— Марино, я завтра рано-вранці на рибалку з друзями їду.
— У тебе кожен вихідний то рибалка, то зустріч із друзями, а мені значить знову з дітьми сидіти. Ти не забув, що у нас їх троє, – спробувала пробудити совість у свого чоловіка Марина.
– Та я цілий тиждень на роботі відпахав , – обурився Максим, – маю повне право у вихідний відпочити.
– А я, отже, як рабиня Ізаура, маю про вихідні забути. Добре влаштувався! Загалом, завтра не буде тебе, а сьогодні мене. Піду до Свєтки схожу, сто років її не бачила.
– Марино, ти тільки не довго.
– Це вже як вийде. Ти й на добу можеш зникнути. Втім, якщо не справлятимешся, своїй матусі подзвони, а то вона любить мені моралі читати, ось нехай тобі їх і читає.
Після обміну шпильками Марина покинула квартиру.
«Як мені все це набридло», – продовжувала вона скаржитися сама собі на свою долю.
Марина стала згадувати як змінювався її чоловік із роками.
Сім років тому, коли вона народила сина, Максим був зовсім іншою людиною. Ніжним, лагідним, дбайливим. Він тоді вважав запотрібне надати допомогу своїй дружині по господарству.
Потім за два роки народилася донька. Дитина була примхлива, часто плутала день з ніччю.
І тоді Максим перебрався до іншої кімнати. І поступово почав віддалятися не лише від неї, а й від дітей.
А Марині на той час було не до нього. Вона часом, спросоння, забувала навіть вмитися. Потім, начебто, все почало налагоджуватися, і Марина зважилася на народження третьої дитини.
І знову між подружжям з’явилася смуга відчуження. Максим, ніби почав уникати її, а у вихідні дні під різними приводами йшов з дому.
“Ну, все, годі, з мене достатньо такого життя!” — все більше розпалювала себе Марина, — нехай сьогодні він сидить з дітьми, а я відпочиватиму !».
Світлана – подруга і колишня однокласниця Марини була дуже рада її приходу.
– Марино, а ти в курсі, що твій Ведмедик батьків приїхав відвідати.
– Ну, ти скажеш, мій, – заперечила Марина, – ми з ним ще після школи розлучилися. З того часу багато води зішло .
– А кажуть перше кохання не ржавіє, – сказала Світлана, – слухай, а може зайдемо до нього. І загалом можна організувати зустріч випускників. Чи ти знову зайнята?
– Я сьогодні вільна, як вітер, у мене з сьогоднішнього дня матріархат, – засміялась Марина.
Через півгодини Світлана з Мариною стояли разом із Михайлом. Коли вони повідомили йому, що збираються організувати сьогодні зустріч із колишніми однокласниками, він одразу ж підтримав цю ідею.
– Дівчата, зараз ви обдзвонюєте всіх наших однокласників, – взяв у свої руки ініціативу Михайло, – і повідомляєте їм, що зустрічаємось на дачі у моїх батьків. А вас я нікуди не відпускаю, купуємо все потрібне і разом зі мною їдемо готувати стіл.
– Мабуть, треба буде скинутися? – Запитала Марина.
– Фінансовий бік беру на себе. Заперечення не приймаються .
Хоча зустріч однокласників і була організована експромтом, і все-таки більшу половину класу вдалося зібрати.
Стіл накрили в саду у просторій альтанці. Під’єднавши до свого ноутбука колонки, Михайло організував музичну екскурсію у минуле.
Колишні однокласники танцювали під мелодії минулих років. Це створювало особливу зворушливу атмосферу.
Коли Михайло запросив на танець Марину, то її серце застукало так само, як багато років тому на випускному вечорі. І їй здалося, що вона, як і раніше, любить Михайла.
З настанням темряви колишні однокласники почали розходитися. Коли під’їхало чергове таксі, Світлана запитала подругу:
— Марино, ти їдеш, чи як?
— Чи як, — відповіла Марина.
Незабаром Марина та Михайло залишилися вдвох.
— Марино, тебе не шукатимуть? – поцікавився Михайло.
— А мені пофіг, — сказала Марина, — поклавши голову на Михайлове плече.
А потім вони сиділи поряд на лавці в саду. Кожен із них поділився історією свого життя. Михайло перебував у розлученні. Дітей він не мав.
— Як же я тебе кохав , та й зараз кохати продовжую , — зізнався Михайло.
— Ну чому все склалося так, а не інакше? — з жалем сказала Марина.
— А знаєш, адже все можна змінити, — вхопився за її слова, Михайло, — у мене в Мукачево трикімнатна квартира. Марине, я благаю тебе, поїхали разом зі мною. Забирай дітей та поїхали зі мною. Повір, я буду найдбайливішим чоловіком на світі.
— А що, я згодна, — несподівано сказала Марина, — я так втомилася жити без кохання.
Марина повернулася додому лише надвечір наступного дня. З порога на неї накинувся чоловік та свекруха. Яких тільки слів вона не почула на свою адресу.
— Я подаю на розлучення, — репетував чоловік.
— Ми забираємо дітей, а тебе позбавимо материнства, — кричала свекруха.
— Забирайте, позбавляйте, — спокійним голосом промовила Марина.
Незабаром чоловік зі свекрухою покинули квартиру, і Марина почала готувати дітям вечерю. А ввечері подзвонив Михайло.
— Марине, ти як? Я за тиждень їду. Ти їдеш зі мною?
— Міша, вибач, я нікуди не поїду. Треба тверезо дивитись на речі. Ми змарнували своє щастя, і його вже не повернути.
— Але я тебе кохаю ! – кричав Михайло.
Марина вимкнула телефон і заплакала. «Ні, ні, не можна піддаватися емоціям, — переконувала Марина сама себе, — я не маю права вішати на нього своїх дітей і псувати йому життя. Та й де гарантії, що все у нас буде».
Через кілька днів Максим повернувся до дому,зрозумівши, що допомога дружині дуже потрібна,почав допомагати по господарству і з дітьми більше гуляти.
Вони вибачились один перед одним і почали будувати все знов. Чоловік приділяв багато уваги ,дарував квіти, в вихідні вони всі разом ходили в кафе.
Атмосфера в родині заграла іншими барвами.
