупою дитиною, а потім тупим підлітком, а потім тупою дорослою жінкою, яка нічого не розуміє в житті, а батько завжди робив і говорив та й думав, як вона.

У результаті я вивчилася сама в училищі, сама себе одягала, влаштувалася на роботу, сплатила собі всі роки платної освіти і намагалася бути хорошою дочкою. Причому, ніколи не чула про себе доброго слова. Так ось, вийшла заміж, народила дитину.

З дитиною, звичайно, ніхто не допомагав, та й я знала, що так буде, якщо мене не люблять, як можна любить мою дитину. Тяжко, звичайно було, побут усієї великої родини на мені, прибирання, неспокійна дитина. Прохання про допомогу в побуті закінчувалося черговим скандалом.

Мовляв, ти хто тут така, рота відкривати, а я, яка все життя могла постояти за себе, після пологів стала такою вразливою, м’якою, ковтала закиди і жила так далі. Поки чоловік, побачивши мене збоку, неживу, забиту і не кинувся з криками до моїх родичів і не почав шукати квартиру.

Ми так і не переїхали, мама важко захворіла, стало мені її шкода, як я можу хоч і погана для неї, кинути її в такій ситуації. Готувала їй певне меню, їздила до лікарні, їздила з нею лікарями.  Мами не стало, я залишилася однією дорослою жінкою в сім’ї і, звичайно, я знову не змогла кинути тата.

Він у мамі душі не чаяв і вони з братом опинилися, як без рук, без неї, хоч вона нічого й не робила. Так тривало два роки. Я з чоловіком усіма силами намагалися допомогти, підтримати у всьому тата та брата. Поїздки на дачу, город, допомога по господарству, хоч ми з чоловіком могли все купити.

Продукти, приготування, я намагалася робити якісь сімейні свята, розмови з татом по душах, турбота про його здоров’я, але одного разу зовсім випадково почула розмову брата та тата. Тато турбувався і переживав за свого 40-річного неодруженого, безробітного, непристосованого до життя сина.

Він боявся, що як його не стане, то я вижену свого брата з дому. У нас із братом завжди були і є добрі стосунки. Боже, як стало боляче і прикро, адже я ніколи ні думками, ні словами такого не говорила і не думала, але я промовчала тоді.

Потім на одному з сімейних вечорів, який, як завжди, я організувала, я прямо запитала, чи справді він так думає, і тато, дивлячись мені в очі сказав, що я давно хочу його смерті. Плакала я тоді довго і все питала, за що ти тато так до мене. А у відповідь тільки чула, а що не так хіба?

Така розмова була, коли по мамі ще півроку не було, і я вирішила, що це, швидше за все, депресія, і на це не варто звертати уваги, але, як я помилялася. Буквально тиждень тому дізналася, що вагітна другою дитиною і, звісно, повідомила цю новину своїм близьким.

Чоловік був від радості на сьомому небі, а от тато якось зажурився, мені стало не по собі, але знову ж таки я знайшла йому виправдання. Ми з чоловіком почали розмову про те, щоб помінятися з братом кімнатами і звичайно про ремонт, у тата своя окрема кімната.

Начебто все нормально, почали думати про те, як робити ремонт, але справа в тому, що у брата в кімнаті стоять старі меблі, які купувалися ще батьками і які вже такі старі, що просто на очах усе розвалюється. Ми запропонували братові переїхати в нашу кімнату з ремонтом і з новими меблями, а всі його меблі утилізувати і купити нові.

І ось тато як почув це, зчинив крик, злість була така, мовляв, чому не запитала, нічого звідти виносити не треба. «Може, і моє ліжко заберете, чи взагалі мене до села відправите, і взагалі, я хочу жінку привести». І це при тому, що я вагітна, дитина поруч стоїть.

Я сказала, що все стоятиме на своїх місцях, а ми просто з’їдемо. Після цього не говоримо більше. І ось якісь меблі стали розбратом. Я зрозуміла, що була дурною, бо все життя думала, що винна своїм батькам за все, що вони мені дали, сподівалася, що нарешті близькі оцінять і побачать мою любов і турботу.

Але я зрозуміла, що я з дитинства була просто безкоштовним додатком у їхньому житті, і щоб я не робила, ніколи я не була улюбленою дитиною. Ми з чоловіком вирішили, нарешті переїжджати і я навіть не вірю, в те, що я житиму для своєї сім’ї і звичайно, мені сумно боляче, прикро, що так склалося.

Прикро, що батько так думає про мене, а братові взагалі байдуже, але що не робиться, то на краще. Тепер на мене чекає інше, тільки моє життя, і я цьому рада. Не знаю, як поводитися з батьком після переїзду, але швидше за все, пройде трохи часу, і я все забуду і спілкуватимуся, як і раніше…

You cannot copy content of this page